Погляд на Кавказ. Чеченці та погляд Туреччини

Якщо чеченці стоять на порозі створення незалежної держави, то черкеси — на порозі повної асиміляції та зникнення. Як уже йшлося вище, черкеси живуть нечисленними розкиданими анклавами на території Краснодарського краю, Карачаєво-Черкесії та Кабардино-Балкарії, причому в автономіях вони конкурують із гірськими тюрками, карачаївцями та балкарцями відповідно. Нечисленні карачаївці та балкарці колись поступалися черкесам у військовій силі, були змушені жити на бідніших гірських землях, платити данину. Після майже повного винищення черкесів росіянами ситуація кардинально змінилась, а старі образи — пам’ятаються.

Взагалі питання пам’яті — центральне для малих народів. Росіяни як імперський народ не розуміли і ніколи не зрозуміють, що означає для малого народу пам’ять про предків. Їм здається, що це якась екзотика, яка не має практичного значення. Насправді така пам’ять — це жива нитка, нерв, що об’єднує народ міцніше, ніж будь-які придумані «скрєпи». Вона зачіпає найглибші куточки душі, несе радість і біль, дарує почуття причетності, яке не розірвати.

Пам’ять про предків живе з такою ж силою сьогодні, як жила в поколіннях до того. І якщо виривається назовні, то спалює все навколо. Коли імперці залазять чоботом на територію малих народів, вони не дотримуються правил ввічливості, відкидають її як непотрібну і розраховують тільки на силу. Імперці не мають пам’яті предків і думають, що її не мають інші. Коли сила закінчується — приходить розплата.

Отже, як зазначалось вище, для черкесів, колись найсильнішого, найвідомішого народу Кавказу, стоїть питання виживання. Воно безпосередньо пов’язане з питанням часу. Черкеси Кавказу перебувають у такій ситуації, коли в них залишилось зовсім небагато часу, щоб урятуватись. Повним ходом іде русифікація, наскільки можна зрозуміти, черкеси здебільшого не знають своєї мови. Як і в усьому світі, на Кавказі триває процес відтоку сільського населення до міст, а міста повністю русифіковані. Гірські аули обезлюднюють, зникає база для відтворення черкесів, як і інших корінних народів Західного Кавказу. Черкеси мають велику й успішну діаспору, як на Заході, так і на Сході. Але і в діаспорі тривають процеси асиміляції, в якийсь момент молоде покоління вважатиме себе стовідсотковими турками чи йорданцями.

Вижити як окремий народ черкеси можуть, лише зробивши те, що зробили свого часу євреї — масово повернувшись на історичну батьківщину і створивши там державу. Поки Росія сильна — цьому не бувати. Колись вона ослабне, але, як уже йшлося вище, питання — чи залишиться до того часу достатньо багато людей, які вважають себе етнічними черкесами і готові повертатись. Знову ж таки, навіть цього не достатньо. Західний Кавказ уже зайнятий іншими людьми, які вважають цю землю батьківщиною. Ніхто так просто землю не віддасть, тим більше таку.

Ще не так давно, кілька років тому, я зустрічав такі думки черкеських діячів національного відродження, що їхній народ може відродитись у складі Росії, коли Росія стане демократією. Хочеться плакати, коли згадуєш, чого коштувала така сама позиція українському національному рухові. Але слід віддати черкесам належне — епоха дитячої наївності дуже швидко закінчилась. І основну роль у втраті шкідливих ілюзій відіграла сама Росія, той дикий шовінізм, який її затопив.

Абсолютно хамське, зверхнє ставлення не просто російської влади, а російської «інтелігенції» до черкеської національної пам’яті, до черкеських героїв, прославляння генералів, що влаштували черкесам геноцид — усе це дуже вплинуло на черкесів, вони, наскільки можна зрозуміти, радикалізуються. Додатково на ситуацію впливає фактор ісламу. На Кавказі йде процес ісламського відродження, і національні рухи бачать у ньому джерело для відновлення національного життя. Протистояння набуває рис як міжетнічного, так і міжконфесійного. Це означає, що шанси на мирне вирішення конфлікту на місцевому рівні наближаються до нуля.

На сьогодні черкеси надто слабкі, а імперія надто сильна, щоб можна було говорити про якісь зрушення. При найменшій спробі відстояти якісь національні права на черкесів чекають жорстокі репресії. Однак що буде, коли центральна влада в Москві ослабне і регіон буде полишений сам на себе (як це було у 1917 році)? Єдиний вихід для черкесів у такій ситуації — закликати в регіон сильного зацікавленого гравця. Кандидат готовий — Туреччина. Чи є в когось сумніви, що вона це зробить, коли матиме достатньо сил?

