Популізм із нотками рашизму. Франція

Питання закріплення успіхів популістичних сил у політичному порядку денному окремих країн Європейського Союзу та характерні аспекти того, як російська сторона може використати такі тенденції на свою користь чи на шкоду ЄС

Популізм із французьким присмаком: чого варто очікувати і наскільки це небезпечно

Коли у травні минулого року переконливу перемогу на президентських виборах у Франції здобув Емманюель Макрон, а за кілька тижнів його партія «Вперед, Республіко!» здобула більшість у парламенті, багато оглядачів святкували це як перемогу європейської ідеї над популізмом в особі Марін Ле Пен та її «Національного фронту».

У листопаді ж цього року, за даними опитування Ifop, «Національне об’єднання» (нова назва «Народного фронту») може розраховувати на 21% голосів виборців під час виборів до Європейського Парламенту в травні 2019 року, тоді як «Вперед, Республіко!» — лише на 19%. Порівняно з результатами опитування за серпень, партія Ле Пен здобула ще чотири відсотки голосів, а партія Макрона втратила один.

Не кращі справи і з рівнем підтримки президента Франції: за даними Kantar Public, у жовтні він сягнув критично низьких 26%, при цьому 71% опитаних висловили Макрону недовіру. До цього ще варто нагадати, що перші сто днів його перебування на президентській посаді позначилися найбільшим падінням рейтингу порівняно з попередніми президентами — навіть Жаку Шираку вдалося уникнути такої непопулярності за цей же час.

Зменшення підтримки президента, що декларує проєвропейський курс, натомість зростання популярності євроскептичних і праворадикальних сил у французькому суспільстві — тривожна, але аж ніяк не несподівана тенденція, до якої вже зараз слід готуватися: ЄС продовжуватиме накривати хвиля популізму.

Чому так?

Перш за все, слід хоча б трохи розібратися у природі популізму.

Сам по собі популізм — це навіть не політична ідеологія, а радше концепція комунікації політиків із населенням. У її основі — проблеми та інтереси «простої людини», яка зазнає несправедливого гноблення та утисків збоку істеблішменту. Причиною цього можуть бути корумповані політичні еліти, зрощення політичного та фінансового капіталів, міфічні «треті» сторони — від афроамериканців до семітів й навіть іммігрантів.

Простіше кажучи, популісти пояснюють проблеми народу діяльністю певних злих сил, і саме вони (тобто злі сили) є винними в усіх бідах. Популістська риторика подає складну картину дійсності крізь призму простого фрейму «друг — ворог». Якщо цим «ворогом» постає так званий істеблішмент (а популісти, варто зауважити, є, як правило, силами позасистемними), маємо справу з лівим популізмом (його класичним прикладом вважається Латинська Америка другої половини ХХ століття). У разі якщо істеблішмент не стільки є першопричиною проблем, скільки неспроможний впоратися зі «сторонніми силами» (уже згадані афроамериканці, іммігранти тощо), такий популізм називається правим.

Перевага популістів у тому, що вони вміють відчувати нагальні потреби населення та вміло грають на них. Влада країни, що переживає етап кризи (політичної, економічної чи обох разом), яка використовує технократичний підхід до її врегулювання, в теорії чинить правильно, однак рідко коли користується підтримкою населення, отже — легко стає «жертвою» популістських сил. Власне, свідченням цьому стали парламентські вибори в Італії цього року, коли Демократична партія, яка шляхом поступових реформ виводила економіку країни з кризи, поступилася позасистемним і праворадикальним «Руху п’яти зірок» і «Північній лізі».

Якщо ще згадати референдум за вихід Великої Британії з ЄС, обрання президентом США Дональда Трампа, а також нещодавні вибори у Швеції, Німеччині, Латвії, Угорщині тощо — виникає логічне запитання: чому явище популізму набуло нині такої актуальності?

Причин цьому декілька.

По-перше, політична ідеологія так званих класичних партій ще з кінця минулого століття стає дедалі менш чітко окресленою: так, умовні консерватори стали запозичувати елементи соціальної політики з програм «лівих», а соціал-демократи впроваджувати ідеї про вільний ринок та сприяння бізнесу. Тоді як в умовах ідеологічного протиборства часів «холодної війни» розмежування між «правими» і «лівими» було більш ніж доречним, після припинення конфронтації між світом західним і східним виникла потреба в завоюванні ширшої електоральної бази і, відповідно, оновленні партійних програм. Як наслідок, виборець не розуміє принципової різниці між класичними партіями, що дає шанс новим політичним рухам потрапити на ігрове поле.

