Протистояння з РФ: «Проблема 2020». Частина 1

Передусім зауважу, що більшість поразок України у протистоянні з новітньою імперією РФ були детерміновані зовсім не корупцією або «зрадою», і не такими чинниками, як надзвичайна забюрократизованість військових, спеціальних та розвідувальних органів, негативний кадровий відбір і низка інших негативних факторів, перелік яких може бути вельми довгий. Усі наведені чинники, по суті, є вторинними, бо насамперед усі наші поразки були наслідком успішної агресивної стратегії РФ щодо України і цілковитої відсутності нашої стратегії протидії.

(Задля справедливості слід зазначити, що всі дії РФ стосовно України мають тактичний характер, оскільки стратегія РФ значно ширша і спрямована насамперед проти гегемонії США у світі. Натомість Україна не є суб’єктом геостратегічних ігор, а є лише об’єктом — геополітичним опорним пунктом НАТО у Східній Європі.)

Видача паспортів РФ на території АРК, центри «Росспівробітництва», грантові програми (чого тільки коштувало святкування річниці Полтавської битви 2009 року за російський кошт) — усе це мало характер добре спланованої, комплексної, спеціальної військової операції. Очевидно, що «повернення» АРК Крим у «родную гавань» було ретельно сплановано та розроблялось щонайменше із 2005–2006 років. Своєю чергою, таке планування теж було логічним продовженням зовнішньої політики РФ щодо України, і цілком доречно припустити, що вказана стратегія стала наслідком невходження України до Організації договору колективної безпеки (ОДКБ), очолюваної РФ 1992 року, та створення 1997 року прозахідного ГУАМ із подальшим повільним дрейфом у бік НАТО.

Відомий закон фізики, що будь-яка дія породжує протидію, так само працює і в міжнародній політиці; і саме тому поняття «миру» для державних утворень є радше перманентним станом, ніж звичайною природою існування.

Нині вже є очевидним стратегічний курс РФ на відновлення неоімперії в кордонах, наближених до колишнього СРСР, і з посиленням власної ролі як світового геостратегічного гравця.

Активізація інтеграційних процесів у рамках Союзної держави з озвученням конкретних дат — пряме тому підтвердження. Так, до 2021 року Росія та Білорусь мають уніфікувати господарське, митне та податкове законодавство, соціальні й пенсійні гарантії, керування банківським сектором, єдиним регулятором ринків електроенергії, газу та нафти. У сфері безпеки вже зараз між РФ та РБ підписано спільну Військову доктрину Союзної держави. Такий ступінь інтеграції значно глибший, ніж на сьогодні існує між країнами ЄС, і, безперечно, більш нерівноправний, оскільки потужна ресурсна економіка РФ просто проковтне значно слабкішу пострадянську економічну систему Білорусі у 2021 році.

Проблема – 2020. Хто наступний?

Чому на початку цієї статті я звертаю увагу саме на стратегічну сутність наших поразок у війні з РФ? Чому, відвойовуючи окрему висоту або населений пункт на лінії фронту, ми водночас програємо вибори в Києві, суспільну думку на Півдні та інформаційну війну загалом? Чому так синхронізовані в часі бойові дії, інформаційні кампанії й атаки на дипломатичних фронтах проти нас?

Передусім причиною тому є відсутність довгострокової національної стратегії як, зокрема, у сфері оборони та безпеки, так і в інших не менш, а, може, навіть і більш значущих царинах. Саме за цим показником ми програвали і продовжуємо програвати РФ, і саме це може бути єдиною причиною нашої майбутньої поразки.

Натомість РФ таку стратегію має. Тож погляньмо на неї, проаналізувавши стратегічні програмні документи РФ. Насамперед нашу увагу привертає саме термін планувального періоду — 2020 рік.

