Перейти до основного вмісту

Подвиг під Загоровим. Бій УПА проти нацистів

Культура, опалена війною

Новий Загорів — невеличке село в Локачинському районі Волинської області. Основною його пам'яткою залишається Загорівський монастир. Заснований він був Петром Загоровським ще у XVI столітті, і спочатку я розповім саме про нього.

Перша згадка про монастир датується 1566 роком. Відомо, що за своє зцілення від хвороб шляхтич Загоровський розпочав будівництво мурованого храму на місці дерев'яного. Згодом Фадій Чацький піде далі і добудує до вівтарної частини новий монастирський двоповерховий братський корпус.

До 1719 року монастир був православним, потім прийняв унію. Деякий час там перебував живописець Іов Кондзелевич, відомий перш за все п'ятиярусним іконостасом для монастирської Воздвиженської церкви у Скиті Манявському (1698–1705 pоки).

Прибувши до Загорова, український іконописець впровадив малярську і різьбярську школи. На той час ще молодий Іов виготовив для монастиря кіот, тобто престол.

З Візитації 1824 року довідуємося, що місцеві жителі з унії перейшли до православної віри.

А у 1886 році під час експедиції по Волині до Загорівського монастиря завітав професор Адріян Прахов. Він зробив ряд фотографій, фіксуючи загальний вигляд головної монастирської споруди та її інтер'єр, які можна вважати першим відомим нам іконографічним матеріалом святині.

Загалом, до 1917 року Загорівський монастир не зазнав серйозних змін.

Відомо, що станом на 1908 рік у монастирі існували три церкви:

  • головна — Різдва Пресвятої Богородиці
  • приділена тепла Трьох святих (на першому поверсі південно-східного монастирського корпуса)
  • Воздвиження Чесного Хреста — в південному монастирському корпусі.

Тоді ж тут працювала початкова школа в пам'ять 900-ліття Волинської єпархії.

Проте історія не стоїть на місці. Після громадянської війни землі Західної України, в тому числі Володимир-Волинського повіту (куди й входило село Новий Загорів), перейшли під юрисдикцію Польської держави. У 1921 році Загорівський монастир знову повернули греко-католикам.

Минуло ще трохи часу. Вже йшла Друга світова, і влітку 1943 року німецькі окупанти оголосили Україну «зоною антипартизанських операцій». До боротьби з українськими повстанцями було залучено Еріха фон дем Баха-Зелевскі — командувача німецьких сил проти партизанських формувань на Східному фронті.

На початку червня 1943 року відділи УПА прогнали німецьку адміністрацію і встановили своє правління в кількох регіонах Волині: Турійську, Мацієві, Голобах, Селищі, Шацьку.

Населення цих районів надавало їм усебічну допомогу як дійсним господарям рідної землі.

Українські патріоти нападали на залізниці. Порушували план руху поїздів, якими окупанти намагалися своєчасно доставляти військову техніку та армійців для підкріплення своїх сил на тій чи іншій ділянці фронту, де зазнавали невдачі.

Так, у ніч з 23 на 24 червня 1943 року було перервано залізничну лінію між станціями Немовичі-Малинськ по шляху Рівне-Сарни.

У потязі саме розмістились 150 гестапівців із карного загону. Вони поверталися з погрому польських і волинських сіл. Там не тільки люди їхали — в останніх вагонах були гармати, амуніція та припаси.

Почаївська лавра колись слугувала фортецею для бійців УПА. На жаль, зараз це не заважає їй стати одним із локомотивів «русскамірства» в Україні.

Потяг зупинився. Заспані німці ще не встигли відчинити двері, щоб довідатися про причину зупинки, як у передніх двох вагонах пролунали постріли. Сотенний командир Ярема зі своїм побратимом Дорошем почали стріляти по карателях. Гестапівці намагались тікати через вікна, але під обстрілом не виходило: потяг став чудовою пасткою.

А вже вранці повстанці (звісно ж, зі зброєю та амуніцією) повернулися в ліс. Це так, для прикладу.

У травні й червні 1943 року УПА веде постійні бої з гітлерівцями та контролює Полісся й Волинь. Поступово обмежує вплив окупантів лише територіями головних шосейних шляхів та залізничних ліній.

Що, незвично таке чути? Подібних історій вистачало, хоч пропаганда й нав’язує більш комфортні вигадки. Наприклад, на початку серпня 1943 року повстанці напали на непрошених гостей, що саме грабували населення Гнідави (Луцький район). Знищили грабіжників. Повернули населенню награбоване майно.

У ніч із 19 на 20 серпня відбувся напад повстанців на Камінь-Каширський. Після жорстокої сутички бійці УПА перемогли та здобули цінні трофеї.

Результат: у полон потрапили 15 бійців ворога, а близько сотні загинули.

Призи — 20 тисяч набоїв, п’ять кулеметів, чотири машини, понад сотню пістолетів, 16 друкарських машинок, чотири радіоприймачі, 11 коней із сідлами, сім мотоциклів. Ще повстанці захопили одну легкову машину та багато провізії.

