«Реформа» поліції та конструювання расистського наративу

Переклад: Іван Невмержицький

Чи бачили ви десь гору доказів того, що Дерек Шовін — расист? Я теж ні.

У цьому плані я немов Джейсон Райлі з Wall Street Journal, що безстрашно керується лише фактами. Чи слугувала мотивом саме расистська ворожість звільненого офіцера поліції у вбивстві Джорджа Флойда? На сьогодні ми не маємо доказів цього твердження — лише расистський наратив, сконструйований на основі випадкового збігу (а наразі немає підстав вважати це чимось більшим) того, що Шовін білий, а Флойд — чорношкірий.

Однак у наші часи досить лише випадкового збігу для того, щоб роздерти цю країну на шматки.

Мене як досвідченого слідчого не залишає байдужим той факт, що генеральний прокурор штату Мінесота Кіт Елісон відмовився оприлюднити відео з поліцейської камери-реєстратора, де зафіксовані моменти, які передували застосуванню Шовіном злощасного прийому утримання коліном. Як і той факт (наведений у моєму аналізі обвинувачень проти офіцерів, які проводили арешт (ось і ось)), що похвилинний опис імовірної основи злочину сторони обвинувачення не враховує події, що сталися між Флойдом і поліцією в поліцейській машині. Звісно, якби вони сприяли обвинуваченням убік поліцейських, ці прогалини в описі були б заповнені.

Те саме стосується зникнення зі звітів того факту, що процедури роботи поліції штату Мінесота дозволяли застосування прийому утримання коліном щодо підозрюваних, які чинять спротив під час арешту. Окрім того, ніхто навіть і не згадував те, що Флойд (а) мав доволі значну кількість попередніх злочинів (хоч і без обвинувачень за останні роки), (б) підозрювався у перенесенні невеликої суми контрабандних грошей на момент арешту і (в) був під дією фентанілу і метамфетаміну — токсичної суміші, що становить особливу небезпеку для осіб з таким станом серця, як у нього.

Замовчування цих питань можна частково пояснити переважним бажанням не паплюжити пам’ять трагічної жертви, а також вужчим прагненням лівих зробити з Флойда мученика з метою реалізації наративу «поліцейські — расисти». І ще одна заборонена тема — поліція записала досить незручну розмову, де звучать їхні побоювання щодо того, що Флойд, скоріш за все, виявляє ознаки синдрому наркотичного марення. Поліцейських же вчать, що в разі виникнення підозр щодо такого стану арештанта необхідно його утримувати до прибуття медичного персоналу.

Я вже висловив свої думки щодо того, що обвинувачення, висунуті проти колишніх офіцерів поліції Мінеаполісу, є як завищеними, так і заниженими одночасно. Дехто переконаний у завищенні обвинувачень більше, ніж я — і доводить свої переконання доволі змістовно (у цьому ретельному комплексному аналізі Гавріло Дейвіда). Однак жодна з цих точок зору не стверджує незаконність обвинувачення проти звільнених копів. Навпаки — обидві підкреслюють вірність первинних обвинувачень, що були подані до того, як на сцену вийшов сумнозвісний демагог Елісон. У тих обвинуваченнях прокурори спромоглися врахувати ненавмисне вбивство разом з убивством через згубний недогляд. Це означає, що поліцейські не хотіли вбивати цю людину. Його смерть, почасти спричинена його власними помилками, — це результат недогляду поліції, мабуть, досить серйозного, щоб назвати це бездумною халатністю. Але і тут немає причини вважати, що його смерть була задуманою, тим більше — для сьогоднішнього «лінчування», вмотивованого расистськими антисентиментами.

Тим не менш, расистський наратив невпинно веде націю до руїни.

Дискредитаційна кампанія, яка прагне довести, що поліція є інституційно расистською, через те, що Америка расистська засадничо, призвела до нездоланного розколу. Цьому сприяють два недоліки нашого національного характеру.

Перший — це наш магнетизм до політичних лідерів, спроможних лише погіршувати стан речей через їхню злобу і маніхейські підходи.

Другий — це наше зростаюче переконання в тому, що ми не заслуговуємо на самозахист. Схоже, ми вважаємо, що не існує позитивного підґрунтя для існування суспільства, яке ідеалізує свободу й рівні права кожного. Для суспільства, що не намагається удавати неперевершене, але прагне бути кращим. Суспільства, що визнає свої гріхи і працює на їх викуплення: проливаючи кров за скасування рабства, борючись за те, щоб покласти край de jure расизму, і відкидаючи расову дискримінацію як соціально прийнятне ставлення.

Якщо ми не вважаємо себе гідними виживання — засоромлені нашими помилками, що справді є, але ж і правдиво горді за наші чесноти та наші історичні досягнення — ми не виживемо.

Фарс на Капітолійському пагорбі, що відбувся цього тижня — не обнадійливий знак.

