Тортури димом: міста й села вже задихаються від пожеж на торфовищах

Клімат у світі та в Україні продовжує швидко змінюватися. Стає тепліше, посухи стають частішими, а опади — більш екстремальними. У цих умовах висушені українські торфовища перетворюються на порохові бочки, які щохвилини можуть вибухнути черговою пожежею. А запах гару з торфовищ, що тліють, стає вже звичним жахіттям для мешканців сіл і міст. Та повернути висушене болото у природний стан — надзвичайно складно. До того ж болота — це «склад» прісної води, якої щороку стає менше.

Одним із потужних та стабільних джерел лісових пожеж були й залишаються торфовища. Вогонь із торфу перекидається на ліс поблизу. Пожежі на торфовищі важко помітити — й ще важче загасити.

Український торф учора й сьогодні

Україна — це переважно лісостепова країна, і великої кількості торфовищ у нас немає. Якщо порівняти нас із Білоруссю, то запаси торфу в нашої сусідки набагато більші. Щодо України, то заболочено лише 1,6% території нашої країни. Ще одна особливість України: торфовища в нас розташовані нерівномірно, переважно в північних регіонах, особливо на Поліссі, частково у Львівській, Тернопільській та Хмельницькій областях і Карпатському регіоні.

Попри те, що кількість боліт і торфовищ в Україні, порівняно із загальною площею, невелика — їх досить активно осушували, проводили меліорацію. Прийнято вважати, що меліорація українських торфовищ почалася з другої половини ХХ століття, але насправді ще в ХІХ столітті в Російській імперії планували осушувати болота Полісся. У міжвоєнній Польщі також проводили меліоративні роботи на болотах і торфовищах західноукраїнських земель. Та справжній бум меліорації українських боліт і торфовищ дійсно почався з 50-х років ХХ століття, ставши однією з візитівок господарської діяльності радянської влади.

Загалом в Україні було осушено понад 3 мільйони гектарів боліт і торфовищ, що становить майже половину від їхньої загальної площі. Радянська меліорація залишила помітний слід, який і досі видно навіть на супутникових знімках. Там, де колись були торфовища й болота, створили поля та меліоративні канали. Радянські радгоспи прозвітували про збільшення врожаїв на родючому торфі. Проте це мало й інші, куди менш позитивні наслідки.

В Україні сьогодні: з одного боку, площі боліт і торфовищ у природному стані далі скорочуються. Продовжується видобуток торфу, створюються агроугіддя, частина торфовищ взагалі потрапила під забудову. З іншого ж боку — і це стало особливо помітним у 1990-ті роки — триває зворотний процес. Частина меліоративних систем занепадає через брак догляду та коштів, металеві частини розкрадають і здають на металобрухт.

«Якщо проаналізувати дані кадастрів за різні роки, то можна помітити як зменшення площі боліт у низці областей, так і, що цікаво, їх збільшення, — розповідає завідувач відділу Інституту агроекології та природокористування НААН Василь Коніщук. — Це не означає, що у нас боліт побільшало. Це лише означає, що у нас дуже багато білих плям: багато боліт і торфовищ просто не були вивчені».

В Україні є ще одне своєрідне явище, яке можна віднести до місцевої «екзотики». Мова йде про повторне заболочення в районах незаконного видобутку бурштину. На жаль, повноцінні болота на місці виритих ям утворяться дуже нескоро — якщо взагалі утворяться. Справа в тому, що ці ями переважно викопують на місцях, де доти на піщаних ґрунтах росли соснові ліси. «Вони спочатку вирубують сосновий ліс, а потім, вимиваючи пісок із глибини, перекривають ним верхній шар родючого ґрунту. Земля стає неродючою. Там практично не ростуть дерева. Так місце заболочується, але повноцінне болото там утвориться років через п’ятдесят», — говорить Василь Коніщук.

