Перейти до основного вмісту

Що таке «робота» для піхоти. Розмови на кухні, або Нація в поході...

Фото додаємо

Пориви вітру натужно завивали і стукали чимось надворі. Вітер — це добре. По-перше, він збиває пристрілку. По-друге, дещо важче втримати в потрібному секторі безпілотник. Ну і нарешті, по-третє, якщо чути вітер — значить, не гримить і не свистить у повітрі нічого такого, через що людям зазвичай стає не до природних погодних умов...

Якийсь взвод якоїсь роти н-ного батальйону 28 Окремої механізованої бригади Сухопутних військ Збройних Сил України. Здається, так пишуть про цих людей у документах. Або ж просто: велика, але дуже згуртована родина. Не у високо пафосному значенні цього слова, а у самісінькому прямому.

Люди різного віку, з дуже різним досвідом, але майже однаковою теплою посмішкою на обличчі та стриманою серйозністю в очах. Уже закипів чайник, уже розлиті по таких самих різнокаліберних та різнобарвних кружках кава й чай і, як водиться в родині, тривають вечірні розмови на кухні. Можна легко забути, що «кухня» знаходиться зовсім недалеко від ворога і ще ближче від лінії вогню.

Кирило трішки ображається, коли його беззлобно називають малим. Адже хлопцеві уже повних 18 років. І те, що він наймолодший у підрозділі, нічого не означає. Усі дружно, включаючи самого Кирила, сміються.

— Побачив дівчат у місті, а вони його, — розповідає сержант. — Очима стріляють. А малий вже у звільнення проситься.

— Та вони ж ще зовсім діти, — кажу. — Подивися, років 18 максимум.

— Так для нього ж у самий раз, — викликає ще одну хвилю сміху влучне зауваження бійця, який стоїть поруч.

— Кирило, відразу після школи в армію пішов? — запитую.

— Ні, уклав контракт після училища.

— А чому сюди? Не хотів у спокійніше місце?

— У спокійнішому — то не служба. Принаймні зараз.

— І не страшно?

— Усім страшно. Але роботу треба робити, — і запальний зазвичай погляд юнака у цей момент видає, наскільки він доросліший від своїх ровесників за студентськими партами.

«Страшно всім, але роботу робити треба», — цю фразу я сьогодні чую у відповідь на поставлене запитання уже мабуть вдесяте. І щоразу ледь помітні зміни в інтонації видають частину з того, що ховається під простим банальним словом «робота». Їздити і бігати в зоні обстрілу противника або під вогнем, видивлятися можливого ворога, ретельно обстежуючи проти сонця денний горизонт чи нічну темряву, мерзнути й мокнути на пронизливому вітрі, який зараз вирує за вікном і зрештою (куди ж без цього) — стріляти. І це вже не кажучи про безліч питань облаштування безпеки й побуту. І навіть працюючи з лопатою чи гайковим ключем на морозі, ніхто ні від чого не застрахований. Але «роботою» називають тут, як і в багатьох інших місцях лінії фронту, не роботу, а війну. Бій.

Ці люди добре розуміють, де вони, що роблять і для чого. Прекрасно усвідомлюють ризики. Адже заїхали не вперше. От і старшина, який здається старшим своїх років через ретельно підстрижену чорну бороду. З першого погляду. А може насправді не через бороду? А через те, що захищає незалежність України зі зброєю в руках з 2014 року?..

Я тут якусь годину. Ще не вивчив їхніх імен чи навіть позивних. Уява одразу проводить паралель з образами холодноярівських отаманів 1921-го. Той самий ворог, та сама ціль. Але головне — та сама сила, яка відчувається на відстані за простими буденними фразами, оманливо додає віку й ваги в усьому. Власне, а чому оманливо? Образи персонажів Юрія Горліса-Горського та Романа Коваля відразу оживають перед очима. Бригада імені лицарів Зимового походу. Щось у цьому є...

— Спекотно зараз?

— По-різному буває. Раз на раз не випадає. Взагалі, останнім часом ворог криє Мар’їнку часто. Важкою артилерією також.

— Як настрій?

— Нормально. Усе під контролем

— Що робити на випадок якщо, і яке «якщо» тут може трапитися?

— Якщо артилерія — ховатися в підвал. Якщо піхота — відстрілюватися у нас, в принципі, є кому.

— Ворог там? — показую напрямок, щоб якось перевірити правильність системи координат у своїй уяві. Заплутатися при такому типі забудови зовсім не важко.

— Так.

У будь-якої родини повинна бути мати. Тут це представниця медичної професії. Вона не лише оберігає маленький бойовий колектив (на щастя, і дай Боже, щоб так було і далі) від грипів та застуд, але, як водиться, і подруга, і психолог, і душа товариства, без якої уявити собі атмосферу на цій кухні важко.

— У мене донька й молодший син люблять кінний спорт, брали призові місця на змаганнях.

