Перейти до основного вмісту

Російський «газовий кийок»: реалії, прогнози та пропозиції

Чи такий вже страшний російський газовий спрут, як його малюють російські та деякі підконтрольні Кремлю іноземні ЗМІ? Прогнози невтішні

Примітка редакції. Швидко тасується колода — поки писався цей текст, ситуація на ринку нафти стала трішки песимістичнішою. Для РФ.

Розуміння того, наскільки є реальною загроза газового шантажу з боку Росії, дає відповідь на головне запитання — чи такий уже страшний російський газовий спрут, як його малюють російські та деякі підконтрольні Кремлю іноземні ЗМІ?

З першого погляду, російський потенціал нафти і газу, який нещодавно оприлюднив міністр природних ресурсів РФ Сергій Донський, вражає: запаси нафти категорії С1 становлять 17,8 млрд тонн, газу — 48,8 трлн кубометрів, за категорією С2 запаси нафти становлять 10,9 млрд тонн, газу — 19,6 трлн кубометрів. За нинішніх темпів видобутку в Росії, запасів вуглеводневої сировини може вистачити майже на 80 років. Крім того, уряд Росії у 2016 році видав ліцензію на розробку і видобуток вуглеводнів з анексованого чорноморського родовища, а у травні 2017 року ПАТ «Нафтова компанія «Роснєфть» отримала ліцензії на дві ділянки (Туапсинський прогин та Західно-чорноморська площа) для геологічного вивчення та пошуку там нафти і газу. Зазначимо, що межі цих ділянок виходять за кордон російської акваторії Чорного моря і заходять у морську економічну зону України.

Як констатують західні економісти, незважаючи на апокаліптичні прогнози, наразі економічно Москва в набагато кращій формі, ніж кілька років тому. Спостерігається, з першого погляду, парадоксальне економічне зростання Росії: російське міністерство фінансів переглядає бюджетні показники, дохідна частина бюджету зростає, збільшуються й реальні доходи громадян. А причина економічного дива проста — значне підвищення світових цін на нафту. Нагадаємо, що ціна нафти на світовому ринку, починаючи з серпня 2018 року зросла на 20%, що пов'язується з введенням санкцій проти Ірану та наслідками урагану «Майкл», який пройшов в американському штаті Флорида. Зокрема, вартість бареля грудневої нафти Brent склала $81 (+1,1%), а барель листопадової нафти WTI торгувався по $71 (+0,94%).

Друга причина — це нова динаміка рубля. Всупереч попередній традиції прив’язаності російської валюти до цін на нафту, зараз російська економіка намагається позбутися доларової залежності. Хоча рубль і втратив багато з 2014-го по 2017 рік, нині зростання/падіння цін на нафту вже так не впливає на валюту. Втім, такі зміни пояснюються не якимись реформами в економічній сфері, а монетарною політикою ЦБ РФ та російського Мінфіну, які штучно стримують падіння російського рубля шляхом насичення економіки рубльовою грошовою масою та активною участю на міжбанківському ринку.

Позитивні зрушення відбулися і в реальному секторі економіки РФ — у третьому кварталі 2018 р. позитивне сальдо становило $26,4 млрд, або 6,5% від валового національного продукту (ВНП), що знову ж таки пояснюється зростанням обсягів експорту нафти і газу до Європи та зростанням цін на енергоносії. А взагалі російський Центробанк очікує на додаткові надходження в сумі $98 млрд.

Але наскільки довго збережеться така динаміка?

Росія надто залежить від сировинного експорту, й однією з імовірних причин економічної та політичної кризи в Росії може стати чергове падіння цін на нафту. Для утримання довготривалого падаючого тренду «Росія — світова бензоколонка» очікування на високу ціну нафти недостатньо, адже вона постійно коливається з різних причин. Так, як ми зазначали, 11 жовтня 2018 року спостерігалося зростання цін на «чорне золото», а вже 12 жовтня ціни на нафту марки Brent впали через обвал фондових ринків Азії, Європи, Північної і Південної Америки, спровокований прогнозами МВФ про уповільнення зростання світової економіки.