Осушення боліт сьогодні триває у Волинській, Рівненській, Київській, Сумській та Житомирській областях. Саме Житомирська та Київська області стали епіцентрами осушення боліт в Україні. Із 50-х років минулого століття площа торфовищ у Житомирській області зменшилася на 50%, у Київській — на 15–20%. Таке скорочення на Житомирщині експерт пов’язує з тим, що торфовища там ніколи не були глибокими. Основними причинами зменшення торфовищ у Житомирській та Київській областях є видобування торфу, створення агроугідь і загалом трансформація ландшафту. Тут справді багато що осушено. У Київській області одна з найбільших зон залягання торфу розташована в межах Чорнобильського заповідника.

Це, до речі, є ще однією проблемою, про яку мало хто говорить. На початку цього року медіа багато писали про пожежу в «рудому лісі», нібито найбільш ураженій ділянці чорнобильських лісів. Проте насправді торф у цьому плані є не менш, а можливо, й більш небезпечним для людей. «Фактично всі водно-болотні угіддя міжнародного значення в Україні радіаційно забруднені, — говорить Василь Коніщук. — Торф — він як губка. Аабсорбує і вбирає у себе все. Вода промиває, а торфовища, навпаки, вбирають у себе. Цезій, стронцій — торфовища увібрали все це після Чорнобильської катастрофи. Коли починається пожежа, ці речовини можуть опинитися в повітрі».

Болота й торфовища також одні з найбільших умістилищ «парникового» газу СО2 у світі. Як зазначає еколог Катерина Борисенко, сьогодні накопичений у торфовищах СО2 внаслідок їхнього осушення та деградації активно повертається в атмосферу, що впливає на кліматичні зміни. За її оцінкою, загальна кількість викидів СО2, спричинених осушенням торфовищ, видобутком торфу та пожежами, в Україні становить понад 5 мільйонів тонн на рік (середня теплова електростанція, що палить вугілля — така як Вуглегірська ТЕС — робить приблизно стільки ж викидів за рік).

Джерела постійних пожеж

Торф утворюється з органічних відкладень різноманітної болотної рослинності, яка відмирає й частково розкладається. Фактично, торф — це суцільний гумус. А це означає, що він гарно горить.

«Торфовища — джерело постійного вогню в природі, з якого виникають трав’яні пожежі, а потім і лісові, — розповідає директор Регіонального східноєвропейського центру моніторингу пожеж Сергій Зібцев. — Якщо немає снігу, торфовище може тліти всю зиму, а весною це тління перетвориться на пожежу». За його словами, торфовища найчастіше межують із перелогами, сільгоспземлями або лісом — і саме вони стають першопричиною пожеж на цих територіях.

«Зазвичай торфовища горять так, що виявити зону займання важко, оскільки це відносно ʺхолодніʺ пожежі, — розповідає Сергій Зібцев. — Зрозуміти, що почалася пожежа, можна лише тоді, коли ви безпосередньо відчуваєте сморід, бачите тління торфу. Але загалом виявити їх не так і просто». За його словами, ніхто в Україні зараз не знає, скільки насправді стається торф’яних пожеж, яка їхня площа і яка кількість вуглецю викидається в атмосферу внаслідок горіння.

«2020 року торфовища горіли, і горіли багато, — розповідає Зібцев. — Але в статистичній інформації зафіксовано лише невелику кількість таких пожеж. І то це лише ті торфовища, куди виїжджали працівники ДСНС. Тобто мова йде про випадки, коли люди відчули сморід й зателефонували пожежникам, а ті, своєю чергою, зреагували на виклик. Але якщо горить не біля населеного пункту, то переважно ніхто й не повідомляє».

