Придністров'я і Україна

Примітка редактора. Як завжди, нагадую, що в редакції думка своя власна і з позицією автора рубрики Greenlight часто не збігається. Втім, людину все одно треба вислухати. Прохання не вважати це сигналом до нападу в ім'я територіальних претензій, танки ніхто не готує.

Про найближчу з наших утрачених етнічних територій пам'ятають здебільшого в націоналістичних колах. Нерідко можна й почути ідею приєднання ПМР до України. Що ж, і така пам'ять добра, але для адекватної підтримки українців за кордоном цього явно недостатньо. Тут я не буду писати нічого загальновідомого, усього того, що знає про ПМР навіть лінивий. Не варто і згадувати про ліберальні чи проросійські кола — бо говорити нема про що. Хочу розповісти дещо те, що не всі в нас усвідомлюють, а також окреслити, якою має бути українська стратегія стосовно ПМР.

1. Трохи історії. Аж до 1924-го територія сучасної ПМР нічим суттєво не відрізнялася від решти українського півдня чи Поділля. Навіть Молдавське князівство (вдвічі більше за сучасну Республіку Молдова) мало шмат території по правий берег Пруту, але... за лівий берег Дністра не виходило! У період 1920-1924 рр. Тирасполь, а також усі лівобережні райони були у складі УСРР навіть без автономії! І в цих районах повним ходом відбувалася українізація, власне як і на всій території УСРР. У цих краях навіть існував антикомуністичний повстанський рух. Створення МАСРР у 1924-му лише загальмувало процес українізації і сприяло русифікації (замість оголошеної молдаванізації). Насправді ж, радянських вождів більше цікавили не культурні права молдаван, а декоративний плацдарм для подальшого загарбання Молдови/Бессарабії, щось на кшталт того, що Карело-Фінська республіка була «вікном» для запланованого приєднання Фінляндії до СРСР. Однак, на відміну від Фінляндії, Молдову таки вдалося приєднати до МАСРР у 1940-му, об'єднавши їх у єдину МРСР. Придністров'я на той час уже було русифіковане, українізація тих країв мало торкнулася.

2. За період «незалежності», після 1990-1992 і до сьогодні, в ПМР уже сформувалася політична нація придністровців із вираженою ідентичністю. Ідентичність ця совкова, із ворожим ставленням до Молдови.

3. Попри весь совок, ставлення до України в ПМР краще, ніж у Криму, в ОРДЛО та навіть і в деяких відсталих куточках нашого хартленду. На громадському рівні ставлення переважно привітне. Про рівень державних відносин трохи нижче...

4. На каналі «Союз Приднестровцев Украины» Олег Хвощевський згадував про те, що молоде покоління придністровців уже не пам'ятає подвиги УНСО 1992, виросло в умовах проросійської пропаганди, що сприяє відірваності від України. А це вже свідчить про слабкість української політики. І про це також згодом...

5. Офіційна позиція України в придністровському питанні — підтримка Молдови і протидія «російському втручанню» в регіоні. Нічого дивного в тому, що така політика викликає негативну реакцію у населення, навіть проукраїнського. Придністровці скаржаться на те, що українці викопали рів навколо ПМР, на транспортну і митну блокаду. А також скаржаться на те, що після 2014-го стало важче навчатися в українських ВНЗ і важче отримати громадянство України або посвідчення закордонного українця.

6. На жаль, в українських ЗМІ адекватної інформації про регіон та українську спільноту немає. ПМР зображають як російський анклав — такий собі молдовський аналог ОРДЛО. Сам придністровський конфлікт подається в протистоянні Молдова — проти РФ, без згадок про місцевих. Ще в наших ЗМІ люблять згадувати про російський контингент, що незаконно там перебуває, але не часто згадують про те, що в ПМР живуть чимало українців. Пишуть інколи про придністровців, що підтримували антимайдан в Одесі, але не згадується про українця з ПМР, що пішов воювати на Донбасі в полку «Азов». Таке висвітлення подій лише відштовхує від України місцевих, які могли б бути проукраїнськими або навіть залишаються такими, попри антиукраїнську пропаганду в «українських» ЗМІ.

