Перейти до основного вмісту

Павло Скоропадський: відносини гетьмана з Вільним козацтвом

Не вистачає нам таких технологів, ох не вистачає

Примітка редакції. Цей матеріал написаний у межах проєкту «Онлайн-редколегія». Щоп’ятниці, щосуботи і щонеділі наші передплатники шляхом опитування на Patreon визначають ключові теми на наступний тиждень – і виступають повноцінними партнерами Дорогої редакції. А крім опитувань, наші передплатники отримують багато додаткових плюшок. Приєднуйтесь! Порулити ЗМІ більше ніде не вийде.

Питання відносин Павла Скоропадського з Вільним козацтвом недостатньо висвітлене в ракурсі подій української революції. Тож перед сучасною історіографією стоїть завдання об’єктивно висвітлювати аспекти діяльності Гетьмана. У тому числі і його відносини з вільнокозачими організаціями, які в комплексі можуть дати повну характеристику подіям, що відбувалися в Україні в період 1917-1921 рр.

Вільне козацтво за часів Центральної Ради

20-25 вересня 1917 року делегати від вільнокозацьких організацій Звенигородщини, Білоцерківщини, Чигиринщини та Гайдамацьких частин з Одеси зібрались у будинку Івана Полтави-Остряниці. Там вони постановили скликати з’їзд вільних козаків. Подія планувалася на 1 жовтня, а місце було обране дійсно в дусі козацтва — де ж ще збиратись українській військовій еліті, як не в Чигирині?

Згодом Павло Скоропадський стверджував у «Спогадах», що Полтавець-Остряниця не лише організував з’їзд у Чигирині. Він до останнього моменту приховував від соціалістичних керівників Центральної Ради день відкриття, аби ті не встигли «розпропагандувати учасників, а може, і навіть зірвати проведення з’їзду». Слушна думка, як на мене.

А один із делегатів з’їзду від Черкаського полку Вільного козацтва — полковник Яків Водяний — згадував, що між іншими «звертав на себе увагу молодий старшина в однострої кубанського козацького війська. Пізніш на засіданнях з’їзду я довідався, що то був п. Полтавець з доточеним до нього псевдонімом «Остряниця», син учительки-удовиці з с. Балаклея біля Смілої».

Врешті-решт з’їзд таки відбувся в Чигирині, тривав він із 3 по 7 жовтня. Згідно з даними Ярослава Пеленського, 200 делегатів представляли 60 тисяч організованих вільних козаків Київщини, Чернігівщини, Полтавщини, Катеринославщини, Херсонщини та Кубані. Щоправда, сам Полтавець-Остряниця подавав інші цифри: «1000 послів, що заступали тоді вже 40000 Українського Козацтва, — писав він, — виявили з особливою яскравістю своє національне почуття, а в їхніх постановах ми знаходимо основи Державності та жагу до послуху та офір».

Хто з них мав слушність — важко виявити, хоча цифри Пеленського трохи реалістичніші. Втім, враховувати все одно доведеться обидві версії. Інакше навіщо нам матінка-історія?

Ідея професора проти самого професора

Йдемо далі. Обрання Павла Скоропадського військовим отаманом Вільного козацтва стало важливим кроком до відновлення гетьманату. А от його пропозиція обрати Михайла Грушевського почесним отаманом вільних козаків виявилась хитрим тактичним ходом. Аби ви зрозуміли, наскільки тонким був розрахунок, поясню пару деталей.

У той час Полтавець-Остряниця працював у Генеральному військовому комітеті. Звісно ж, по ходу діла він дізнався про надто негативне ставлення професора Грушевського до самої ідеї створення сталого війська. А Вільне козацтво, як ви пам’ятаєте, відновлювалося саме як збройна формація українського народу. От і постає питання, як же врівноважити ці повністю протилежні позиції.

Як-як, а ніяк. Ідея козака була не така й проста: використати популярність Грушевського проти нього ж, діючи всупереч поглядам затятого пацифіста. Та ще й при цьому «освятити» ім’ям професора свій задум. І не дивно, оскільки якраз він прекрасно знав про ставлення соціалістичних керівників Центральної Ради до Скоропадського: вельми гостре та недоброзичливе.

Розраховуючи кроки наперед, людина зрозуміла й суть свого суперника. Адже мотивація ЦР була також не надто хитрою: учасники просто (і небезпідставно) боялися, що генерал розжене її силою зброї. Тому, зрозуміло, Остряниця не питав у Михайла Грушевського згоди стати «на чолі» козацтва. Як і у самого генерала Скоропадського, з яким навіть не був знайомий.

Ризик виявився неабияким, проте грамотна гра все розставила по місцях. Таким виваженим фінтом Полтавець-Остряниця повністю зняв із себе відповідальність за результати з’їзду перед політичним керівництвом України. Ох, шановні, в наші скрутні часи це був би дійсно блискучий політтехнолог. Таких нам завжди не вистачає.