По-друге, в умовах глобальної трансформації світу руйнується традиційна модель комунікації влади з населенням. Відтепер люди не хочуть обмежувати своє волевиявлення лише виборами і референдумами. Вони прагнуть, аби до них дослухалися, аби їхні проблеми та занепокоєння знаходили відгук серед урядовців, а також бути впевненими в тому, що політика влади відповідає їхнім очікуванням. Інакше виникає комунікаційний вакуум, який одразу ж заповнює певна позасистемна сила, яка, не маючи реальної можливості ухвалювати рішення державної ваги, вміло спекулює на почуттях населення, «продаючи» меседжі, які воно хоче чути від влади.

Що цікаво, підтримка популістів не зменшується, навіть якщо доведено факт використання ними брехливих тверджень чи зумисних маніпуляцій. Адже вони не несуть ніякої політичної відповідальності за те, що стверджують — усе це є наслідком діяльності чинної влади, до якої вони не мають стосунку.

Понад те, популісти, як правило, не знають, як діяти в межах інституціалізованої політики — і на виборах, і, власне, у владних кабінетах (у разі їхньої перемоги). Тут доречним буде згадати не лише Дональда Трампа, а й екс-лідера такої собі Партії незалежності Сполученого Королівства і депутата Європейського Парламенту від Великої Британії Найджела Фараджа, який наступного дня після перемоги прихильників «брекзіту» на референдумі не лише заперечив окремі твердження, які він сам виголошував під час кампанії за вихід з ЄС, а й відмовився навіть припускати, що він може стати новим прем’єр-міністром після відставки Девіда Кемерона.

Французька пані

Утім, повернімося до Франції періоду виборів 2017 року. Ця країна стала чи не найяскравішим прикладом тріумфу популізму над традиційним політичним дискурсом.

По-перше, до другого туру президентських виборів проходять кандидати від позасистемних партій. Понад те, одна з них («Вперед, Республіко!») на той час проіснувала трохи більше року.

По-друге, політичні програми обох кандидатів сповнені популістичних обіцянок. Так, Макрон обіцяє не лише скоротити державні видатки, зменшити дефіцит бюджету і лібералізувати трудове законодавство (чим він займався ще як міністр економіки за попереднього президента Франсуа Олланда), а й створити нові робочі місця для вчителів та поліцейських, збільшити оборонний бюджет і зменшити деякі податки (зокрема, на бізнес, на житло і на багатство); простіше кажучи — збільшити соціальні гарантії в умовах економії, що є типовим популістичним гаслом.

Марін Ле Пен же просто пропонує референдум за вихід Франції з єврозони (щоправда, пізніше підмінює цю обіцянку простим паралельним уведенням в обіг франка разом із євро), різке скорочення міграції, скасування політики мультикультуралізму і запровадження протекціоністської політики в економіці, або, іншими словами, пов’язує всі біди країни з третіми силами, подолання яких усе швидко вирішить на краще. Обрання будь-якого з кандидатів неминуче породило б проблему необхідності виконувати обіцянки, які виконати просто неможливо — а тому переможений легко міг би скористатися цим фактом на свою користь.

Прийшовши до влади, Макрон починає впроваджувати нову економічну модель соціальних гарантій для працівників за зразком країн Скандинавії — «гнучке забезпечення» (англійською «flexicurity» — поєднання слів «flexibility» та «security»; в її основі не забезпечення робочих місць, а сприяння працівникові в перепідготовці), натрапляючи на очевидний опір профспілок. Адже вона скасовує вкорінений в уяві французького суспільства принцип недоторканності прав робітників. Сюди додається владний, навіть дещо авторитарний стиль керування — прагнучи відігравати роль сильного європейського лідера, Макрон завжди хоче перебувати в центрі уваги ЗМІ та контролювати всі процеси, що відбуваються в його уряді. Це закономірно призводить до численних публічних конфліктів і відставок, тобто політичної нестабільності. І, зрештою, кризові явища загальноєвропейського характеру — економічний спад, криза біженців, неефективність інституцій Європейського Союзу, непевність єврозони через політичну ситуацію в Італії.

В одному з опитувань Ifop у вересні цього року практично всі вищезгадані чинники і вказувалися французькими виборцями як причини зростання популізму в їхній країні: імміграція (32%), погіршення умов життя (23%), безпека (12%), проблема інтеграції іноземців у суспільство (13%), відчуття непотрібності (7%) тощо. На цей сприятливий ґрунт і лягають популістські меседжі, які комунікує Марін Ле Пен. Проте ця комунікація супроводжується важливими управлінськими рішеннями: зокрема, вона змінює назву партії з «Національний фронт» на «Національне об’єднання» з метою зміни її іміджу та закріплення її як головної опозиційної сили у французькій політиці: «На початку ми були партією протесту. Нині ж не має бути сумнівів у тому, що ми можемо бути партією влади», — заявила вона на з’їзді членів партії в Ліллі у березні цього року.

