Перейти до основного вмісту

Пластиліновий лісапет: принципові вади науково-технічної політики України

Фінляндія й Данія сміються

На початку листопада відбулося третє за два роки засідання Національної ради України з питань розвитку науки та технологій під головуванням прем’єр-міністра Гончарука. Протокол засідання та декілька десятків сторінок інформаційних матеріалів, які підготувало до засідання Міністерство освіти та науки, залишають гнітюче враження неадекватності ситуації та пропонованих рішень. Наче якісь діти з пластиліну ліплять «лісапет», який точно ніколи не поїде.

Почнемо з опису ситуації, як вона подається в інформації Міністерства освіти та науки (МОН) і в презентації голови Наукового комітету Нацради, заступника голови Нацради Колежука. Стан української науки Колежук назвав критичним, і не тільки лікарі знають, що це означає.

Кількість людей, які зайняті у сфері досліджень та розробок (ДіР) невпинно скорочується і досягла в 2018 році рівня 0,54% від кількості зайнятих. Це вдвічі менше, ніж у Польщі та Болгарії, вчетверо менше, ніж у Британії та Нідерландах, вшестеро менше, ніж у Фінляндії та Данії. Проблема не лише в тому, що у сфері ДіР залишилось мало людей, а й у тому, що майже 30% дослідників вже старші за 60 років, що означає неминуче скорочення й надалі суто з природних причин.

Людей у науці та технологічних розробках мало, а грошей ще менше. У 2018 році на ДіР було витрачено 0,47% ВВП (у тому числі з бюджету 0,17%), рівень незмінний останні три роки. Це вчетверо менше, ніж у середньому по ЄС, а порівняно з передовими країнами Європи, як Німеччина або Швеція, — вшестеро менше.

Якщо врахувати не частку у ВВП, а реальні витрати, то картина ще гірша через дуже малий обсяг ВВП. Для порівняння можемо глянути у базу даних ЮНЕСКО, де можна побачити валові витрати на ДіР у доларах за ПКС. У 2016 році у нас було витрачено 1,7 млрд доларів, а в Польщі — 10 млрд, у Нідерландах — 17 млрд, не кажучи про світових лідерів, які витрачають сотні мільярдів. Тобто, хоча у нас у ДіР зайнято вдвічі менше людей, ніж у Польщі, витрати у нас вшестеро менші. Порівняння з країнами Західної Європи ще гірші. Колежук вказав, що порівняно з ЄС у нас на одного дослідника фінансування у 20 разів менше. Такий рівень навіть не можна назвати фінансуванням ДіР, це правильніше назвати соцзабезпеченням працівників сфери ДіР.

Інші тези Колежука:

  • низька зарплата науковців, низький соціальний престиж
  • критично застарілий парк обладнання
  • низький рівень «убудованості» у світові наукові процеси
  • brain drain: талановита молодь їде на ранніх стадіях освіти
  • неефективність системи управління наукою та використання коштів
  • розрив зв’язків науки і промисловості: низький «інноваційний вихід»
  • підміна науки її імітацією.

Це ще не смерть, але вже глибока кома.

Чому ж сфера ДіР в Україні опинилася у стані коми? В одному з документів, підготовлених для засідання Нацради, МОН наводить три причини нинішнього стану:

  1. Застаріла система державного управління сфери ДіР та відсутність стимулів для залучення приватного фінансування у цю сферу.
  2. Низький рівень престижності роботи у сфері ДіР через низьку оплату праці та відсутність перспектив професійного зростання.
  3. Погані можливості вчених для участі в міжнародних програмах та доступу до міжнародних дослідницьких інфраструктур.

Все це правильно, але це не причини — це наслідки. Бо резонними є запитання. Чому застарілу систему управління вже 30 років не міняють? Чому зарплата на такому низькому рівні? Чому в молоді нема перспектив професійного зростання? Чому немає можливості роботи на міжнародному рівні?

Відповідь на всі ці «чому» одна: в нинішній соціально-економічній системі в Україні наукові дослідження та технологічні розробки суспільству не потрібні.

Науково-технічна діяльність має два аспекти: культурно-пізнавальний та економічний. Перший має цінність для людства сам по собі, другий є інструментом зростання та розвитку економіки.