З одного боку, високі ціни — благо для російського бюджету. З іншої — пікові ціни дестабілізують ринок, адже отримання великих грошей у бюджет в один-два місяці супроводжуватиметься провалом у наступні півроку. Для законів економіки визначальними є не пікові значення, а рівень, на якому ціни здатні закріпитися на довгий час. Крім того, в разі неадекватно високих цін у дію вступають механізми конкурентної економіки — потенційні імпортери почнуть шукати альтернативу нафті — це може бути і сланцева нафта, і газ, і електромобілі. У результаті знизиться попит, що спровокує і зниження ціни.

Підсумовуючи викладене можна стверджувати, що з урахуванням ситуації на ринку енергоносіїв, Росія має достатній запас міцності і певний час зможе підтримувати мінімальний рівень економічного зростання. Проте виграш Росії від зростання цін на нафту є тимчасовим. Російська економіка продовжує перебувати в стані стагнації, неенергетичні сектори не розвиваються, а економічні санкції США та ЄС суттєво стримують зростання ВВП. Про інертність російської економіки свідчить той факт, що з 2001 по 2008 роки вона зростала на 6-8% на рік, а в 2017 р. приріст склав лише 1,5%. І дуже сумнівно, що високі ціни на енергоносії дозволять Путіну повернутись до того рівня економіки та власного рейтингу, який у нього був у 2000-х.

Взагалі, прогнози на найближче майбутнє для нафтовиків Росії невтішні. Як прогнозує Bloomberg, російські нафтові компанії вже у 2020 році зазнають серйозних втрат через заборону використовувати високосірчистий мазут як корабельне паливо. Російські НПЗ, які переробляють нафту з підвищеним вмістом сірки, не встигнуть підготуватися до очікуваних у 2020 році змін у судноплавстві. А все тому, що в двох третинах російського палива міститься більше 2,5% сірки. Це не відповідає новим правилам Міжнародної морської організації ООН (International Maritime Organization, IMO), які забороняють використовувати як суднове паливо мазут із вмістом сірки понад 0,5%. Після вступу в силу нових правил російський мазут істотно «просяде» у ціні. Згідно з оцінкою інвестбанку Wood&Co. Financial Services AS, у 2020 році виручка може скоротитися на $3,5 млрд.

У цьому світлі стає очевидним, що найближчим часом саме газ залишиться політичним інструментом у руках Росії. Впровадження альтернативних джерел енергії, енергозберігаючих технологій, активне використання відновлювальної енергетики або створення газових регіональних хабів, наприклад, латвійського, польського дещо знизить російський вплив, але говорити про повну незалежність від російських енергоносіїв поки що зарано.

Що робити в цій ситуації? Лише пошук альтернативних російським джерел постачання енергоносіїв може стримати імперські наміри Росії лякати весь світ газово-нафтовим зашморгом.

Наприклад, Республіка Польща щороку споживає близько 16 млрд куб. м природного газу, із них 10 млрд — імпорт із РФ. Польська нафтогазова компанія (PGNiG) підписала два довготермінові контракти із США на постачання 2 млн т скрапленого природного газу на рік упродовж 20 років (2 млн т американського ЗПГ еквівалентні майже 5 млрд куб. м трубогінного газу), що зменшило залежність від РФ майже на третину. І хоча потреба в імпорті 7 млрд куб. м російського газу залишається, підписання двадцятирічного контракту на поставку скрапленого газу зі США зробило повністю не актуальним для Польщі будівництво газопроводу «Ямал-2» через Польщу в обхід України, яке так просувало кремлівське керівництво.

Крім вже згаданої Польщі, яскравим прикладом реалізації цього напрямку є Естонія, Фінляндія, Латвія і Литва, які ще донедавна цілком залежали від російського газу. Нині ж країни Балтії і Північної Європи намагаються звільнитися від залежності від імпорту російського газу. Фінляндія й Естонія будують новий великий газопровід Balticconnector між двома країнами, яким природний газ зі США та інших країн зможе надходити до Фінляндії. Таким чином, він стане першим трубопроводом у Фінляндію, який йде не з Росії. Таке рішення стало для країн Балтії вигідним як у політичному так і економічному плані, позаяк через будівництво в регіоні подібних газопроводів російський газовий гігант «Газпром» вже був змушений знизити штучно завищені ціни.