7. Придністров'я суттєво відрізняється від Кубані, Ставропілля чи Зеленого Клину перш за все своєю географією. Український кордон там щодня перетинають сотні людей. Дехто навіть їздить в Україну щотижня за покупками, бо в нас ціни нижчі. Тому не дивлячись на будь-яку політику, географія не дає придністровцям повністю відірватись ментально від України.

8. У ПМР є кілька українських шкіл, а українська мова має офіційний статус і вивчається ледь не в кожній школі. Є навіть Український Дім у Тирасполі, який не обмежується лише піснею і фольклором, а є фактично частиною посольства України в Республіці Молдова — українські дипломати офіційно вважають Тирасполь частиною РМ. І Союз українців ім. Бута в Бендерах. Чимало людей, в тому числі і президент, мають українське громадянство. Дехто навчається в українських ВНЗ.

9. Демографічна ситуація в ПМР — катастрофічна. Люди масово виїжджають хто куди. Мандрівники, яким вдалося там побувати, розповідають про порожні вулиці серед білого дня. Буває, озирнешся навколо — ні душі, а інколи є кілька людей у радіусі видимого. Скільки наявного населення, точно не рахував ніхто. Джерела пишуть близько 450 тис., але людність продовжує скорочуватись швидко.

10. Офіційно три найбільші етнічні групи, а саме — молдавани, українці, росіяни — складають приблизно по третині. Але... там дуже багато змішаних сімей, тому ці пропорції насправді умовні. Українців хоча б на чверть по крові там напевно буде більшість. І це саме можна сказати про молдаван.

Власне, якщо ви хочете скласти уявлення про сучасних придністровців, то найбільш адекватне уявлення дають пункти 4 і 9. Тим не менш, проукраїнські настрої (саме політичні, не культурно-фольклорні) там є. Згаданий в п. 4 Союз Придністровців України є виразно проукраїнським.

Що робити? Було б наївно давати зараз якісь конкретні вказівки по «захопленню ПМР». Сьогодні це не на часі, та й чимало придністровців поставилися б до цього вороже. Наші дипломати і ті, хто працює на високому рівні, знають набагато більше, ніж я. Не виключено, що й ведуться якісь перемовини Києва з Кишиневом і Тирасполем. Але обговорювати це марно, адже всі ці справи знають лише ті, хто безпосередньо задіяний у цьому. Можемо обговорювати лише українські інтереси. За будь-яких обставин понад усе ми повинні ставити інтереси України та інтереси українців Придністров'я. Понад усе — це, в першу чергу, понад позицію Кишинева. Притомний Київ повинен забезпечувати права своїх земляків в усьому світі, і в ПМР зокрема. Відкриття нових українських шкіл, прийом більшої кількості придністровців на навчання або на роботу в Україну — це те, що нам підказує досвід і практика сильних національних держав. На громадському рівні українці могли б забезпечувати придністровців українськими книжками. Українські вояки повинні були б замінити російських. Зараз важко сказати, за яких обставин це можна зробити, але в разі якщо наша гібридна війна на Донбасі перейде у відкриту форму, тоді ховатись за ширмою більше не буде сенсу. Тирасполь має стати клієнтським режимом Києва. Роль таких держав як ПМР та РМ — бути розмінною монетою. Контроль над Тирасполем — важіль впливу на Кишинів. Контроль над Кишиневом — важіль впливу на Бухарест, і на Москву також. Не конче нам потрібно приєднувати ПМР як РФ Крим, можна зробити так, як Туреччина підтримує туркоманів на півночі Сирії. Якщо зможемо витіснити вплив Москви на нашому південно-західному напрямку — це ослабить авторитет Москви на всьому пострадянському просторі. І навпаки, мати під боком два, хоч і невеликих, промосковських режими, означає загрозу для самої України. До ПМР ми повинні ставитися не як до ворожого анклаву, а як до окупованої території. Хтось можливо посміється з усього цього, а тим часом в Румунії бестселером стала книга про війну з Україною за ПМР! Гібридні війни у світі глобального хаосу створюють нові загрози, але це також і нові можливості. Активна проукраїнська політика Києва потребуватиме чимало ресурсів і роботи... тож ставаймо сильними і здобудемо те, що нам належить.