Перейти до основного вмісту

ПЦУ: перезавантаження. Профілактичний огляд

Невидима війна, в якій ми перемагаємо

Проминув хайп по рішеннях Вселенського Патріархату, переходи громад до ПЦУ вже не викликають таких емоцій, а суспільна увага до церкви повертається на круги своя. Тим не менш, свого стратегічного значення Православна Церква України не втратила, про що забуває як зп’яніла рейтингами влада, так і пересічний охлос. У цій статті ми спробуємо осмислити ПЦУ в сучасному (післярелігійному) контексті та окреслити її роль у розвитку української державності та національної безпеки.

Розпочати варто з самого поняття післярелігійності. Сьогодні церква втратила монополію на пояснення навколишнього світу. Релігія не настільки вплетена в життя та соціалізацію людини, як раніше: від колиски до труни можна прожити і без церкви. Ні хрещення, ні вінчання, ні святкування Різдва у храмі вже не обов’язкові. Це перекрило не лише церковний пафос, а й церковний cash flow.

Другий нюанс післярелігійності — світоглядна відсталість і зашкарублість. Як і будь-яка велика організація, церква повільно і важко вдається до змін. Третя причина радше історична: у ХХ ст. офіційно мовчазна церква надовго втратила образ «борчині за правду», слухняно салютуючи деспотам. Були, звісно, і винятки, але у мікромасштабах.

Та навіть у післярелігійному середовищі ПЦУ налічує майже 11 мільйонів дорослих громадян, які голосують на виборах, функціонують в економіці і пережовують сенси. Враховуючи «пенсійний» статус церкви у світі та ідеологічну війну з РФ, стратегічна роль ПЦУ мусить бути переосмислена з нових позицій. Задля цільнішої картини розглянемо цю роль у трьох тезах:

  1. сама по собі ПЦУ є елементом великої релігійної традиції зі своїми недоліками
  2. в межах України вона є ідейним та світоглядним суперником РПЦ і УПЦ МП
  3. у глобальному контексті церква загалом надовго впадає у маргінез (див. есей Інглегарта для Foreign Affairs)

Ми вже зазначили, що у глобальному контексті церква вже не є ні орієнтиром, ні лідером думок. Їй важко розмовляти однією мовою зі світоглядом, якому не потрібно освячувати автівки, вінчатися у церкві та каятися у гріхах, аби прожити щасливе і якісне життя. На зміну релігійним догмам прийшли квазірелігійні культи на кшталт «прав людини» чи «кліматичної катастрофи». Це породжує і квазіпророків на кшталт Роберта Сапольскі. Загалом, положення церкви як вартового моралі, що перебирає естафету від ідеологічної комісії ЦК КПРС, можна викреслювати. І слава Богу.

Стосунки церкви та суспільства почали мерехтіти ще з кінця XIX століття, коли посилена модернізація й раціонально-бюрократичний стрій по суті відсунули церковників від корита влади (тут і далі див. Sacred and Secular: Religion and Politics Worldwide, 2004). Як відповідь, почали виникати фундаменталістські рухи — борці за «традиційні цінності», «вєлікую імпєрію» і проти гниючого Заходу. Сучасний український теолог Кирило Говорун доцільно називає ці рухи модерними єресями. Агресія фундаменталістів зіграла віруючим явно не на руку. Релігія залишилася тим, хто потребує «екзистенційної безпеки» — людям у скрутному становищі, в уразливих суспільствах, корумпованих державах тощо.

Для виходу з кризи, в яку впала церква, недостатньо ані логічних обґрунтувань існування Бога, ані апеляцій до «колиски Європи», ані реверансів убік квір-теорії. Суть кризи в тому, що церква, яка апелювала до істини, потрапила туди, де сумніваються у самому існуванні істини. Вичурний антураж, облачення й повчальний тон перестали працювати — форма виявилася голоснішою за зміст.

Добра новина в тому, що світоглядно ПЦУ достатньо відкрита для того, аби зробити квантовий стрибок з цієї кризи швидше за інших. Для цього необов’язково компромісувати з постмодерним світом, а радше — увійти в його риторику та показати її хиткість. Скористаймося Бісмарковою тезою, де «війни виграють вчителі та священики», і розглянемо точку перетину цих двох царин.

Сьогодні як в українській освіті, так і загалом в культурі педалюється поняття «ґендерно нейтрального середовища». І вже тут ми бачимо першу проблему — в понятійній матриці церкви не існує навіть поняття ґендеру. Не дивно, адже це досить новий термін, утворений внаслідок усвідомлення людиною себе як дуже складного механізму.

