Державник проти політика
«Підготуй список тих, хто має компромат на мене і на Сімку. Особливо на мене»
«Патріот», персонаж нікому не відомого серіалу The Boys
Примітка редакції. Коли одні й ті самі гравці намагаються наблизити інших гравців, а потім їх кинути — рано чи пізно список бажаючих скоротиться. Втім, гра триває.
Щоб розуміти сучасну політичну ситуацію в Україні, треба підтягнути словниковий запас. Перед початком тексту, через який нас можуть остаточно закрити як сайт із прикольними статтями, пропонуємо з цим ознайомитись.
Патримоніалізм — рамки держави (або певної політсили) сприймаються як особисте володіння правителя. Звісно, в Україні всі більш-менш успішні політичні проекти є суто лідерськими, тому про партію це так і є. Але про державу як особистий улус це цілком доречно для нашої ситуації.
У рамках патримоніалізму оточення правителя може бути знищеним лише через те, що надто наблизилося до центру тяжіння влади.
Клієнтелізм — похідна від уже знайомого багатьом із вас слова «клієнтела», тобто усталена політична система обміну лояльності на покровительство. Якщо клієнтелізм дійшов до термінальної стадії, правитель здатен в односторонньому порядку розірвати зв'язок із «клієнтом», якщо той почав приносити проблеми. Або його вигідно принести у жертву.
І це ще ми не чіпали опортунізм, макіавеллізм і всілякі інші «-ізми». Обрали два терміни, які дійсно доречні в даній ситуації, без перебільшення.
Давайте говорити чесно. Всі сподівання на швидке примирення з Росією за рік уже добряче набридли. До того теж набридли, але ще якось можна було триматися. Політична лінія, де держава заради чийогось особистого рейтингу обмінює життя найкращих своїх громадян (тобто військових) на сподівання десь із кимось домовитись — міф ще гірший, ніж заряджати воду від телевізора.
Політична система, збудована виключно на лояльності замість ефективності, не може пережити кризу цієї лояльності. Те, від чого інші механізми мають найліпший захист, тут виявляється смертельним ударом.
Власне, сама політика шкідлива для України зараз не менше, ніж вчинки політиків у її серцевині.
Наш ворог за останній рік провів ряд законопроектів, які зафіксували всі помилки з російською мобілізацією зразка 2022 року. Накачав зброєю Білорусь, перетворивши її на ще зручніший для себе пусковий майданчик. Поки російська влада говорить про Херсон і Запоріжжя у конституції РФ, армія на чолі з новими офіцерами на кшталт Мордвічова із задоволенням тримає частинку Дніпропетровської й Сумської областей. І не дуже задоволено тримає шматочок Харківщини, бо там тримати боляче.
Нашого ворога вирізняє те, що його політична система стала буквально додатком до діючих збройних сил. На щастя для нас, ефективність цих сил не максимальна.
А можна зробити так, щоб наша політика хоча б перестала заважати власному війську, коли у ворога цей союз тільки міцнішає? Розуміємо, просити наявний склад Верховної Ради працювати на армію — це якесь фентезі на п'ятий рік повномасштабної війни. Хто там сильно хотів, на армію вже працює. «Хто хотів». Тобто майже ніхто.
Українське військо змушене воювати всупереч політичній волі своєї держави.
Українське військо виживає в битві проти ворога, який не гидує ніякими способами зменшити в нас кількість особового складу. А коли виживає — змушене викручуватись завдяки ось такому ставленню зі столиці. Та із будь-якого міста подалі від фронту.
Це той момент, коли ситуативна еліта розділилася на два табори. Їх розрізняє не політична повістка чи погляди. Є дещо інше.
Вибір стоїть так: ти державник чи політик?
Державницькі вчинки зараз відрізняються від політичних настільки ж, наскільки будуть різнитись вчинки баскетболіста і хокеїста. У здоровому суспільстві політик і державник можуть бути однією людиною. У нас, судячи з усього, суспільство давно хворіє.
Державник хоче, щоб держава вижила. Політик хоче правити у державі, що якось вижила без його участі.
Макс Вебер давав нам вибір між етикою переконання (Gessinungsethik) та етикою відповідальності (Verantwotrungsethik). Боляче визнавати, але зараз це єдиний вибір, який вітчизняна політика може запропонувати своєму населенню.
На боці державника в сучасній Україні — велика кількість людей, які свою лояльність довели під ризиком фізичної загибелі. Не побігли, не здалися, а довели. І вже після того могли побігти чи здатись, звісно. Так чи інакше, це міцний прошарок суспільства. З суворою ієрархією, репутаційною шкалою і справедливою ціною вхідного квитка.
На боці політика — ті, з ким зараз комфортно побути поруч. А щойно станеться криза лояльності… «Комфортних» меншає. Або ви й самі перестаєте таким вважатись. І це не залежить від особистих якостей чи певних поглядів. Лише від кон'юнктури.
Залужного багато хто сприймав позитивно, але в певний момент політична еліта вирішила позбутися його за будь-яку ціну.
Єрмака багато хто сприймав украй негативно. Це не завадило йому отримати стільки часу при владі, скільки не отримували люди, які чесно приходили до влади, пройшовши відбір на виборах. З іншого боку, час, проведений на гребні хвилі, жодним чином не допоміг йому вилетіти зі списку найбільш довіреного оточення верхівки.
Кон'юнктура з часом змінюється, але сама система вимагає постійно наближати когось до еліти. Підкупити тимчасовим доступом, ніби він не тимчасовий. Тож підтримати державника стає вигіднішим, ніж довіритися політику.
Може, в мирний час чиясь тупа лояльність і могла цінуватися вище за справжній досвід. Але не під час великої війни.
Здається, хтось звик жити у 2021 році.