Прикладна теологія: визнати помилки українського православ'я

«Гораздо серьёзнее то, что в Православии — историческом — начисто отсутствует сам критерий самокритики. Сложившись как «православие» — против ересей, Запада, Востока, турков и т.д., Православие пронизано комплексом самоутверждения, гипертрофией какого-то внутреннего «триумфализма». Признать ошибки — это начать разрушать основы «истинной веры». Трагизм православной истории видят всегда в торжестве внешнего зла: преследований, турецкого ига, измены интеллигенции, большевизма. Никогда — во «внутри». И пока это так, то, по моему убеждению, никакое возрождение Православия невозможно».

о. Олександр Шмеман, Щоденники 1974

Примітка редакції. Ми неодноразово говорили, що Томос — це як декларація про незалежність. Себто, без нього нормальну церкву в країні не побудуєш — але лише його недостатньо. Автор написав нам про те, що він як християнин не сприймає у пострадянській церкві. Ми визнаємо, що це матеріал «християнина для християн», але, можливо, й іншим буде цікаво дізнатися, чому нинішній стан справ у пострадянському православ’ї не подобається навіть його вірним.

Нещодавно у нашій стрічці майоріли фотографії людей, які пірнали до ополонки на свято Водохреща. Громадські діячі, депутати та публічні особи не оминули крижаної панацеї та втішили мережу своїми фото. На жаль, це соборний образ сучасного українського вірянина, який тішиться Томосу, гордо демонструє свою набожність, при тому відвідуючи богослужіння тричі на рік.

Дивуватися, як показове християнство та «віра в душі» поєднуються у мізках вірян, не варто. Переважна частина областей України несуть у собі важку травму, якій майже 250 років. З часів імперської окупації релігійні традиції українців зазнавали майже невиліковних ран. На ті часи православна церква була суспільним явищем, а не інституцією. Людина народжувалася, жила та помирала найчастіше в оточенні церковного життя, яким би штучним воно не було. Не буде зайвим згадати, що у XIX столітті кожен «громадянин» російської імперії мав мінімум раз на рік сповідатись та причащатись. За це він отримував довідку від священника, яка підтверджувала «порядність» цієї людини.

Така показова система мала на меті створити ідеальне суспільство — «Русь святая, храни веру православную», — але за фактом отруювала і без того невіруюче суспільство. Наприклад, рідний брат Володимира Ульянова-Леніна був страчений як бунтар, але самого вождя це не лякало. Майбутній гонитель церкви у свої 20 років регулярно сповідався та причащався та успішно вступив до Казанського університету. Наслідки такої фіктивної системи — колосальна кількість язичницьких та християнських сект по всіх селах. Більше про настрої суспільства можна дізнатися у творі «Пламень» Пімена Карпова.

Натомість радянська система, попри всі марксизми-ленінізми-наукові-атеїзми, дозволяла церкві бути. Але як арт-об'єкту. Чудасія з кадилами, позолоченим вбранням та бородатими священниками спокійно сприймалася совковим керівництвом. Славнозвісний Томос від Сталіна для РПЦ є чудовою ілюстрацією тогочасного місця церкви у суспільстві. Як наслідок: анекдоти про попів, висміювання селюцької набожності та тисячі сторінок спростувань православних догматів. Можете собі уявити якість освіти тогочасних семінарій та той світогляд, із яким виходив сучасний єпископат РПЦ.

Про біль православної росії на той час чудово висловився «модерніст» та «розкольник» Олександр Шмеман у своїх щоденниках: «Церковность» должна была бы освобождать. Но в теперешней её тональности она не освобождает, а порабощает, сужает, обедняет. Человек начинает интересоваться «старым» и «новым» стилем, епископскими склоками или же всяческой елейностью. И духовность он начинает воспринимать как необходимость читать скверные книги, ужасающие по своей бедности и риторике, всякие брошюрки о чудесах и чудотворных иконах, всякую сомнительную «поповщину», всё время болтать на религиозные темы. Вместо того чтобы учить его по-своему смотреть на мир, на жизнь, Церковь учит его смотреть на саму себя. Вместо того чтобы по-новому принять самого себя и свою жизнь, он считает своим долгом натягивать на себя какой-то безличный, закопченный, постным маслом пропахший камзол так называемого «благочестия». Вместо того чтобы хотя бы знать, что есть радость, свет, смысл, вечность, он становится раздражительным, узким, нетерпимым и очень часто просто злым и уже даже не раскаивается в этом, ибо всё это от «церковности».

Пухлина росіянського православ'я не облишила й вірян ПЦУ. Бабусі у хустках, які ще на порозі храму проконсультують недосвідченого вірянина; хамовиті священники на автівках ціною з двокімнатну квартиру у Львові; парафіяни, які проінструктовані, якій іконі про які проблеми потрібно ставити свічки; младостарці, що за кілька років після закінчення семінарії з гордістю іменують себе духівниками, розповідаючи про те, що дитяча онкологія — це кара за гріхи, — маємо визнати, що все це присутнє і в нас. Можливо, комусь з читачів потрібно освятити літак? Можливо, колодязь? Ну хоча б пасіку? Ні? Дивно, адже у требнику московської патріархії, виданому у XXI столітті, є молитви на освячення таких предметів. Але дивуватися, насправді, нічому. Віряни спокійно відвідують літургії на Різдво та Великдень, а священство спокійно вінчає їх, освячує квартири чи автівки. Мусимо визнати — механізм працює (не)правильно.

Зростаюча у християнській вірі людина сьогодні стоїть перед великим викликом — вона не розуміє, навіщо ходити до храму. Хіба Бог не почує її домашніх молитов? Почує. Хіба щира сповідь, хоч би де, не буде вислухана? Буде. Хіба Христові потрібні свічки, паломництва та золоті купола? Абсолютно ні. Трохи досвідченіші віряни можуть розповісти про Таїнства причастя, яке є центром життя християнина, але будьмо відверті: сотням тисяч людей причастя не заважає отруювати домашнім життя, брехати та зраджувати. З Богом у вірян, зазвичай, налагоджуються торговельні відносини. Людина приходить на богослужіння, кидає гроші у скриньку, вистоює службу і абсолютно переконана, що чимось догодила Богові, у якого вона вірить. В обмін на це, безперечно, віруючий хоче якихось преференцій «згори».

До речі, природа цих преференцій однакова. Сучасним православним від Бога потрібні ті три речі, які ми бажаємо один одному на дні народження: щастя, здоров'я та грошей. І ось побудоване на таких ринкових стосунках духовне життя вірян відображається й на Православній церкві, утворюючи з неї християн, які можуть 15 років відвідувати храм і абсолютно не змінюватись як люди.

І ось, проходячи морозним січневим ранком, ми споглядаємо чергу з тих, хто хоче від Бога якихось «плюшок». А те, що Бог хотів би від них, на жаль, майже нікого не цікавить. Вони прийшли взяти своє і собі. Ну прямо як за новими айфонами.