Знадвору заходять троє чоловіків, і «розмова на кухні» переходить в суто діловий режим. Пневматика, оптика, гідравліка, механіка. У якійсь машині необхідно щось підремонтувати, в іншій — відрегулювати. Хтось жартує про «занадто багато інформації на ніч». Але цілком зрозуміло, що хлопці знають свою техніку ідеально, люблять її і дбають про неї. Не дивно, адже на війні техніка та зброя — це життя. Чого коштує підтримання в ідеальному стані важкого заліза, коли на вулиці нижче нуля, а скажений вітрюган за вікном завиває та стукає чимось важким, — навіть не хочеться уявляти.

Вважається, що війна — це концентрація ненависті і злості. Але насправді оборону тримають зі щирістю та любов’ю. Любов’ю лікаря до всього живого, починаючи від хлопців і закінчуючи собачками та котиками, без яких неможливо уявити собі жоден підрозділ на передовій. Любов’ю механіків і навідників до своєї техніки. Адже неможливо настільки досконало знати те, що тобі не подобається і чим ти не цікавишся. Любов’ю до своєї справи. І надзвичайною щирістю у побажаннях на адресу ворога: здохнути або піти з України, щоб нарешті можна було повернутися до того життя, яке день за днем проходить повз. Для когось другий, третій, п’ятий місяць поспіль. Для когось — другий, третій, п’ятий рік...

Минає якихось кілька годин. За вікном ніч, хоча, власне, приміщення не має вікон і про це свідчить лише годинник на руці. На тій самій «кухні» намагаюся зібрати докупи власні думки і події сьогоднішнього дня. Під стукіт клавіатури не помічаю, як заходить Кирило.

— Не любиш ти дрібних калібрів, — усміхаюся, дивлячись на 7,62-міліметровий АКМC в його руках.

— Що видали, те й ношу. Він важчий від 74-го, але в наших умовах кращий. Набій 5,45 кращий у приміщенні.

— Чому?

— Рикошетить гарно.

— Ти в наряд?

— Так. На пост.

Добре підігнана екіпіровка і ретельно продумане розміщення елементів спорядження чітко говорить про те, що Кирило у практиці військової справи не новачок.

— Розбуди, як прийдеш. Зробимо фото.

— Розбудити, серед ночі?

— Я швидко засинаю. — Знімати хлопців перед виходом не хочеться. Краще після. Звертаю увагу на знайому вервицю-оберіг у стрічках системи Моллі на плитоносці.

— Це ще з чотирнадцятого. Після Майдану. Тоді волонтери роздавали їх...

До Кирила приєднується його напарник і вони виходять у темну, непроглядну ніч. Із запізненням усвідомлюю, що хлопцеві у 2014 році було лише тринадцять...

Декілька вибухів переривають роботу. Заходжу у приміщення для відпочинку. Євген, старший прапорщик, головний тут, не спить.

— Не хвилюйтеся. Це нормально. Якщо що — я скажу.

— Хлопці точно дійдуть без проблем?

— Так. Звичайно, — за хвилину радіообмін підтверджує його слова. Буденно і по-діловому. Продовжується ще одна фронтова ніч людей, які тримають на своїх плечах небо над головами рідних і близьких.

Гумор і професіоналізм, напускна легкість та внутрішня зібраність, тепла ввічлива коректність, душевна відкритість і готовність жорстко припинити дії ворога, зовсім юний хлопчина та українська сім’я, яка, залишивши спортивні і творчі досягнення, домашнє господарство, майже у повному складі подалася на фронт. Розмови на кухні чи мобілізована ворожим нашестям нація у поході. Маленька частинка України. Талановитих працьовитих людей, у яких все було добре і все вдавалося, яких біда примусила одягнути однострій. У них і зараз все вдається, адже хисту не бракує. Адже Збройні Сили тут, на передовій — це і є народ в мініатюрі, з усіма його особливостями. Народ, який жив би собі з любов’ю до справи і навколишнього світу, якби раптом у 2014 році російські окупанти не зазіхнули на святе. Народ, який після болючих втрат відчув п’янкий смак перемоги, здобув упевненість та інтуїцію, характерні для кращих військових професіоналів світу.

Дивлячись на цих людей, розумієш, що вони дійсно здатні і повернуть мирне небо над Українським Донбасом та синьо-жовті прапори над Кримом. Адже ми, усі разом, незалежно від віку, місця народження, довоєнної професії, сьогоднішніх завдань та спеціальностей — ваша Армія. І доки ви у нас вірите — ми непереможні!

P.S. Кирило таки пожалів мене будити, і сфотографувати воїна вдалося лише зранку.

Далі буде

Рубрика "Грінлайт" наповнюється матеріалами позаштатних авторів. Редакція може не поділяти думку автора.
''отсканируй
и помоги редакции
Загрузка...