Якщо говорити про науково-технічну діяльність як цінність, то треба подивитись на її місце серед інших цінностей суспільства. Різні цінності мають різну вагу в різних суспільствах залежно від історії їх становлення. Соціологія дає нам можливість порівняти цінності різних суспільств завдяки міжнародному проекту World Value Survey, який з 1981 року регулярно проводить опитування в багатьох країнах світу. У результаті цих опитувань можна отримати безліч цікавих висновків, одним з яких є культурна карта світу. Її остання версія, опублікована 2015 року, виглядає таким чином:

На горизонтальній шкалі ми бачимо порівняльні оцінки суспільств за критерієм зміни цінностей від виживання до самовираження (що корелює з відомою ієрархією потреб від фізіологічного виживання до самовираження Абрахама Маслоу). Наукова діяльність є однією з форм самовираження особистості, її потреби в реалізації своїх можливостей. Нескладно побачити, що країни з найвищими відсотками дослідників у населенні (Фінляндія, Данія) знаходяться на правому боці шкали. Навпаки, країни з низьким відсотком дослідників (наприклад, Україна, Румунія) знаходяться на лівому кінці шкали.

Домінування цінностей виживання в культурі українського народу є предметом спеціальних досліджень, які далеко за межами цієї статті. Зараз ми просто маємо констатувати, що такий факт має місце і цей факт не налаштовує суспільство на підтримку наукової діяльності, на витрачання значних суспільних коштів на неї. Питання може бути сформульоване таким чином: як змінюються культурні орієнтири суспільства з виживання на самовираження?

Наведена культурна карта свідчить про дві очевидні тенденції: цінності виживання корелюють з успадкованою культурою суспільства та з його рівнем економічного розвитку. Майже всі країни, що знаходяться у правій від нуля зоні карти, мають високі показники ВВП на душу населення (ця тенденція чомусь не відстежується лише у країнах латиноамериканської культури). У межах решти культур помітна залежність цінностей виживання від низького рівня ВВП. Тобто одним із факторів переходу від цінностей виживання до цінностей самовираження є економічний розвиток, зростання виробництва та доходів. Я вважаю, що ми маємо не лише кореляцію, а й причинно-наслідковий зв'язок, причому цінності змінюються значно повільніше, ніж економічний розвиток.

Що стосується іншого аспекту науково-технічної діяльності як двигуна економічного зростання та розвитку, то вона потрібна в такій економіці, в якій значну роль відіграють високі технології. В аграрно-сировинних економіках потреба в науково-технічній діяльності незрівнянно менша, хоча останніми роками високі технології почали застосовувати навіть в аграрному секторі, але ще дуже в скромних обсягах порівняно з промисловістю, особливо порівняно з високотехнологічними секторами промисловості, які взагалі не можуть існувати без ДіР.

Показником проникнення науково-технічної діяльності в економіку найчастіше пропонують відношення витрат на ДіР до ВВП. Але це показник витрат, а не результатів. Результат проникнення науково-технічної діяльності в економіку я пропоную вимірювати показниками, які говорять, скільки високотехнологічної продукції країна дає світу, наприклад, частка країни у світовому ринку високотехнологічної продукції, відношенням експорту високотехнологічної продукції за рік до населення країни.

Показником проникнення науково-технічної діяльності в економіку найчастіше пропонують відношення витрат на ДіР до ВВП. Але це показник витрат, а не результатів. Результат проникнення науково-технічної діяльності в економіку я пропоную вимірювати показниками, які говорять, скільки високотехнологічної продукції країна дає світу, наприклад, частка країни у світовому ринку високотехнологічної продукції, відношенням експорту високотехнологічної продукції за рік до населення країни.

 

Частка у світовому експорті
високотехнологічної продукції (%)
 

Частка високотехнологічної продукції
в товарному експорті країни (%)

Високотехнологічний експорт
на душу населення ($)

Україна

0,05

2,7

22

Західний світ

 

 

 

США

7,7

10,6

475

Швейцарія

2,7

18,1

6555

Канада

1,2

6,1

661

Ізраїль

0,5

17,0

1203

Європейський Союз

32,2

12,0

1260

в тому числі:

 

 

 

Німеччина

9,5

14,2

2302

Нідерланди

2,7

9,3

3115

Бельгія

1,9

9,6

3359

Ірландія

1,8

27,8

7663

Польща

0,7

6,6

351

Угорщина

0,6

12,2

1268

Словаччина

0,3

8,9

1269

Болгарія

0,06

4,8

179

Мальта

0,03

18,4

1270

Східна Азія

 

 

 

Китай

24,8

23,6

360

Південна Корея

5,9

23,9

2310

Японія

4,6

14,4

731

Малайзія

2,8

29,3

1782

В’єтнам

2,2

24,7

461

Філіппіни

1,3

45,5

253

Деякі інші країни

 

 

 

Мексика

2,4

12,5

367

Індія

0,7

5,0

10

Бразилія

0,5

5,3

47

Росія

0,3

2,3

46

Розрахунки за 2016 рік на підставі бази даних Світового банку

Важливим висновком з цієї таблиці є не те, що Україна пропонує світу в 60 разів менше високотехнологічної продукції, ніж середня європейська економіка, в 100 разів менше, ніж Німеччина або Південна Корея (в розрахунку на душу населення). Важливо, що науково-технологічний рівень експорту в нас значно гірший, ніж у сировинних економіках Росії та Бразилії. Наша аграрно-сировинна економіка настільки не сприймає науково-технологічні досягнення, що програє навіть чисто сировинним країнам.