Як стверджує еколог Катерина Борисенко, що більше була осушена площа — то більша ймовірність виникнення пожежі. Сухий торф улітку може перегріватись і самозайматися. Торфовища можуть також займатися внаслідок підпалу сухої трави та очерету або в результаті розповсюдження пожеж із прилеглих територій. За її словами, осушені торфовища можуть горіти в глибину на декілька метрів, при цьому загасити їх надзвичайно важко. Так, наприклад, для гасіння одного квадратного метра пожежі на торфовищі знадобиться приблизно одна тонна води.

У самих торфовищах залишається все менше вологи. Як стверджує Борисенко, після осушення торфовища втрачають свою роль накопичувача води. В нормальному стані торфовище накопичує воду як губка, всотуючи її під час злив та повеней, а потім повертає її назад у водойми. Після осушення такий процес уже неможливий. Зміна клімату лише погіршить ситуацію — спека ставатиме все сильнішою, і все сухішими ставатимуть торфовища, а небезпека пожеж на них лише зростатиме. Паралельно, звичайно ж, зменшуватиметься рівень ґрунтових вод та рівень води у річках.

Всі ці явища тією чи іншою мірою можна побачити й сьогодні на тому ж Поліссі, або й зовсім недалеко від української столиці.

Київські торфовища. Річка Ірпінь

Серед великих українських міст найближче до торфовищ розташований саме Київ. І ця близькість дає як плюси, так і мінуси. Один із найбільших торф’яних масивів поблизу української столиці розміщений у руслі річки Ірпінь, на її північно-західній околиці. Майже вся заплава цієї тепер невеликої річки утворена з торфовищ загальною площею в декілька тисяч гектарів.

Масштабна меліорація в заплаві Ірпеня почалася в часи буму — в 1950-х роках. Між торфовищами проклали численні меліоративні канали, а саму річку перекрили багатьма шлюзами для підтримки рівня води на належному рівні. Після цього на місці торфових боліт розбили сільгоспугіддя, які активно використовували радгоспи. Моркву, картоплю, інші овочі з тепер уже полів з торфовими ґрунтами постачали до Києва.

Ірпінська меліоративна система належить до того різновиду систем, які дають змогу не лише забирати воду з торфовищ, а й запускати її знову, повертаючи з водойм. Саме такий спосіб заводнення певних пожежонебезпечних ділянок є одним з ефективних під час боротьби з небезпекою пожеж на меліорованих торфовищах.

Інженер-гідротехнік Ігор Овчаренко працює в цій системі ще з 1980-х років. За його словами, колись заслонки на каналах та шлюзах підіймалися та опускалися автоматично, але тепер це все необхідно робити вручну. Багато металевого обладнання меліоративної системи вкрали на металобрухт. Щось удалося поновити, а щось — ні.

У 1990-х роках, із занепадом радянської системи господарювання, активна господарська діяльність на торфовищах припинилася. Вони почали заростати дикою рослинністю, почав відновлюватися тваринний світ. Зокрема, з’явилися бобри. Здавалося, торфовища отримали другий шанс на повернення до первісного стану. Проте не все так просто.

«До природного стану ці торфовища, на жаль, вже не повернути, — зітхає Овчаренко. — Тому що вони вже переорані. Це вже не той природний торф, який набереться вологою. Та й води такої зараз уже нема».

Тож ці місця заростали різнорідною рослинністю, рештки якої з часом накопичувалися згори. За браком вологи вона не перегнивала, а просто висихала, стаючи гарним джерелом для виникнення пожеж. Як свідчать очевидці, пожежі на торфовищах виникали переважно через займання на поверхні саме таких рослинних решток. Вогонь у таких випадках швидко охоплює великі площі. Потім у якийсь момент він проникає всередину торфовища — і тут уже починаються справжні проблеми.

Кліматичні зміни перетворюють цю хронічну проблему на динаміт, який в один сухий рік вибухне — тобто спалахнуть величезні площі, які буде важко загасити. І це станеться не лише через високі температури та тривалі періоди бездощів’я. Як свідчить науковиця Інституту агроекології та природокористування Наталя Мельник, теперішні опади в регіоні можуть випадати у великому обсязі за один раз. «За одну добу може випасти місячна норма, — каже Мельник. — Відповідно, цей дощ нічого не може загасити, тому що вода нормально не всотається в сухий торф».