Висновок про те, що саме так буде, можна зробити, коли подивитись, що відбувалося на Північному Кавказі після революції 1917 року. Корінні народи, імперське населення, казаки тут же вступили в запеклу боротьбу між собою, спроби об’єднання були, в цілому, не далими, кожен шукав сильного зовнішнього союзника для підтримки власних сил. До речі, виявився цікавий факт — в умовах боротьби всіх проти всіх виграє не той, хто чисельніший, а той, хто організованіший, хто має інтелектуальне, відповідальне керівництво. Це яскраво видно на прикладі інгушів. Те, як проявила себе еліта цього, одного із найменш чисельних кавказьких народів — приклад відповідального керівництва в екстремальних умовах, коли вирішується питання життя і смерті.

Якщо ми заговорили про інгушів, то варто було б сказати кілька слів і про осетинів. Нащадки аланів, колись наймогутнішого народу Кавказу, силу якого зламали монголи. Саме після цього на авансцену виходять адиги і вайнахи, про яких була основна мова. Від колись могутнього народу залишились рештки, загнані в гори у верхів’ях Терека, якраз на межі між Західним і Східним Кавказом.

Крім усього, народ виявився розділеним у середині самого себе — частина осетинів прийняла християнство, частина — іслам. Будучи слабшими від сусідів, осетини лояльніше ставилися і зараз ставляться до центральної влади. Вона є гарантом їхньої безпеки. Щоправда, виглядає, що такі гарантії дорого коштують. Як я вже говорив, пам’ять на Кавказі довга, а осетини примудрились побити горшки з єдиним православним народом, який міг би їм допомогти у випадку конфлікту — з грузинами.

Для повноти картини слід подивитися на імперське населення Кавказу. Саме імперське, а не слов’янське, це, на мою думку, точніше його визначення. Росія завойовувала Північний Кавказ системно, наполегливо, не рахуючись з втратами — як справжня імперія. Для цього регіон постарались максимально ізолювати від зовнішнього світу.

Була створена Кавказька лінія на півночі — безперервний ланцюг укріплень і військових поселень від Чорного до Каспійського моря, що відрізав кавказців від Східної Європи і Степу, з якими вони мали традиційні міцні зв’язки. Таку саму лінію укріплень пізніше звели вздовж узбережжя Чорного моря, вигнавши з його берегів черкеські племена, щоб перекрити їм прямий доступ до контактів із Туреччиною. Розрізали весь Північний Кавказ на дві частини, захопивши осетинів. А потім методично і жорстоко добивали окремо Захід і Схід Кавказу.

Черкеси заслужено гордяться своєю військовою славою, військовою доблестю своїх воїнів. Справді, підготовка черкеських воїнів була дуже високою, якщо екстраполювати на сьогодення, то це, мабуть, рівень спецназу. Достатньо сказати, що основну військову силу Речі Посполитої у другій половині XVII століття складали не знамениті крилаті гусари, а «панцерні» — кіннотники, озброєні на черкеський манер. Поляки мали нагоду познайомитися з бойовими можливостями черкеських воїнів, оскільки останні були васалами кримського хана і воювали в його війську, як правило, в передових загонах.

Прославляючи доблесті предків, сучасні черкеси часто мають схильність дуже низько, навіть зневажливо оцінювати «російське воїнство», скажемо так. Думаю, вони роблять серйозну помилку. Черкеси дивляться на війну очима своїх «лицарських» предків, в першу чергу оцінюючи бойові навички, менталітет окремого воїна, мужчини.

Але проблема в тому, що війна — давно вже не лицарський поєдинок. Загальновідома максима твердить, що війна — це організоване насильство. Два народи в Європі зрозуміли це краще від інших — німці й росіяни. Німці зрозуміли це через логіку, теоретично — і після Наполеонівських воєн придумали сучасну військову машину. Всі сучасні армії базуються на принципах, виведених прусаками в першій половині ХІХ століття.

Росіяни, схоже, знали цей принцип без всякої теорії ще з моменту зародження своєї держави. Москва — навіть не нащадок Золотої Орди, це і є сама Золота Орда в новій обгортці. Орда будувалась чингізідами, як військова машина. Принципи війни в ній закладені в момент формування. Можна провести прямі паралелі між тим, як монголи завойовували Північний Китай, Іван Грозний — Поволжя, а його наступники — Північний Кавказ.