Епоха Гетьманату

Шикарно спланований з’їзд у Чигирині врешті-решт закінчився. Полтавця-Остряницю обрали наказним військовим отаманом, а до складу Генеральної козацької ради увійшли д-р Іван Луценко, Семен Гризло, хорунжий Кіщанський, Антін Шкільний та інші. Всього вийшло 12 людей. Розділ було написано та закрито, наша земля потроху крокувала до нової епохи.

А про саме відновлення козацтва в Українській Державі заговорили по-діловому доволі скоро. Вже у 1918 році було заявлено про повернення до славних традицій. Дані подали в контексті проголошеного державного курсу — державники орієнтувалися на повернення кращих національно-історичних традицій минулого.

Як відзначає дослідник О. Тимощук, «використання П. Скоропадським Гетьманату як національної традиції в організації державного правління в Україні неминуче повинно було поставити питання про його ставлення до козацтва». Довга й нудна цитата, але суть правильна.

Задеклароване відродження козацтва трактувалося як черговий етап у розвитку вільнокозачого руху часів Центральної Ради — стихійного формування, переважно з українських селян, добровольчих загонів. Всі вони ставили своєю метою захист рідного села від грабіжників і дезертирів. Вголос заявляли про одностайну підтримку української влади.

Примітка редакції. І скажіть нам після цього, що праволіберальні ідеї далекі від української історії.

Взимку 1917-1918 років саме окремі загони Вільного козацтва активно боролися з більшовиками. А деякі колишні діячі Вільного козацтва, зокрема вже згаданий Полтавець-Остряниця, стали ініціаторами козацьких реформ Гетьманату. Процес, до якого долучались люди, поступово ставав природнім та вигриз своє місце в історії. Як повернути цілий соціальний інститут, коли йому немає місця в законодавстві?

Вже у програмі Української Народної Громади, на чолі якої Павло Скоропадський прийшов до влади, знаходимо не деталізовану, але дуже привабливу «обіцянку» козакам. Щоправда, не зовсім зрозуміло, хто саме мався на увазі — нащадки колишніх «справжніх» козаків чи «козаки» сучасні. Звучало це так: «У першу чергу повинне отримати землю козацтво, працею і кров’ю якого створювалася Україна». Такі загальні заяви мали свій розрахунок: навіть прості селяни (без козацьких пращурів), які побували у вільнокозачих громадах, могли б сподіватися отримати зиск від гетьманської влади.

Роззброєння та конфронтація з ЦР

На жаль, у квітні 1918 року ситуація трохи змінилась — і не на краще. Австро-угорські та німецькі війська просто почали роззброювати представників вільного козацтва, хоча попри це багато козаків залишили зброю. Проте в період з травня по червень сформовані на місцях підрозділи вільних козаків були остаточно розформовані. Звісно ж, це викликало невдоволення серед козаків.

А масове розчарування, як відомо, часто призводить не просто до протилежної реакції — воно навіть здатне формувати стійкий опір там, де його раніше не могло бути взагалі. Саме тому козаки запам’ятали, як із ними обійшлись нещодавні друзі. І саме тому багато учасників розформованих підрозділів знайшли своє нове призначення — стали ядром селянсько-повстанських підрозділів.

Питання про відродження козацтва постало одразу після проголошення Скоропадського гетьманом України. Вже в перших законодавчих актах нової влади — «Грамоті до всього українського народу» та «Законах про тимчасовий державний устрій України» — окремо виділяються козаки. Їх подають як окрему категорію громадян. Безпосередньо це питання розглядалося в уже згадуваному «Відручному листі Гетьмана України про ліквідацію приватних і вільнокозацьких організацій і створення Козацької Ради» до військового міністра.

У ньому зазначалося, що Скоропадський, на противагу Центральній Раді, «твердо і непохитно стояв на своїй меті будування великокозацької України і її національного війська, яке тільки одно може бути дійсним її оборонцем», а тому вирішив «прийняти всі заходи до того, аби козаччина, в яку вийде цвіт української людності, стала дійсно провідником національної ідеї і великим кадром будучої Української Козацької Армії».

Вільне козацтво відіграло важливу роль у подіях української революції 1917-1921 років. Саме вони в часи Центральної Ради стали основою для українського війська. До того ж, це були добровольці, серед яких знаходили місце:

  • студенти
  • активна громадськість
  • прості люди різного віку та походження.

У період правління Павла Скоропадського були спроби відновити козацтво як окремий стан у суспільстві, який міг стати опорою для Гетьмана та продовження козацьких традицій, що були в Україні в XVI-XVIII столітті.

Таким чином Вільне козацтво можна назвати прообразом сучасних добровольчих підрозділів, які теж прийшли у складний для країни час. Вільне козацтво боролося за Україну і після 1918 року. Так, наприклад, у 1921 році Полтавець-Остряниця керував повсталими загонами Холодного Яру. Також (на жаль, уже в еміграції) в 1920 році було створено Українське Вільне Козацтво — таку собі закордонну частину Вільного козацтва, метою якої була військово-виховна діяльність.

Рубрика "Гринлайт" наполняется материалами внештатных авторов. Редакция может не разделять мнение автора.

У самурая нет цели, есть только путь. Мы боремся за объективную информацию.
Поддержите? Кнопки под статьей.