Приміром, Стратегія національної безпеки РФ до 2020 року (від 13 травня 2009-го), Програма реформи Збройних сил РФ 2008–2020 (від 14 жовтня 2008 року), Морська доктрина РФ на період до 2020 року (від 27 липня 2001-го), Стратегія розвитку Арктичної зони РФ та гарантування національної безпеки на період до 2020 року, Концепція довготривалого соціально-економічного розвитку РФ до 2020 року, та, зрештою, на базі вказаних вище — Військова доктрина Російської Федерації (24 грудня 2014-го)

Аналізуючи тепер, наприкінці зазначеного терміну, ці стратегічні документи, можна з упевненістю сказати, що у військовій та зовнішньополітичній сферах РФ здебільшого виконала поставлені перед собою завдання. Здобувши нові геополітичні опорні пункти у протистоянні зі США насамперед за рахунок Криму і так званих «Л/ДНР» в Україні, й отримавши локальні перемоги на дипломатичному фронті у відстоюванні такого ж опорного пункту у Придністров’ї. Закріпивши або здобувши нові позиції на Близькому Сході та в Африці, РФ частково програла Венесуелу, але тим самим відвернула увагу США від Близького Сходу. Також у результаті спеціальних операцій спецслужб та дипломатичних інструментів спровокувавши або підтримуючи низьку дезінтеграційних процесів, як-от Brexit або автономія Басків, РФ удалось значно послабити Євросоюз. Наслідком чого стало визнання Росії як потужного гравця на європейському континенті та фактична капітуляція ЄС у вигляді ганебного переписування напоспіх Статуту ПАРЄ тільки задля забаганки російської делегації повернутись тут і зараз.

Що ж до реформи Збройних сил і переозброєння, хоча й деякі «ляпи» під час парадів зі славнозвісною «Арматою» періодично відбуваються, однак слід звернути увагу на успіхи РФ у переозброєнні. Передусім у розробці великої кількості систем РЕБ (наприклад, завдяки славнозвісній РЕБ «Автобаза-М» іранські військові змогли перехопити БПЛА ВПС США), чи новітніх атомних субмарин (як-от «Хабаровськ» або «Бєлгород»), чи принципово нового виду ядерного озброєння — безпілотної субмарини проекту «Статус-6» («Посейдон»). І це навіть не згадуючи про реанімацію низки радянських проектів на кшталт залізничного комплексу «БЖРК». Окрім цього, внаслідок самої реформи Збройних сил збільшено кількість частин постійної бойової готовності, разом із регрейдом армій із бригадної до дивізіонної системи. Постійне «обкочування» майже всіх видів військ у бойових діях, апробація нових видів озброєнь у реальних умовах — усе це разом, безперечно, виводить Збройні сили РФ на новий якісний рівень.

Також треба звернути увагу і на той факт, що тільки за останні 5 років на кордонах з Україною РФ сформовала чотири (!) нові військові угруповання: 8-у гвардійську загальновійськову армію (до структури якої входять «1-й та 2-й АК», відповідно — «ЛДНР»), 20-у загальновійськову армію, 1-у гвардійську танкову армію та 22-й армійський корпус у Криму. Більшість цих новостворених підрозділів мають відверто наступальне спрямування (за винятком угруповання в Криму, яке все ж залишається утримувачем стратегічної позиції у Чорноморському регіоні) та досвід бойових дій в Україні чи Сирії. Паралельно РФ намагається розблокувати та модернізувати свою оперативну групу військ у Придністров’ї.

Не можна також оминути увагою факт створення РФ нового роду військ, а саме — військ інформаційних операцій. Імовірно, саме ці, ще не оформлені в нову структуру, сили зіграли визначну роль як у розпалюванні ситуації в Україні 2014 року, так і в подальших подіях, пов’язаних із сепаратистськими настроями в Іспанії, із Brexit, із втручанням у вибори у США, події у Венесуелі, Бразилії тощо.

Таким чином, на кінець планувального періоду (2020 року) РФ провела військову реформу, яку не можна назвати невдалою, розробила нові види озброєнь, сформувала новий ефективний вид військ і, зрештою, відтворила наступальне угруповання на своїх південно-західних кордонах. Особливе занепокоєння викликає саме останній факт, оскільки тепер Україна опинилась в оточенні зазначеними вище новоствореними підрозділами Збройних сил РФ.

Звісно, стосовно російської армії в західних аналітиків завжди існує певна частку скептицизму (корумпованість, технологічна відсталість і розкрадання військових бюджетів), але… Але хотів би нагадати всім скептикам: історія знає занадто багато прикладів, коли недооцінка на перший погляд значно технологічно відсталого ворога призводила до поразки великих цивілізацій і потужних технологічних армій. І ми, як ніхто, знаємо ціну такого «шапкозакидатєльства».

У наступній частині статті я спробую проаналізувати всі наведені програмні документи північного сусіда та на їхній основі розглянути можливі майбутні стратегічні сценарії РФ.