Російське імперське населення на Північному Кавказі є одним із двох базових елементів російської військової машини, провідником імперської ідеології. Другий елемент машини — центральна влада, ханська (тобто абсолютна) за своєю суттю. Разом вони, абсолютна центральна влада і виховане цією владою імперське населення, формують військову машину, яка організовано й безжалісно подавить усе живе, що сміє підняти голову в межах їх досяжності.

Чому я вважаю, що правильно називати російське імперське населення на Північному Кавказі, як і в будь-якій іншій точці Російської псевдофедерації, саме імперським, а не слов’янським. Можливо, слов’яни складають основу цього населення, але тут важливе не походження, а самоідентифікація й російська мова, причому ці два елементи мають бути в наявності одночасно.

Як уже йшлося вище, більшість черкесів на сьогодні російськомовні, але ті з них, хто не ідентифікує себе з Москвою, з її культурою та імперською ідеологією, залишаються черкесами. У кого сильна «пам’ять предків» — той ще не імперець. Так само будь-який російськомовний українець на Кубані, якщо він зберігає свою українську ідентичність, якщо для нього «центр світу» Київ, а не Москва — не може вважатись імперським населенням.

Висновок тут простий — поки сильна влада в Москві, імперське населення на Північному Кавказі, у всякому разі в західній його частині, давитиме будь-які паростки національного відродження корінних кавказьких народів. Національне відродження кавказців і сильна Москва — несумісні. Нарешті необхідно згадати ще один народ Північного Кавказу, який займає проміжне становище між російським імперським населенням та корінними гірськими народами. Це — казаки. І якщо глянути на казацький народ зі сторони, то це буде сумне видовище.

Не вдаючись детально в історію терських, донських і кубанських казаків, скажу лише що, схоже, вони «зависли між світами». Казацькі спільноти, які свого часу з’явились на Північному Кавказі, жили на засадах самоуправління і народовладдя, і в цьому відрізнялись корінним чином від засадничих принципів Московської імперії, на службу якої стали. Грубо кажучи, вони служили силі, яка була їм внутрішньо ворожа.

Поки був спільний зовнішній ворог, ця внутрішня суперечність могла ігноруватись, але одночасно така співпраця загальмувала об’єктивний процес становлення казаків, як окремого народу (народів). У 1917 році і Кубань, і Дон, і Терек заявили про себе, як про самостійну силу, але були зламані Російською імперією в її радянській іпостасі так само жорстоко, як за пів століття до того — черкеси.

Росія здійснила тотальний геноцид казаків, винищивши їх майже повністю. Що ще гірше — Москва змогла переформатувати пам’ять нащадків тих, хто залишився живий. Сьогодні казаки не можуть визначитись, хто вони — окремий народ, чи «служилі» люди на службі Москви. Тим, кого не вбили, покалічили душу. Мабуть, процес відродження казаків ще складніший, ніж у черкесів, і черпати сили їм ніде — сильної діаспори у них немає. Власне, вони не можуть навіть визначитись, хто у них головний ворог — бо не можуть у своїй більшості зрозуміти, хто вони самі. Ризикну сказати, що для казаків на Кавказі вороги практично всі основні гравці. Москва — бо не дає їм стати повноцінним народом. Гірські народи — бо не можуть забути їх служіння імперії.

Кожен, хто був на Майдані, пам’ятає, який там був дух. Це ніби Січ ожила. Що було би природніше, ніж виступ там Кубанського казачого хору. Натомість хор виступав у Москві, співав «духопідйомні» пісні з імперського репертуару. Кубанський казачий хор не Україну зрадив — він свою душу зрадив. Впевнений, такі речі просто так не минають.

Однак, думаю, останнього слова на Кавказі казаки ще не сказали. Незважаючи на те, що їх мало, вони розрізнені і слабкі, вони мають бренд — свою історію. Російське імперське населення не має на Кавказі за собою нічого, крім сили, — це пришельці, батьківщина яких, принаймні ідеологічна, далеко від Кавказу. Казаки, оскільки їх можна вважати окремим народом, не мають іншої землі, крім кавказької, хоч би яким чином вона їм дісталась. В умовах ослаблення Москви це може бути рятівна паличка для всіх, хто не втече на Північ.

Як бачимо, Північний Кавказ — це справжня порохова бочка. Коли сила Москви ослабне, бочка вибухне, мабуть, це невідворотно. Якщо Україна до того часу збережеться хоча би в нинішніх кордонах, то вона напряму буде зацікавлена у стабілізації ситуації. Думаю, проблематика Північного Кавказу стане одним з головних викликів для України в наступні десятиліття.