Розплутуючи фольклорну нитку, або Чим відрізняються щедрівки, колядки та засівалки

Одного разу у статті для англомовної версії Вікіпедії мені випало пояснювати іноземному читачу, чим колядка відрізняється від щедрівки, а щедрівка — від засівалки. Наштовхнувшись у процесі написання тексту на всесвітньовідомий «Щедрик», за допомогою якого, здавалось би, так легко донести до іноземця розуміння українських звичаїв (адже англомовна версія пісні відома йому з дитинства), насправді виникла проблема. Бо, окрім історії того, як один українець перетворив народну пісню на справжній витвір мистецтва, а потім її зачув у США іншій українець і написав до неї нову лірику англійською мовою, перетворивши «Щедрика» на «Carol of the Bells», потрібно було якось пояснити, що, незважаючи на однакову мелодію, український і англійський тексти визначають абсолютно різні дефініції. «Щедрик» — це класична щедрівка, а «Carol of the Bells» — це справжня колядка.

Але і в Україні тим таки «Щедриком» часто колядують, а певні колядки співають на Новий рік або на це чудернацьке свято — Старий Новий рік. При цьому в мережі ще й точаться баталії на кшталт «а у нашому селі завжди співали саме цю пісню саме цього дня». Тому і нам, українцям, потрібно розібратися з тим, яка різниця між щедрівками, колядками і засівалками.

По-перше, треба знати, що величальні пісні, як і багато інших традицій, беруть своє коріння з язичництва. Якось мене поглинула тема Світового дерева, або Дерева життя, в українському фольклорі та образотворчому мистецтві. Виявилося, що цей архаїчний символ наявний і в українських колядках. Низка українських різдвяних пісень, які насправді мають язичницьке походження, описують цей сюжет. Як от, наприклад, старовинна космогонічна колядка «Як ще не було початку світа», герої якої з голубів, які сиділи на Світовому дереві посеред океану і думали, як змайструвати світ, за християнства перетворилися на Господа з апостолами Петром і Павлом. Нині ми здебільшого знаємо цю пісню під назвою «Ой як же було ізпрежди віка».

Вийшов, звичайно, каламбур, бо Петро і Павло, окрім інших причин, не могли бути дотичними до створення світу хоча б через те, що трохи запізно для цього народилися. Але саме ці унікальні моменти і роблять дослідження українського фольклору таким цікавим.

По-друге, на відміну від щедрівок і засівалок колядки співають не лише українці, а й інші слов’янські народи. Західний світ також має свої різдвяні пісні — часто не народного, а авторського походження, як, наприклад, «Тиха ніч».

Здебільшого колядки прославляють народження Христа. Іноді вони присвячені святим: святому Миколаю (особливо в Україні, Білорусі та Словаччині) та святому Стефану (зокрема, в Чехії).

Співати колядки починають із початку зими, а то й наприкінці осені. Як казав дідусь мого друга: «Колядувати можна вже після жнив». Хоча, ясна річ, саме Святвечір і Різдво стають кульмінаційними днями коляди.

Хоч у більшості слов’ян різдвяні пісні вийшли з дохристиянської традиції, в українських колядках язичницьких образів чи не найбільше. Можливо, справа в тому, що українцям удалося пронести до сьогодення ті образи й сюжети із стародавньої слов’янської міфології, які чимось нагадують і біблійні історії. Сонце, наче божество, сприймалося як рятівник від холоду і голоду. Новонароджене світило продовжувало день, скорочувало ніч, дарувало надію на тепло і врожай. Подекуди слов’яни називали новонародженого Божичем (маленьке божество, син бога блискавки або — головно у південних слов’ян — син старого бога, життя якого закінчується із закінченням року). Десь новонародженого намагалися ритуально захистити: язичники проганяли Коротуна (Карачуна), який прагнув поглинути нове Сонце.

А щойно на небі сходила перша зоря, колядники ходили від хати до хати, щоб сповістити людей про народження нового Сонця, і зображення цього сонця носили із собою. Ймовірно, вже за доби християнства українці перетворили його на різдвяну зірку, яка сповіщає про народження Христа. Українці свого часу в більшості хоч і прийняли християнство, багато у чому зберегли язичницькі звичаї.

«Добрий вечір тобі, пане господарю,
Радуйся! Ой, радуйся, Земле,
Син Божий народився!» — сповіщали і сповіщають, ходячи від хати до хати вже українці-християни.

Водночас варто також зазначити, що існує думка про походження самого свята Коляди (у деяких джерелах — тільки його назви) від греко-римських дохристиянських обрядів. Важко відкидати й сплетіння культур, певний взаємовплив традицій різних народів. Історія про того таки Божича як уособлення сонця, що нібито народжується щороку, схожа на давньоримський східний культ Sol Invictus (Непереможене Сонце).

Втім, у словаків і чехів це свято часто називалося іменем Карачуна, що, ймовірно, символізував найкоротший день року. Але ось що цікаво: у сербів, хорватів, словенців свято Різдва сьогодні називається Божичем, у болгар та македонців — Божиком.

Поза тим, українські колядки є абсолютно унікальними. Деякі з них не мають аналогів, і навіть більше — носять цілком національний характер:

Нині рождество Божого Дитяти,
Браття-українці йдуть Його вітати.

Тутки лемки співають, подоляки їм грають,
Волиняк щось міркує, бойко легко танцює,
Полтавець плясає, гуцул трембітає
Тра-ра, тра-ра, тра-ра, ра-ра-ра.