Російський слід

Політичну нестабільність в одній із найбільш впливових країн ЄС використовувала у власних цілях і Росія. Одна зі стратегій діяльності Російської Федерації в Європі полягає якраз у спонсоруванні партій з яскраво вираженою популістською риторикою, оскільки, по-перше, в межах ЄС ці партії завжди щонайменше скептично налаштовані до ідеї європейської інтеграції, а по-друге, з уже згаданих причин починають користуватися дедалі більшою популярністю.

У травні 2017 року французькі розслідувачі з’ясували, що тоді ще «Національний фронт» Ле Пен у 2014-2015 роках отримував кредити від трьох російських банків — Першого Чесько-Російського банку, АКБ «Стратегія» і банку «НКБ» (усі три 2016 року оголошені банкрутами). Зокрема, посередниками в операціях кредитування виступили Жан-Люк Шаффхаузер, депутат Європейського Парламенту від «Національного фронту», і Олександр Бабаков, член Ради Федерації РФ, спецпредставник президента Росії із взаємодії з організаціями співвітчизників за кордоном. Шаффхаузер є президентом фонду «Європейська Академія», покликаного сприяти налагодженню відносин із Росією, двоє з членів якого — російські експерти Михайло Плисюк та Олександр Воробйов — допомагали Ле Пен складати тексти промов, у тому числі щодо Донбасу. А публічні заяви лідерки «Національного об’єднання» про підтримку нею Путіна не лишають і тіні сумніву щодо зацікавленості Росії в підтриманні цієї політсили.

Не менш цікаво розгорталися події і під час виборчого періоду у Франції в 2017 році. У квітні японська компанія Trend Micro, що займається питаннями кібербезпеки, повідомила, що на передвиборчий штаб Макрона було здійснено кібератаку хакерським угрупованням Pawn Storm, яке пов’язують із російськими спецслужбами та підозрюють у плануванні та виконанні схожих операцій і в інших країнах Заходу. А наступного місяця Глава командування кібервійськами США і Агентства національної безпеки адмірал Майк Роджерс повідомив, що російська сторона стояла за безпрецедентним витоком інформації, отриманої внаслідок втручання в електронні системи Франції, метою якого була дискредитація Еманюеля Макрона в ході передвиборчої кампанії.

Ще одним способом впливу Росії у Франції є канали іномовлення — телеканал RT (колишня назва — Russia Today), який з минулого року запустив франкомовну версію, та інформаційне агентство Sputnik. Сам Макрон незабаром після перемоги на виборах на спільній з російським президентом Володимиром Путіним прес-конференції заявив: «Russia Today та Sputnik не поводились як органи преси, вони поводились як органи впливу та пропаганди, і навіть брехливої пропаганди. Я відчув, що вони не повинні мати доступ до моєї штаб-квартири». Ці канали можуть слугувати рупором для популістських сил, роздмухуючи контроверсійні теми у французькому суспільстві та ще більше підриваючи політичну стабільність країни.

Що робити?

У межах ЄС сформувався особливий різновид популізму, де як офірний цап постає Брюссель із його єврочиновниками та євроінституціями. Мовляв, досить країні лише вийти зі складу Союзу, повернути собі контроль, колись забраний незрозуміло ким, — і всі питання одразу буде вирішено.

Особливо гостро це питання стоїть у Франції. Адже Макрон є одним із передових пропонентів підтримання і реформування проекту Європейського Союзу, тоді як значна частина французького суспільства нині втомлена тривалим економічним спадом та кризою політики мультикультуралізму, пов’язуючи ці лиха саме з перебуванням Франції в межах ЄС. І саме на цих сентиментах грає у своїй популістичній риториці Марін Ле Пен.

Утім, популізм, як уже зазначалося, не є політичною ідеологією — це лише інший спосіб комунікації влади з населенням. Так французький виборець показує, які питання його турбують передусім. І цілком зрозуміло, що проблема реформування ЄС буде далеко не на першому місці.

Популісти дозволяють виявити проблеми суспільства, але самі не здатні запропонувати справді дієвого вирішення цих проблем. У цьому — їхня слабкість. І саме на цьому слід наголошувати, аби відвернути черговий вибух популізму в Європі. Владі слід брати до уваги ті больові точки, на які тиснуть популістські сили, аби налагодити ефективний діалог з населенням і попередити наростання напруженості, яке цілком може стати вбивчим аргументом у руках позасистемних політиків.

Але неможливо це й без активної участі населення в політичному діалозі. Чим більше ми знаємо про популізм, тим виваженіші рішення приймаємо, коли вкотре чуємо обіцянки про ворожість чинної влади, про всесвітню змову іммігрантів чи семітів чи про покращення вже сьогодні.

Єдиною дієвою зброєю проти популізму, хоч би як банально це виглядало, є розважливість та спокій.