8 вересня 1943 року повстанська чота особливого призначення під керівництвом Андрія Марценюка («Берези») увійшла до Нового Загорова. Повстанці розташувалися біля Загорівського монастиря, який на випадок зустрічі з німцями мав стати надійною точкою оборони. Довго на «гостей» їм чекати не довелося.

Так храм із культурної спадщини перейшов до категорії бойової.

Проти чоти з 44 бійців УПА було кинуто роту німецької жандармерії, роту донських козаків і роту поліції із фольксдойчів — всього близько 400 осіб.

Необережно наблизившись до повстанських позицій, вони потрапили під шквальний кулеметний вогонь. У сумі втратили близько 40 своїх бійців. Тоді німці змінили підхід. Спробували підпалити монастир смолоскипами — і вже потім піти на штурм.

Ця ідея виявилась безрезультатною. Окрім нових втрат, окупанти не домоглися нічого.

Зі спогадів учасників того бою: «Загупали міномети, заторохкотіли кулемети, автомати... Одна за одною вибухали гранати — все злилося в один жахливий гул. Бій кипів. Німці лізли як сарана, а разом із ними «фольксдойчі» та власівці».

Бій тривав цілу ніч. Німці вирішили просити підкріплення. Коли стало розвиднятися, наші бійці побачили: до окупантів прибувають нові машини із підкріпленням.

Повстанці ж, розуміючи трагічну складність свого становища, закріпилися в монастирі і тримали оборону вже в його стінах. «Береза» обміркував ситуацію і був змушений віддати наказ відступати. Бійці вийшли із шанців.

Вранці 9 вересня до Нового Загорова були перекинуті додаткові сили жандармерії. Підмога до німців прибула з трьох боків: з Володимира-Волинського, Горохова і Луцька.

Перешикувавшись, вони негайно пішли в наступ, тож відступати було не просто. Але монастир виявився заздалегідь сполученим із шанцями ровом — його бійці завбачливо викопали раніше, а при потребі скористалися.

Проте змінився баланс. Після отримання підмоги проти повстанців виступали понад 700 окупантів, які мали на озброєнні міномети та артилерію. Цим скористався вже ворог.

Обстріл монастиря тривав цілий день. Увечері до німців прибуло підкріплення — близько десяти легких танків. З повітря відпрацювали три німецькі літаки, розпочавши бомбардування монастиря. Повстанці витримали авіаудари, лише сховавшись у глибоких підвалах храму, і таки відбили нічний штурм.

10 вересня стало справжнім випробуванням повстанського духу. Протягом цілого дня німецькі сили штурмували монастир. Але кулеметник Коцюба, який сидів на дзвіниці, безперебійним вогнем відкидав противників.

З ночі 10 до середини дня 11 вересня німецькі окупанти обстрілювали монастир з артилерії, танків і мінометів, а надвечір знову пішли на штурм. Повстанці втратили пораненими ще трьох побратимів — у тому числі й свого командира Березу. Позицій не здали, але втримати їх ставало дедалі важче. Тому в ніч на 12 вересня вони вирішили прорватися з оточення.

Сховавши у підвалах храму поранених товаришів, бійці УПА розділилися на дві групи по шість чоловік. І, вдаривши по німецьких окупантах одразу у двох напрямках, таки вирвалися зі смертельного кільця.

Приблизно о п’ятій ранку, користуючись густим туманом, повстанці закинули на позиції ворога гранати. Почався справжній хаос. І в цьому спричиненому безладді вони пішли на прорив... Кулеметнику, який лежав поранений на дзвіниці, також пощастило врятуватися (вже після того, як затих бій).

Зранку 12 вересня 1943 року німці увійшли до монастиря. Почувши стогін, вони виявили одного зі схованих поранених і повісили його того самого дня.

Степан Хринюк, псевдо «Терен» (1923 р.н., уродженець села Скобелка Горохівського району), був тим самим пораненим, якого повісили нацисти, знайшовши його в залишеному повстанцями монастирі. За свідченнями місцевих мешканців, Хринюк був вихідцем із бідної сім'ї, в підлітковому віці залишився без батьків. На вигляд був русявий, високого зросту, плечистий та міцний. Характер мав бойовий.

Трупи захисників монастиря зібрали й поховали місцеві селяни. Вони ж увечері 12 вересня, після відходу німців, знайшли у підвалах і врятували ще двох поранених.

Повстанці втратили 29 осіб у бою. Ще один буде вбитий у полоні. Дванадцятеро вирвалися. Німецькі втрати оцінюються в 90-100 чоловік убитими та 150-200 пораненими. За іншими джерелами, німецькі втрати оцінюються в 540 чоловік убитими та більше 700 поранених.

Монастир був зруйнований, але частково уцілів до наших днів.

Про боротьбу чоти Берези видана повість-хроніка Петра Боярчука «Бій під стінами храму» та поема шістдесятника Миколи Холодного «Пам'яті 29». Як матимете настрій, раджу почитати.

Наша історія варта того, аби її переповідали.

Рубрика "Гринлайт" наполняется материалами внештатных авторов. Редакция может не разделять мнение автора.

У самурая нет цели, есть только путь. Мы боремся за объективную информацию.
Поддержите? Кнопки под статьей.