Суспільна потреба в науково-технічній діяльності виникне тоді, коли зміняться домінуючі цінності та зміниться структура економіки та експорту.

Як можуть вплинути на ці глибинні суспільні проблеми (орієнтація культури народу на виживання, повна байдужість економіки до науково-технічної діяльності) пропоновані на засіданні Нацради заходи? Що взагалі пропонує Нацрада? У протоколі засідання вирішено провести атестацію вищих освітніх закладів у частині проведення науково-технічної діяльності та створити 8 робочих груп при Нацраді, які мають підготувати пропозиції щодо реформування Академії наук, проведення експертизи та деяких менш важливих питань. Це по суті все.

Засідання Нацради також прийняло до відома (але не ухвалило ніякого рішення) пропозиції Наукового комітету Нацради щодо реформування науки в Україні. Що ж пропонує Науковий комітет?

  • За три роки підняти рівень фінансування ДіР до 1% від ВВП, в тому числі за рахунок бюджету 0,65% до ВВП.
  • Державне фінансування надавати на підставі атестації.
  • Надавати до 30% державного фінансування через гранти Національного фонду досліджень (фонд ще не почав працювати).
  • Розробити план стимулювання державної підтримки інноваційної діяльності.
  • Створити громадську організацію «Національна система дослідників», яка буде провадити індивідуальну фінансову підтримку дослідників.
  • Змінити процедуру присвоєння наукових ступенів та звань та скасувати доплати за ступені та звання для тих, хто не працює на наукових або науково-освітніх посадах.
  • Розробити заходи підвищення престижу професії науковця.
  • Розробити спеціальні програми роботи з молоддю, модернізації наукового обладнання, залучення іноземних науковців до роботи в Україні тощо.
  • Провести атестацію наукових установ та інвентаризацію наукових ресурсів та на їх підставі провести реорганізацію науково-дослідницьких установ і системи управління ними.
  • Обмежити вік керівників НАНУ та наукових установ (не старіше 70 років).

Всі ці пропозиції слушні та корисні, але чи допоможуть вони збільшити експорт високотехнологічної продукції з 20 доларів хоча б до філіппінського рівня, тобто в 10 разів? Чи вплинуть вони на домінування цінностей виживання в нашому суспільстві? Навряд чи можна позитивно відповісти на ці запитання. Принципова причина цього в тому, що пропозиції готував Науковий комітет Нацради, тобто фізики, хіміки та інші науковці високої кваліфікації, але сама проблема критичного стану сфери ДіР не має наукового змісту, бо це проблема економічної політики, а не науки. Навіть найкращі фізики або генетики не є фахівцями у проблемах політики подолання економічної відсталості, бо це завдання для інших фахівців.

Як вирішували подібні питання в інших країнах? Для прикладу візьмемо мало відому нам Малайзію, а не всім відомі приклади «азійських тигрів» — Японії, Сінгапуру, Тайваню, Кореї (бо постійно чую про те, що конфуціанці-трудоголіки для нас не приклад). Зараз в експорті Малайзії 30% становить продукція високих технологій, обсяг такого експорту на душу населення значно вищий за середній рівень у ЄС, а ще 40 років тому високотехнологічного виробництва в цій країні не було взагалі. Чому в Малайзії існують науково-технічні центри з розробки та виробництва мікропроцесорів, а в Україні їх немає? А 40 років тому в Україні було декілька центрів мікроелектроніки (наприклад, Київ, Чернівці, Івано-Франківськ і ще кілька), які зараз перетворились у кращому разі на склади, а в гіршому — на руїни. Невже на пустому місті в Пенангу створити технопарк мікроелектроніки було простіше, ніж у Чернівцях на базі «Гравітону» й університету?

Відповіді на ці запитання неможливо знайти на рівні наукових рад або комітетів, академій або університетів, бо знаходяться вони зовсім в іншій сфері — у сфері політичного лідерства й економічної політики. Малайзія 50 років тому була аграрно-сировинною країною, політичне керівництво якої поставило за мету досягти економічного рівня розвинутих країн Заходу. Як зараз для нас, так і для Малайзії 50 років тому не було іншого шляху для досягнення цієї мети, ніж високі технології та виробництво і експорт на їх основі.