Я хочу віддати належне сенатору Тіму Скоту. Історія його життя, що нещодавно була зворушливо передана Тунку Варадараяном з WSJ, надихає. Однак його законопроект із реформи поліції видався не таким надихаючим. Безперечно, його потрібно було обговорювати. Демократи є надто цинічними — сюрприз! — аби заблокувати його розгляд, бо тим легше їм буде наганяти расистські хмари, аби до листопада, як вони сподіваються, створити бурю проти Трампа (і, як завжди, не без допомоги президента). Але найкраще, що можна сказати про законопроект Скота, то це те, що він не призведе до реальної шкоди.

Республіканці не мають наміру протистояти наклепу про інституційний расизм. У них затонкий кишечник, аби на весь голос нагадувати про 30-річну революцію в діяльності поліції, що врятувала тисячі життів чорношкірих, значно знизивши рівень вбивств і тяжких злочинів. Вони не стануть на захист поліції, що репрезентує високий відсоток афроамериканських офіцерів й у багатьох великих містах — афроамериканське керівництво. Жодного слова не було сказано про те, що ці життя чорношкірих також мають значення («those black lives matter, too»).

Натомість, республіканці миряться з твердженням про те, що поліція країни заражена расизмом і відчайдушно потребує реформування. Республіканська партія не стане диктувати штатам свій порядок денний так, як це робить законопроект, ухвалений демократами. Однак республіканці використають федеральне фінансування для державного збору даних щодо того, як поліція застосовує силу. Враховуючи те, що діяльність поліції підпадає під повноваження штатів, а також, що застосування сили є невід’ємним її компонентом, єдиною раціональною метою цього федерального контролю є переконання, що поліцейське насильство викликане расизмом, а не необхідністю протидіяти агресивному поводженню злочинців.

Ви, можливо, думаєте, що Конгрес забажав би перевірити цю пропозицію перед тим, як завдавати непоправної шкоди поліції — такої, що безперечно підвищить рівень небезпеки американців. Але ніт.

Слабкодухість республіканців спрощує демократам реалізацію їхнього наративу. Законопроекти демократів не мають жодних шансів бути втіленими в законах, принаймні допоки вони знову не захоплять Сенат і покінчать з парламентськими процедурами розгляду законопроектів, аби президент Байден міг підписувати їхні геніальні задумки, перетворюючи їх на закон. Однак «реформування» поліції шляхом законодавчого впровадження не на меті.

Для департаменту юстиції Байдена основна мета полягає у продовженні того, на чому зупинився департамент юстиції Обами.

Як я вже одного разу зазначав, відділ громадянських прав департаменту юстиції Обами узяв собі за звичку використовувати будь-які расові суперечності, ініціюючи розслідування проти департаментів поліції штатів та місцевих рівнів. Користуючись законодавством ери Клінтона, що дозволяло робити це департаменту юстиції, вони відкривали справи проти муніципальних органів на основі будь-якої сумнівної «моделі поведінки чи практики», що позбавляє громадян їхніх федеральних прав. Штати, міста й населені пункти не можуть дозволити собі тягатися із департаментом юстиції та його 30-мільярдним щорічним бюджетом. Тому вони змушені йти на поступки і погоджуватися підписувати папери, за якими вони зобов’язуються відповідати поліцейському урядуванню Обами — якщо так, то поліцейські виступають соціальними працівниками, чия «легітимність» залежить від визнання власної «прихованої упередженості»; якщо ні — то мають місце «розбиті вікна».

Ключовими словами законопроекту демократів щодо реформування поліції була заборона прийомів удушення та безордерних повноважень (федеральна юрисдикція для таких мандатів залишається таємницею), а також знищення «умовного імунітету», що спрощує судове переслідування поліції. Менш помітними виявилися законодавчі положення щодо збору даних. Вони нагадують ті, що пропонував Скот, за винятком того, що демократи жадають більше інформації про випадки застосування сили поліцією і жадають, щоб вона була класифікована за категоріями раси.

Мета гри — патент. Використовуючи маніпулятивну теорію «непропорційного застосування сили», демократи стверджуватимуть, що нерівномірно високий відсоток чорношкірих чоловіків, що були залучені у випадках застосування сили поліцією — це очевидний доказ расизму. Такі ж фактори, як нерівномірно високий відсоток злочинного поводження, а також раса поліцейських, що здійснюють ці дії (зазвичай чорношкірі), проігноруються (раса особи не має значення, бачте-но, якщо сама інституція расистська — це ж однозначно й невиправно). Це викривлене відображення кількісних даних ще більше ускладнить процедури оскарження штатами та їхніми муніципальними органами позовів департаменту юстиції проти них. Вони підуть на поступки і підпишуться під вердиктом: «реформувати».

Ось як можна створювати расизм, без доведення, власне, расизму. Це не важко, насправді, для сторони, що насолоджується від такої битви, особливо, якщо противник вміє лише передчасно здаватися.