І це ще не все. Земельні ділянки радгоспів розпаювали, і торфовища розділили на величезну кількість невеликих паїв, які отримали місцеві селяни. Чимало нових власників не поспішали освоювати отримані наділи. Крім того, люди часто мешкали далеко від своїх паїв і не мали змоги вчасно відстежувати виникнення пожеж та реагувати на них. Та їх це й не цікавило. Згодом ці паї стало дуже вигідно продавати під приватну забудову.

«Повертати до природного стану, звичайно, необхідно, але оскільки ці ділянки вже розпайовані, це буде дуже складно. Люди не знають, як правильно використовувати свій же земельний наділ на торфовищах», — додає Наталя Мельник.

До всього додалася повзуча забудова річкової заплави та самих торфовищ. На місці колишніх угідь виросли нові особняки та цілі котеджні містечка. І це принесло нові проблеми. По-перше, через забудову пожежникам іноді важко дістатися до місць займання. По-друге, власники нової нерухомості почали самотужки активно втручатися в роботу гідротехнічних споруд на торфовищах. Будинки стоять у заплаві річки — на місцях, які час від часу затоплювалися в разі повноводдя. Дорогі будинки та їхні власники заважають використовувати найефективніший спосіб боротьби з пожежами на осушених торфовищах — підтоплення ділянок, на яких горить.

Ігор Овчаренко, стоячи на одному зі шлюзів, за який він відповідає, каже: «Люди думають, що достатньо якось урегулювати воду в шлюзах та каналах — і вони уникнуть підтоплення. І не розуміють, що, будуючись у заплаві, вони автоматично наражають себе на небезпеку підтоплення. Їх починає підтоплювати, вони одразу — зроби щось. А що тут зробиш, коли дім побудували в місці, яке з року в рік підтоплюється?»

Часто власники цієї «елітної» нерухомості намагаються диктувати меліоративникам, де й що тим робити. Іноді дії нових «фанів» меліорації бувають украй безцеремонними. Можуть, наприклад, зрізати троси, які утримували заслонки в меліоративних каналах, сподіваючись зменшити рівень води. Хоча можуть і звернутися до суду за відшкодуванням збитків через підтоплене майно — таке теж буває.

Нещодавно частину заплави знову почав освоювати один із агрохолдингів — «Рено». Він знову розорав місце колишніх торфовищ, де в останні роки накопичувалися рештки різноманітної рослинності — джерела постійних пожеж. Через власні поливні системи агрохолдинг зрошує ділянки на торфовищах. Здавалося б, це мало би стати розв’язанням проблеми. І справді, як кажуть місцеві мешканці, пожеж поменшало. Водночас така розораність стає причиною ерозії ґрунтів, збільшення запиленості. А це може призвести до пилових бур — таких, які накрили Київ і частину України цієї весни. Плюс різноманітні добрива й отрутохімікати, які вносять на поля, одразу ж потрапляють у воду, яка тече поряд.

Видобувачі торфу

В Україні триває видобуток торфу. Обсяги не такі великі, як у тій же сусідній Білорусі, але нагадаймо, що й самих торфовищ в Україні менше. Державний концерн «Укрторф» зараз об’єднує сім підприємств із видобутку й переробки торфу, серед яких найбільшим є «Волиньторф». За результатами 2019 року підприємства концерну видобули майже півмільйона тонн торфу, виробивши з нього 250 тисяч тонн брикетів. Вартість тонни брикетів на внутрішньому ринку коливається від тисячі до двох тисяч гривень. Продають і на експорт — у Польщу, Німеччину, Нідерланди. А різноманітні суміші та субстрати на основі торфу для землеробства свого часу доправляли в Саудівську Аравію та Об’єднані Арабські Емірати.

