Ще раз про Сінгапур
Економічне диво Сінгапуру — одне з найзначніших явищ світової економіки останніх десятиліть. Найпоширенішими поясненнями сінгапурського феномену доводиться бачити або особисті заслуги Лі Куан Ю, або вкорінену в сінгапурцях конфуціянську етику.
Якщо вважати це достатнім поясненням, то досвід Сінгапуру до нас не має стосунку, бо ні Лі Куан Ю, ні конфуціянська етика у нас не з’являться. Між тим, самі сінгапурці називають інші фактори свого успіху.
Цього року вийшов український переклад книжки одного із сінгапурських мудреців Кішора Махбубані «Чи виживе Сінгапур?». Автор наводить три фактори, які він вважає головними аргументами на користь того, що держава виживе, незважаючи на свою вразливість із точки зору ресурсів та геополітики.
Такими факторами він називає меритократію, прагматизм і чесність. Ці фактори не стосуються особистості першого політичного лідера Сінгапуру або етики конфуціанства. Вони можуть бути застосовані в будь-якому суспільстві, в тому числі в нашому.
Меритократію, тобто владу найбільш достойних, Махбубані вважає головною перевагою сінгапурської політики, починаючи з 1965 року, коли виникла незалежна держава.
Відбір на державну службу та в судову систему за меритократичним принципом автор називає «безжальним». Він наводить свій особистий приклад, коли в 1960-х роках він виступав як противник і критик Лі Куан Ю, але був запрошений на роботу в уряд, тому що був одним із найкращих випускників Національного університету Сінгапуру. Таких прикладів автор наводить багато, на державну службу запрошували найліпших, а не особисто відданих політичним лідерам.
Меритократичний відбір, дійсно, «безжальний» у тому сенсі, що 5–10% найкращих роблять кар’єру, йдучи по головах менш обдарованих. Але альтернативи — кумівство та непотизм — також безжальні, тільки не до найгірших, а до всіх не лояльних до особи лідера.
Сінгапурський меритократичний відбір становить разючий контраст з українською реальністю. І не тільки з владою Зеленського, для якого особиста лояльність доведена до гіпертрофованого масштабу, що затьмарює все інше. Друг дитинства на чолі СБУ — просто символ антимеритократичного відбору, але засилля друзів і колег по шоу-бізнесу на всіх державних посадах набуло такого рівня, що просто шокує.
Ба більше, вирішальний вплив на державну політику мають люди, які не займають високих державних позицій, а просто є кращими друзями президента, що притаманне найгіршим зразкам політичних систем у найбільш відсталих країнах Африки. Хоча за Зеленського такий принцип формування державного управління набув абсурдно перебільшеного вигляду, але для української політики завжди особиста відданість була головним критерієм відбору.
Сінгапурський меритократизм виник через те, що батьки-засновники (Лі Куан Ю, Го Кен Сві, Сіннатамбі Раджаратнам) із самого початку розуміли, що Сінгапуру критично не вистачає кваліфікованих кадрів. Тому вони були готові працювати з усіма обдарованими сінгапурцями, навіть із тими, хто критикував Партію народної дії та їх особисто.
З іншого боку, вони розуміли, що подолати дефіцит кадрів можна тільки за рахунок розвитку освіти, тому Сінгапур завжди витрачав значні бюджетні кошти на освіту і створив одну з найліпших у світі систему освіти.
Зважаючи на оцінки міжнародного тестування школярів PISA, можемо стверджувати, що сінгапурська система освіти зараз найкраща у світі (до речі, оцінки наших школярів за цим тестом дуже погані, гірші навіть за російських та білоруських). Що стосується витрат, то Сінгапур із населенням менше ніж 6 мільйонів витрачає з бюджету на освіту в півтора раза більше коштів, ніж Україна.
Сінгапурський прагматизм Махбубані ілюструє прикладом одного з батьків-засновників держави Го Кен Сві, з яким автор пропрацював багато років. Яка проблема не виникала би перед Сінгапурською державою, доктор Го завжди казав, що щось подібне вже хтось розв’язував, треба тільки знайти подібний прецедент.