Також США мають достатньо природних ресурсів та амбіцій для того, щоб мінімізувати обсяги постачань російського газу й нафти на ринок європейських країн. Намагання США стати найбільшим експортером скрапленого газу до Європи підкріплюється будівництвом 6 нових портових СПГ-терміналів у Європі, що дає надію суттєво збільшити обсяги експорту скрапленого газу, які наразі сягають 4% (для порівняння, експорт американського СПГ на азійські ринки становить 59% від усього обсягу експорту газу). Тим більше, за оцінками Forbes, з реалізацією намірів США до 2020 року побудувати у себе шість заводів із скраплення природного газу проектною потужністю 67 млн т, країна очолить світовий приріст потужностей зі скраплення газу в 2019-2020 рр. (+54 млн т), обігнавши Австралію (+17 млн т) і РФ (+12 млн т). Крім того, американський СПГ обійдеться приблизно на 30% дешевше, ніж російський трубогінний газ. Це фактично означатиме кінець гегемонії РФ на природний газ та LNG (liquefied natural gas не плутати з LPG liquefied petroleum gas).

Безумовно, у міру готовності США поставляти до країн Європи енергоносії у значних масштабах, ставатимуть більш радикальними і дії Вашингтону з просування на європейський ринок з метою його перерозподілу. Для традиційних виробників нафти та газу (Росія, країни Близького Сходу) це означатиме жорстку політику по «вичавлюванню» їх з привабливого європейського ринку. Саме для усунення конкурентів під контролем США було створено Близькосхідний воєнний блок (Саудівська Аравія, ОАЕ, Кувейт, Катар, Бахрейн, Єгипет та Йорданія). Тож газові війни за споживача в Європі ще попереду.

Немає сумнівів, що американський СПГ й надалі конкуруватиме з російською газовою експансією, зокрема з «Північним потоком-2», і «Газпром» навряд чи зможе розраховувати на ті надприбутки, які отримував у 2012-2014 роках — якщо ціни за довгостроковими контрактами перевищать спотові, його частка ринку може почати знижуватися. Але повністю стати реальною альтернативою російському газу американський скраплений природний газ (СПГ) не зможе, що обумовлено надто дорогим транспортуванням СПГ через Атлантичний океан.

Для України пріоритетом повинно стати нарощення власного видобутку газу, масштабне впровадження енергозберігаючих технологій. Стратегія сусідньої Польщі щодо енергетичного суверенітету дає Україні реальний шанс позбутися залежності від «Газпрому», адже з’являється можливість не лише отримувати американський ЗПГ із LNG-терміналу в Свіноуйсьце, а й через газогін Baltic Pipe (пропускна здатність 10 млрд куб. м на рік) отримати доступ до норвезьких родовищ. Щоправда, для отримання прямого доступу до газу, який надходить до польського терміналу, Україні треба побудувати інтерконнектор між польською й українською ГТС оціночною вартістю 245 млн доларів. Дорого, але воно того варте — спорудження інтерконнектора дасть можливість помпувати до 8 млрд куб. м газу в Україну та 7 млрд — у зворотному напрямку.

Підсумовуючи викладене, слід зазначити, що існування кожної країни ЄС залежить від енергетичної безпеки. Енергозалежність від російського газонафтового монстра ставить під загрозу економічний розвиток та стабільність євроспільноти, що вимагає від Європи об'єднання зусиль для створення великого енергетичного ринку, де європейські країни могли б обмінюватися своїми можливостями і наявними в конкретний момент енергоносіями.

Зрозуміло, що Росія активно протидіє планам європейських споживачів послабити залежність від російської газової труби і забезпечити поставки необхідних обсягів газу за прийнятними цінами. Для цього використовуються і лобісти, і двосторонні контакти, і такий інструмент, як Форум країн-експортерів газу, який Росія вже десять років як намагається перетворити на «газовий ОПЕК».

При цьому треба не забувати, що якщо дії США, їхніх союзників у ЄС можна передбачити, то вчинки Росії — суб'єктивно непередбачувані.

''отсканируй
и помоги редакции

'''