Нелегальний видобуток

Крім легального добування торфу, в Україні всюди можна побачити і його нелегальний видобуток. І особливо з цим ніхто не криється. «Тексти» побували на одному такому місці видобутку під Києвом. Ніякої огорожі чи інформаційних табличок, які б повідомляли про те, що тут відбувається — немає.

Щойно працівники побачили, що їх знімають, швидко втекли у підсобку. Але заподіяної шкоди не сховаєш: розкопані без жодної системи котловани на місці торфовища, спресована траками техніки заплава річки. Поряд торф змішували з піском та ґрунтом, готуючи субстрат для подальшого продажу сільгоспвиробникам.

«За технологією, під час вибирання торфу має залишатися його шар завтовшки до 50 сантиметрів. Зазвичай цього не дотримуються. Або вибирають до кінця, або, в окремих випадках, залишають більше ніж метр-два», — коментує правила видобутку Василь Коніщук. Ще одна проблема, на яку він вказує — видобувачі не проводять належної рекультивації місця видобутку. «Після того, як було вибрано торф, завдання видобувача — провести рекультивацію. Але часто ділянку кидають напризволяще, і вона поступово заростає рослинністю. Земля висихає, і далі відбувається вивітрювання й мінералізація. І з кожним роком це висихання стає все більшим у зв’язку з підвищенням температур», — нарікає Коніщук.

Реабілітувати не можна залишити

Збільшення кількості пожеж по всій країні, в тому числі й за рахунок торфовищ, зміна клімату, яка веде до зменшення водних ресурсів та висихання боліт — усе це означає, що з торфовищами необхідно щось робити.

Проблема складається з двох частин. Перша — це ті торфовища, які ще перебувають у природному стані. Їх близько половини від загальної кількості торфовищ, хоча деякі з них і занедбані. Експерти сходяться на тому, що проводити осушення чи промислову експлуатацію нових торфовищ на сьогодні — це як труїти власний колодязь. На думку Катерини Борисенко, Україна має піти шляхом Польщі, де взагалі введено мораторій на нові осушення боліт. У принципі, рецепт зрозумілий.

Друга складова проблеми — ті торфовища, які вже осушені. Тут більше запитань, ніж відповідей. В ідеальному світі, аби врятувати Україну від пилових бур і загалом нестачі води, болота потрібно відновлювати. Так, урядовці час від часу заявляють про масштабні плани щодо реабілітації осушених боліт. Проте всі ці плани наразі залишаються на папері.

«Реабілітувати болото так само важко, як реабілітувати людину, — пояснює Василь Коніщук. — Наприклад, у Данії, Нідерландах, Польщі йдуть не лише шляхом заводнення ділянки, яка була осушена. Просто заводнити — це неефективно і неправильно. Вони роблять заготовки сфагнових мохів, іншої рослинності, й поступово клаптиками висаджують на болоті».

В Україні декілька боліт оживили за кошти західних донорів. Одне з них — у заповіднику Розточчя, що на Львівщині, це болото Заливки. Його почали осушувати ще поляки, а завершив СРСР. І впродовж усього ХХ століття на ньому проводили якісь меліоративні роботи. А вже в наш час ця територія стала постійним епіцентром виникнення пожеж.

Інженерні роботи з відновлення цього болота і торфовища на площі в 100 гектарів показують, наскільки складним, тривалим і дорогим є процес відновлення природи, яку занапастила людина.

Так, у верхній частині Заливок проклали справжні водопропускні труби, якими на територію осушених торфовищ — тобто на колишнє болото — пустили воду із сусідньої річки. Ця вода розподіляється по території системою прокладених нових або розчищених старих канав, які колись виконували зворотну функцію — осушення й водовідведення. На одному з центральних меліоративних каналів також спорудили чотири загати-переливки, які перекривають русло й піднімають рівень води, тим самим сповільнюючи швидкість течії, а також швидкість стікання ґрунтових вод. Уже витрачено кількасот тисяч гривень, але це ще далеко не кінець. Як зазначають у самому заповіднику, один із британських експертів оцінив загальний кошторис робіт із повного відновлення болота разом із підготовкою наукового обґрунтування у 2–3 мільйони фунтів стерлінгів.