Обидва табори — ґендерний (квір) і традиційний (церковний) — приймають стать як феномен. Усе інше є лише інтерпретаціями цього феномену. Православна церква інтерпретує його з позиції відповідності наявному, себто біологічної статі. Квір-теорія інтерпретує її як пріоритет людської свободи над буттям, а отже можливість сотень ґендерів. Шукати тут якусь єдину формулу чи відповідь — це лише підживлювати ґрунт для нових конфліктів. У принципі, будь-яка спроба звести складність світу до простого спільного знаменника приречена на це.

Нерідко створюється враження, що церква не вміє вести якісну дискусію з сучасністю. На щастя, будучи під патронатом Вселенського Патріархату (а не РПЦ), ПЦУ значно підвищує якість своєї риторики.

Вселенське Православ’я декларує, що біологічна стать впливає на людську поведінку і самоідентифікацію. Як бачимо на Заході, основна критика у відповідь на цю тезу — емоційна. Соціальний етос Вселенської церкви, зокрема §18-19, натякає, що попри подібність чоловіка і жінки, вони відрізняються достатньо, аби говорити про притаманні їм соціальні моделі, закорінені у їхній біології. Питання лише у стереотипізації цих моделей.

Як бачимо, одним з елементів перезавантаження ПЦУ мала б стати вакцина від претензій на абсолютну істину, а не аргументація рівня «ви ліберали, збоченці і мракобіси». Після такого «перезавантаження» на уроках християнської етики говорили б не про смертні гріхи, шкоду від паління і мерзенність сексу до шлюбу. Вони б складалися з базової сексуальної освіти, правил безпеки в мережі, навичок гідно відстоювати власну думку і так далі. Як бачимо, Православна Церква України має достатньо всередині себе, аби скласти інтелектуальну конкуренцію постмодерній риториці.

Все це вплітається у ширше розуміння викликів України як держави і відповідь на них загальноприйнятою мовою, без посилань на «біблійні істини». Звідси вималюється і змістовний спротив РПЦ та її сателіту у вигляді УПЦ МП, яка відрізняється ситуативною аполітичністю та орієнтиром убік симфонії з державою.

У цьому контексті, знов ж таки згідно соціальному етосові (§6-12), православна церква стає «інкубатором» відповідальних і освічених громадян (більше про це у праці «Українська публічна теологія» Кирила Говоруна). Люди такого штибу приймають політичні рішення не на основі емоцій чи інфобульбашок, а зваженого та раціонального рішення, в основі якого — зовнішньо- та внутрішньополітичні інтереси української державності. Звісно ж, їхні дії, в першу чергу, будуть інтерпретовані релігійно.

На цьому етапі буде доцільним перейти до питання ПЦУ самої в собі як частини давньої та великої традиції. Безперечно, церковна традиція впливає майже на все — від архітектури будівель до статевої поведінки священства. Втім, між цілковитою відмовою від традиції та консервованою закоріненістю в ній лежить золота середина — динамічна традиція. У ній, відповідно часу, змінюється форма, але не зміст. Така позиція добре аргументована у працях відомого православного теолога Ярослава Пелікана: у своїй «Виправдання традиції» він розрізняє традицію як живе передання і традиціоналізм як «мертву віру живих».

Згідно цього, питання з золотими куполами, кольоровими рясами чи довгими бородами вирішуватиметься лише з однієї позиції — наскільки ця форма передає зміст у сучасності? Такий підхід дозволить змити увесь «накип» церковної історії і вкотре затвердити засадничі позиції православної церкви.

Підсумовуючи вищенаписане, зазначимо кілька засадничих моментів. Перший — церква вже не має претензії на істину, а отже мусить говорити з позицій особистого досвіду переживання Бога. Другий — ПЦУ це також ідеологічний інструмент, якому необхідно протидіяти московській пропаганді у дискусійній та світоглядній площині, для чого є всі ресурси. Третій — церква потребує сміливості визнавати помилки і відмовлятися від певного антуражу на користь сенсів.

На щастя, ця публікація готувалася в період, коли популярність слів «томос», «автокефалія» та «ПЦУ» пішла в забуття. Сподіваюся, вищенаведеної аргументації достатньо, аби не применшувати роль Православної Церкви України сьогодні, незважаючи на перестановку сил. Конфлікт із постмодерним світоглядом не менш реальний, аніж війна на Сході — і в обох випадках ПЦУ є елементом як культури, так і національної безпеки України, навіть попри зменшення ролі релігії в житті українців.

Безперечно, питання перезавантаження церкви потребує дружньої і змістовної дискусії професійних теологів, проте профілактичні огляди ніколи не завадять.

Рубрика "Гринлайт" наполняется материалами внештатных авторов. Редакция может не разделять мнение автора.

У самурая нет цели, есть только путь. Мы боремся за объективную информацию.
Поддержите? Кнопки под статьей.