Чому Малайзія досягла результату, а ми не можемо? Проблема полягає виключно в політичному лідерстві. Мета економічного зростання на основі високих технологій була головною персонально для керівника країни Махатхіра Мохаммада та для UMNO (політичної партії малайських націоналістів, яка була тоді при владі). Для досягнення цієї мети Махатхір і UMNO створювали технопарки, наукові центри, університети, шукали й находили носіїв технологій і створювали умови для їх роботи в Малайзії тощо.

В аграрно-сировинній країні тоді не могло бути ніяких власних технологій, бо не було ні науково-технічних центрів, ні фахівців. Єдиним рішення був імпорт технологій (так само, як у всіх «азійських тигрів» і потім у Китаю). Імпорт технологій дав можливість створити високотехнологічну виробничу базу і підготувати місцевих фахівців. Через 10-20 років уже місцеві фахівці ставали спроможними створювати власні компанії, які спочатку надавали послуги та працювали у кооперації з іноземними компаніями, а потім змогли вже конкурувати з ними навіть у сфері ДіР.

Тепер порівняйте політику Махатхіра і UMNO із Зеленським і «Слугою народу». За півроку при владі хоч щось зроблено Зеленським для науково-технічного розвитку України? Ми бачимо, що його дії вже півроку спрямовані геть на інше: як поміняти найбільше і найшвидше чиновників на своїх людей (яких до того ж у нього немає, бо він ніколи не був політичним лідером) і як зустрітися з Путіним (нікому не ясно, навіщо). Зрозуміло, що президент особисто стратегію технологічного розвитку економіки розробити не може, для цього потрібні спеціальні інституції. Де ж ці інституції, які можуть це зробити? Їх не лише немає, про них навіть ніхто не думає і не говорить. Нацрада з питань науки і технологій — це дорадчий орган при Кабміні, який не спроможний на створення стратегії технологічного розвитку економіки країни просто за визначенням своїх функцій. Він займається суто внутрішніми проблемами наукової сфери, але ці проблеми не мають вирішення поза межами національної стратегії розвитку.

Якщо порівняти інституції, наприклад, тієї самої Малайзії, з українськими, то побачимо, що багатьом із них у нас просто немає відповідних. Наприклад, National Action Council, орган, який розробляє, запроваджує та контролює виконання стратегічних планів розвитку країни на 10 років. Або Implementation Coordination Unit — орган при голові уряду, який координує виконання стратегічних планів. Ще один приклад — Міністерство енергетики, науки, технологій, екології та зміни клімату, яке займається науково-технічною політикою в усіх аспектах, і не є придатком до Міністерства освіти, яке займається своєю справою — освітою. Як може наше Міносвіти керувати, наприклад, створенням військових технологій, а саме тут ми можемо мати точку економічного зростання, бо конкурентоздатні на світовому рівні? Скільки процентів свого робочого часу приділяє військовим технологіям міністр Новосад (тільки не смійтесь, це не стьоб)? Який технологічний розвиток при таких державних інституціях можливий?

У короткій статті неможливо описати систему управління, яка зможе працювати, як держапарат Малайзії чи Південної Кореї, але принципові положення зрозумілі з досвіду успішних країн.

  • Зовсім не ринок землі, не приватизація, і навіть не боротьба з корупцією (як це не парадоксально для суспільної думки, гляньте на показники економічного зростання та технологічного експорту В’єтнаму, корупція в якому подібна до нашої) зараз є нагальними проблемами розвитку, а науково-технологічні програми, імпорт технологій, технологічні кластери. Головні проблеми зовсім не там, де їх вбачає влада.
  • Для створення та втілення стратегії науково-технологічного розвитку потрібний спеціальний держапарат, а не департамент у Міносвіти. Потрібне спеціальне Міністерство, яке буде відповідати за економічний, науково-технологічний та промисловий розвиток України (в тому числі й за оборонні технології і виробництво, бо мілітаризація науки, техніки, промисловості і експорту є нині життєвою необхідністю для України), контори Новосад та Милованова зовсім не придатні на це.
  • Програма уряду має бути похідною від стратегії національного розвитку на базі високих технологій.
  • Законодавча активність перш за все має бути спрямована на забезпечення фінансових та кадрових джерел для виконання стратегії національного розвитку.

Я розумію, що це «глас вопіющого», ніхто з українських політиків цього робити не буде, навіть читати текст про стратегії науково-технологічного розвитку не захоче, але все ж таки сказати маю.

Рубрика "Грінлайт" наповнюється матеріалами позаштатних авторів. Редакція може не поділяти думку автора.
''отсканируй
и помоги редакции

Become a Patron!

Загрузка...