Як свідчать науковці, болото ще перебуває в процесі відновлення. «Водно-болотна рослинність уже починає відновлюватися. Але ще має відновитися суто болотна рослинність — журавлина, сфагнуми (болотні мохи. — Ред.). Вважають, що відновлення болота закінчилося тоді, коли повернулася не лише рослинність, а й тваринний світ, представники тої фауни, яка була до осушення», — розповідає заступниця директора з наукової роботи заповідника «Розточчя» Галина Стрямець. За її словами, на цілковите відновлення болота може піти кілька десятків років.

Але один результат уже очевидний — після реабілітаційних заходів пожежі на торфовищі припинилися. «Зволоження вже відбулося, і, попри сухе літо минулого та позаминулого років, пожеж на торфовищі у нас не було», — зазначила Галина Стрямець.

А отже, не було й ядучого гару — і мешканці дихали чистим повітрям.

Проте лише цей один приклад дає докладне уявлення про те, скільки коштів знадобиться для реабілітації торфовищ в Україні, та до яких масштабних заходів слід удаватися.

Тому, мабуть, у нинішній ситуації варто одночасно розробляти різні варіанти реабілітації боліт і торфовищ. За словами Катерини Борисенко, відновлювати варто насамперед ті торфовища, які зазнали найменших змін порівняно зі своїм первинним станом.

«Варто пам’ятати про те, що наповненість торфовищ водою впливає на стан води в басейнах річок. Усім відомо про надзвичайно низький рівень води в річках цієї весни. Для річки Десна, наприклад, найнижчий за період спостережень тривалістю в 140 років. При цьому в заплаві Десни поблизу села Зазим’я — та, мабуть, і не тільки там — продовжують видобувати торф», — зазначає Борисенко.

За її словами, в умовах зміни клімату управлінці мають не лише чекати дощу й обмежувати водоспоживання, а й думати, як можна зберегти воду в кожному конкретному річковому басейні. У цьому контексті торфовища мають надзвичайно важливе значення.

За словами Василя Коніщука, на місцях колишніх розробок торфу та осушених боліт можна вирощувати біоенергетичні культури — ту ж вербу й навіть очерет на пелети. «Так, наприклад, роблять у Польщі. У нас чомусь мало займаються цим», — каже він. Ще один напрям — ягідництво, вирощування дорогих культур: журавлини та лохини. До речі, в Україні вже починають потроху вирощувати різні сорти журавлини великоплідної, родом з американського континенту. Її плоди більші за плоди вітчизняної журавлини, вона є комерційно успішною культурою в Америці. Ще одним напрямом роботи з осушеними болотами може стати їх залуження — засівання поверхні торфовища травою та розвиток там тваринництва. Необхідно також проводити повторне заболочення. Для Київського регіону треба відновлювати ті ділянки, які є потенційно небезпечними.

На думку Сергія Зібцева, ключем до розв’язання проблем із пожежами на торфовищах має стати розуміння, хто саме відповідає за те чи інше конкретне торфовище, хто є там землекористувачами. «Необхідно зрозуміти, за що відповідають органи центральної виконавчої влади, де їхня сфера відповідальності. Також організувати моніторинг, подивитися на землі, які перебувають у тому чи іншому користуванні, зрозуміти, які там пожежі, як часто вони стаються, і вирішити, що з ними робити».

До цього хочеться додати, що має бути й розуміння місцевих громад. Насамперед, вони самі мають бути зацікавлені, щоб у них не горіли торфовища, і людям не ставало кепсько від смороду торфових згарищ.