Чути довкола любі жарти, сміхи,
Ісус маленький в ручки б’є з утіхи.

Ісусе маленький, бався разом з нами,
І з Іваськами та й і Михаськами.

Ісусе маленький, мило нам всміхнися,
В кожній потребі за нас заступися.

Ісусе маленький, і Пречиста Мати,
Дозвольте Україні кращу долю мати.

Тутки лемки співають, подоляки їм грають.
Волиняк щось міркує, бойко легко танцює,
Полтавець плясає, гуцул трембітає.
Тра-ра, тра-ра, тра-ра, ра-ра-ра.

А ось у безцінній авторській колядці Богдана-Ігора Антонича «Народився Бог на санях» («Тешуть теслі з срібла сани») Бог народжується в лемківському містечку. У дар йому лемки приносять місяць. Обов’язково послухайте у виконанні кобзаря Василя Жданкіна — зачудуєтеся!

До того ж, беззаперечно, українцям удалося розповсюдити свої колядки в усьому світі. Головно, зусиллями діаспори. Тому масово колядують і українці Канади, і українці Бразилії.

Власне, Коляда — це зимове свято давніх українців, прив’язане до дня зимового сонцестояння. На відміну від Нового року, який наставав із весною. Звідси і «...прилетіла ластівочка» та почала розповідати, як у господаря народилися овечки. Звідси і «Сію, сію», бо що посієш весною, те й жатимеш восени.

Фактично до кінця XVII століття наші пращури розпочинали рік не із січня, а з березня (тільки подекуди — з вересня, при цьому історично ця традиція прийшла пізніше з Візантії). Згодом свято таки було перенесене до зимового циклу. Тому й зустрічаємо у щедрівках та засівалках весняні образи.

І попри те, що у фольклорі інших народів є величальні пісні, присвячені природі й переродженню, все ж щедрівки і засівалки — це суто наше, українське. І лише нам випало донести ці надбання до цього часу, використовуючи давні звичаї сьогодні, як і тисячі років тому.

Сюжети щедрівок цілком язичницькі: тварини в них говорять, пшениця сама собою сіється і родиться, щастя, кохання, радість й сам образ Нового року набувають людських рис:

Щедрик, щедрик, щедрівочка,
Прилетіла ластівочка,
Стала собі щебетати,
Господаря викликати:
– Вийди, вийди, господарю,
Подивися на кошару,
Там овечки покотились,
А ягнички народились.
В тебе товар весь хороший,
Будеш мати мірку грошей.
Хоч не гроші, то полова,
В тебе жінка чорноброва.
Щедрик, щедрик, щедрівочка,
Прилетіла ластівочка.

Щедрівки традиційно співають у Щедрий вечір — переддень Нового року (Старого Нового року). Іноді виникає суперечка, мовляв, різдвяний Святвечір — теж щедрий. Ні, із цим можу сміливо посперечатися — у вечір напередодні Різдва все ще триває піст, українці традиційно накривають на стіл скромні страви, не подають м’яса. А от свято Нового року українці відзначали поза постом, ставлячи на стіл різноманітні смаколики та наїдки. Не кажучи вже про дохристиянські часи. Свідченням тому і стають самі щедрівки:

Щедрик-Ведрик, дайте вареник,
грудочку кашки, кільце ковбаски...
А як мало, дайте, ще й сала...

У народних щедрівках зазвичай немає і натяку на християнство, окрім побажань на кшталт «Допоможи, Боже, щоб все було гоже», — хоча так до вищих сил могли звертатися і наші предки-язичники.

Так, ви можете зауважити, що у багатьох селах щедрують на Водохреще та напередодні свята, а йорданські щедрівки наповнені саме християнським змістом. Та хоч люди й називають це щедруванням, народні твори, які виконуються у цей час ліпше назвати загальним терміном «йорданські пісні». Адже вечір напередодні Водохреща назвати «щедрим» також не можна — християни дотримуються посту напередодні великих свят. На стіл подають «голодну» кутю, рибу, грибний борщ та інші пісні страви. Іноді Святвечір перед Водохрещем так і називають — Голодна кутя. Тому, на мою думку, хоч, дійшовши до Водохреща, звичаї й переплітаються у немовірно заплутаний клубок, і в народних йорданських піснях таки можна побачити певні елементи, властиві іншим типам творів зимового циклу, все ж називати їх саме щедрівками не зовсім коректно.

Зранку ж на Водохреще радше віншують, тобто речитативно вітають з одним із найбільш визначальних християнських свят.

Засівають зранку 1 (14) січня, тобто на сам Новий рік. Засівалки переважно також мають побутово-язичницький зміст:

Сійся, родися,
Жито, пшениця,
Горох, сочевиця,
І всяка пашниця,
Внизу корениста,
Зверху колосиста,
Щоб на майбутній рік
Було більше, ніж торік.
Щоб всього було доволі
І в коморі, і на полі.

Щоправда, є й такі засівалки, які зі століттями переплелися із колядками, як ось:

Сію-сію, посіваю,
З Новим Роком Вас вітаю!
А три Царі несуть дарі,
Христос ся рождає!

Або ж такі, що присвячені постаті святого Василя:

Сію, сію засіваю!
З Новим роком Вас вітаю!
Ще й віншую з Василем!
Потішайтеся сим днем!

Засівалками традиційно вітають із Новим роком, звеличують господаря і господиню, бажають гарного врожаю, достатку, грошей та миру.

І я вам цього бажаю!