І рішення завжди знаходилось. Махбубані за це називає Сінгапур найкращою державою-копіїстом у світі. Він зауважує, що сам доктор Го читав неймовірну кількість книжок, і, як і інші батьки-засновники, був позбавлений ідеологічних шор.
Відсутність ідеологічної заангажованості для українських політиків (за дуже рідкісними винятками) — буденність. Але прагматизм наші політики розуміють зовсім не так, як сінгапурські. Різниця ця випливає із третього фактору, переліченого Кішором Махбубані, який він вважає найскладнішим — це чесність.
Вкорінена в сінгапурцях (як і в інших людей конфунціянської культури) чесність є міфом. У 1960-х роках у Сінгапурі можна було без проблем купити диплом про освіту або ж водійське посвідчення, зовсім як у нас зараз. У сучасному Сінгапурі це неможливо, але не через конфуціянську етику, а через політику останніх десятиліть.
Чесність сінгапурцям прищеплювали політично, тобто з верхніх рівнів влади.
Переломним моментом вважають судовий процес 1975 року, на якому було засуджено до в’язниці одного з міністрів. Провина чиновника була в тому, що його сімейну відпустку оплатив не він сам, а його приятель-бізнесмен. Таке демонстративне суворе покарання високопосадовця показало суспільству, що влада не має наміру пробачати навіть незначні прояви корупції.
Махбубані зауважує, що прищеплення чесної поведінки чиновникам та всьому суспільству політичними лідерами було можливим тому, що всі батьки-засновники Сінгапуру були порядними людьми, ніхто з них не мав намірів нажити статків за рахунок політичної діяльності. Вони працювали виключно в інтересах Сінгапуру, а не своїх особистих. Саме тому й вдалося створити дієвий, ефективний державний апарат у країні. А цей державний апарат створив сінгапурську економіку, одну з найбільш конкурентоспроможних у світі.
Дуже цікаве сінгапурське ставлення до економічної політики Рейгана-Тетчер, так званої рейганоміки. Треба процитувати Махбубані: «На сьогодні один із найвідоміших висловів колишнього президента США Рональда Рейгана видається цілковитою дурницею: “Уряд не розв’яже наші проблеми; уряд і є нашою проблемою”».
З огляду на цей принцип, колишній голова Федеральної резервної системи Алан Грінспен не втручався в роботу ринків, щоб корегувати такі новомодні інструменти, як кредитні дефолтні свопи. Цей та інші чинники і призвели до кризи. Сьогодні тільки дурень скаже, що «ринкам видніше».
Водночас Махбубані визнає, що революція Рейгана – Тетчер була корисною. Він дає цьому суто східне пояснення, використовуючи давній китайський принцип рівноваги «інь» і «янь».
Автор пише, що потрібно зберігати баланс між перевагами «невидимої руки» ринку та «видимої руки» належного державного управління. Але тут ми впираємось у найскладнішу проблему — проблему належного державного управління. Сінгапурцям удалося створити таке державне управління, але переважна більшість бідних країн (ми в тому числі) на це були не здатні.
Сінгапурський досвід свідчить, що подолати бідність за рахунок соціальної допомоги незаможним не можливо, бо для такої допомоги потрібні кошти, яких у незаможній країні нема. Для цього в країні має бути високопродуктивна економіка. Але така економіка не виникає сама по собі.
Ось держава якраз може створити таку економіку. Але як створити таку державу, як у Сінгапурі? Тут сінгапурський досвід нам не допоможе, бо у них ніколи не було влади клептократів та олігархів, а у нас, крім клептократів та олігархів, іншої влади не було. Але це не означає, що ніхто у світі цю проблему не розв’язував. Махбубані наводить слова Го Кен Сві: «Кішоре, хай із якою проблемою ми зіткнулися, хтось десь уже знайшов для неї розв’язок».
Тож нам залишається добре пошукати та пристосувати до себе.
В самурая немає мети, є лише шлях.
Ваш донат – наша катана. Кнопки нижче!