Соціальна страта
Примітка редакції. Вибач, державо, що твої ветерани не потрапили до війська сиротами.
АТО/ООС створила певну соціальну нішу. Кількість мобілізованих і контрактників вимірювали десятками чи сотнями тисяч.
Так, це було певною мірою відчутно для суспільства. Проте, скажімо так, точно не для кожної другої сім’ї.
Згадую життя до 2022 року, а ще краще — до 2017-го. «Нас» було зовсім мало. Тоді сім’ї військових формувалися передусім як група тиску, а не як група виборців. Спонтанні рухи солдатських матерів і дружин. Перші волонтерські мережі, які виростали саме з дружніх та родинних зв’язків.
А потім були перші правки до закону «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». Так, «нас» усе ще було зовсім мало, але ці зміни були проведені під тиском саме цих початкових ініціатив.
Статус сім’ї військового ще тривалий час залишався радше маркером окремої субкультури, ніж загальнонаціональною нормою. Окремого вираження в політиці ветеранський рух не отримав. Держава, орієнтуючись на більш широкі електоральні маси для чинної на той момент влади, працювала з військовими та їх рідними більш точково.
Даю приклад зростання вибірки. У лютому 2021-го до реєстру учасників АТО/ООС потрапили 405 711 учасників бойових дій. А вже перед самим вторгненням їх нарахували 493 550. Не те щоб мало, але й не різкі ривки.
Що ж, часу на підготовку держави до збільшення кількості ветеранів вистачало. Однак його так і не реалізували у потрібних масштабах.
Не можна сказати, що держава не працювала над цим питанням узагалі. Чому ж, працювала. Міністерство у справах ветеранів для когось дійсно буде гідним прикладом якісної роботи держапарату і свідченням інституалізації досвіду АТО/ООС.
Я лише перепитаю таких опонентів, чи був готовий їх продукт до подальшого масштабування.
Згадується вересень 2021 року. Тоді парламентський комітет констатував, що право на житло було не реалізовано більш ніж для чотирьох тисяч ветеранів. Якщо врахувати тогочасний темп та обсяг фінансування, для того щоб закрити потребу, було треба приблизно десять років.
Колись читав стенограму засідання із цієї нагоди. Тоді депутати планували якийсь круглий стіл. Найбільше запам’яталось, що хтось із учасників найбільше переживав, чи буде забезпечено його місце проживання, чи хоча б буде компенсовано.
Напевно, то був найщиріший момент зустрічі.
Примітка редакції. До речі, ми знайшли цю стенограму. І дійсно, тоді хазяйновито переживала вже відома вам Наталія Королевська.
Також додаємо цитату звідти.
А.В. Майснер: «Завдяки виділеним протягом 2017, 2018, 2019-го років 2 мільярдів гривень грошової компенсації 1 тисяча 632 учасники антитерористичної операції, 369 воїнів-інтернаціоналістів, 22 постраждалих під час Революції Гідності та члени їх сімей змогли реалізувати закріплене за ними законодавством право на житло.
Водночас хочу звернути увагу, що на початок листопада 2020 року право більш ніж 4 тисяч ветеранів війни залишалося взагалі нереалізованим. На це, за даними самого Міністерства у справах ветеранів, на той час потрібно було щонайменше 5 мільярдів гривень та 10 років безперервного фінансування відповідних видатків в обсягах на рівні попередніх років».
Кінець цитати.
І це в тих, обмежених рамках. А у більших?
Бо мені видається, що Україна досягла рівня успішної протидії агресії на невеликій смузі фронту, а потім сама зупинилась. Тож її програми залишались «АТОшними» — і дійсно працювали, але не в більшому масштабі за визначений. Немов машина, яка їздила лише по посередніх дорогах, але за документами мала б виявитися справжнім позашляховиком.
2022 рік, думаю, показав надто багато підтверджень моїм словам.
Повномасштабна війна змінила саму природу державних потреб. Через мобілізацію пройде величезна частка чоловічого населення працездатного віку. Хочеш ти, пане чиновнику, чи не хочеш, але сім’я військового перестає бути окремою групою поруч із суспільством. Вона стає перетином із цим самим суспільством.
Тепер у кожного українця є армієць із близького кола друзів. Він мобілізований, воює чи списався, або загинув (чи лікується від поранень). І вже навколо кожного такого «знайомого» стоїть іще й його родина зі своїми потребами.
Звісно, серед військових також існує певний розкол. Це конфлікти між підрозділами, різний бойовий досвід і його тривалість. Різниця між добровольцями і тими, кого держава покликала. Між тими, хто прийшов сам і кого привели.
Бо не може бути надзвичайно однорідною та соціальна група, яка без жодної підготовки стала зростати настільки шокуючими темпами. І це нормально, що вона так зростає. Не нормально те, що весь наш державний апарат не зміг передбачити настільки очевидні події.
Вибач, державо, що твої ветерани не потрапили до війська сиротами. Якось доведеться дбати про купу інших людей.