Перейти до основного вмісту

Тюдори: початок політики економічного розвитку Англії. Протекціонізм

Протекціонізм і зараз доволі популярний. А як починали англійці?

Великі держави будують великі люди. А хто розламав усе для початку?

Раніше:

При всій важливості для держави податкової системи, треба визнати, що в бідній країні жодна податкова система не зможе створити багату державу, для цього необхідне зростання економіки, що забезпечується адекватною економічною політикою.

Тому Генріх VII увійшов в історію не тільки як родоначальник династії Тюдорів та перший король англійського Ренесансу, а й як засновник нової економічної політики — протекціонізму. Найвідомішим заходом тюдорівської політики протекціонізму було запровадження експортного мита на вовну задля захисту суконної промисловості Англії від закордонних конкурентів.

Із XIII сторіччя, коли розквітло суконне виробництво у Фландрії, Англія була сировинним додатком континентальної економіки. Саме у континентальній Європі пройшло дитинство та юність майбутнього короля Англії Генріха VII. Як єдиний уцілілий представник дому Ланкастерів чоловічої статі, він мусив упродовж 14 років ховатися у вигнанні при дворі Франсуа ІІ, герцога Бретані (західна частина сучасної Франції), а в Бретані суконне виробництво процвітало ще із Середньовіччя.

"
Стрижка вовни. Фрагмент малюнка з англійського манускрипту початку XVI сторіччя

У Європі тих часів суконне виробництво було провідною індустрією, яка приносила великі статки. Наприклад, Флоренція епохи Відродження процвітала завдяки виготовленню найкращого європейського сукна, переважно з англійської сировини. За рахунок цього виробництва з’явилися багаті італійські купецькі та банкірські роди. Що характерно і для пізніших технологічно передових економік (наприклад, японської та корейської економіки ХХ сторіччя), Флоренція не мала своєї сировини. Вона не мала не тільки вовни, а й навіть первинної її переробки. Найбільші статки приносили фінішні операції переробки, головним чином операція фарбування, а також торгівля вовною та сукном. А Англія, навпаки, перебувала на початку технологічного циклу — в неї переважало вівчарство та прядіння вовни, яке відбувалося в ті часи не в ремісничих цехах, а в сільських сім’ях вівчарів. Сукно теж виготовляли, навіть експортували, але не у великих обсягах і у вигляді напівфабрикатів.

Тому після одержання влади Генріх VII запровадив цілком логічну політику — перетворити сировинну економіку на виробничу, перейти від експорту сировини до експорту готових товарів, яка дає можливість країні стати заможною, а головне — наповнити королівську скарбницю. В той час головним експортним товаром Англії була вовна та сукно з неї, що забезпечувало 90% експортних надходжень. Генріх VII запровадив експортне мито на вовну, що збільшувало собівартість виробництва сукна за кордоном, робила більш вигідним переробку вовни в Англії, давало більше митних надходжень до скарбниці.

За роки правління Генриха VII річні надходження митних платежів зросли із 30 тисяч фунтів стерлінгів до 40 тисяч, а експорт сукна збільшився на 60%, хоча все ж це було необроблене сукно, фінішні операції виконувалися переважно у Фландрії. Генріх VII також заборонив іноземцям експортувати вовну та необроблене сукно з Англії, залишивши весь торговельний прибуток англійським купцям.

В історії України, до речі, ми теж бачимо приклад успішного використання експортного мита на сировину: 1999 року була запроваджена протекціоністська політика експортного мита на насіння соняшнику, яка захистила переробну промисловість і зробила Україну найбільшим у світі експортером соняшникової олії. Але цей приклад залишився у нас поодиноким, сировинний експорт домінує і навіть збільшує свою частку у зовнішній торгівлі, бо жодних інших успішних заходів індустріального розвитку в Україні за 30 років не було. Та й роль соняшникової олії в економіці ХХІ сторіччя не порівняти з роллю виробництва сукна в економіці XVI сторіччя, бо суконна промисловість в епоху Ренесансу — це як автопром та електроніка разом для сучасної економіки.

Генріх VII запровадив й інші протекціоністські заходи: звільнення від податків новостворених мануфактур, преференції англійським купцям і судновласникам у разі експорту, запрошення ремісників та підприємців із континенту (таку практику започаткував іще Едвард ІІІ Віндзорський у ХІІІ сторіччі, переселивши в Манчестер фламандських ткачів). Генріх VII використовував також заходи меркантилізму — заборону вивезення золота та срібла, що стимулювало виробництво й експорт товарів.

Епізод із міжнародного бізнесу епохи Ренесансу

Дуже показовий епізод, що стосується не стільки економічної політики Англії, скільки особистого гешефту Генріха Тюдора — торгівля галунами (подвійні гідросульфати алюмінію та лужних металів) у Європі. Галуни були одним з найцінніших товарів Європи в ХV–XVI сторіччі, передусім завдяки використанню як барвника-закріплювача у виробництві вовняних тканин. А тоді, як я вже зауважив, на вовні була побудована економіка Англії та країн, які переробляли англійську вовну, тобто це був незамінний мінерал для економіки декількох країн Європи.

У Західній Європі було лише одне джерело галунів — родовище біля Риму, власником якого був Папа Римський. Іншим джерелом галунів був регіон Східного Середземномор’я, який перебував під контролем Османської імперії. Папство вирішило забезпечити максимальний прибуток від свого родовища галунів, створивши монополію на цей мінерал у християнській Європі та погрожуючи відлученням та анафемою будь-кому, хто торгував із мусульманами (унікальний в економіці варіант релігійної ренти).

Основними споживачами галунів були Нідерланди та Фландрія, які перебували під владою Габсбургів та герцогів Бургундії. 1503 року папа Юлій ІІ, користуючись своїм монопольним становищем, підвищив ціни на галуни, тим самим поставив у скрутне становище економіку Фландрії та Нідерландів. Герцог Бургундії Філіп IV та імператор Максиміліан І, яким тоді належала влада у Фландрії та Нідерландах, не мали можливості ігнорувати волю Юлія ІІ, а ставити під загрозу економіку своїх держав не бажали. 1504 року вони звернулися за посередництвом до Генріха VII.

"
Папа Римський Юлій ІІ, імператор Максиміліан І, герцог Бургундії Філіп IV

Король позичив два свої кораблі, а схему бізнесу розробив і профінансував флорентійський банкірський дім Фрескобальді, який брав участь в експорті англійської вовни з ХІІІ сторіччя і мав відділення в Лондоні з 1270 року. Кораблі доставляли галуни з Османської імперії до Англії, звідси довірена особа Генріха VII Лудовико делла Фава, який також був представником банку Фрескобальді, постачав мінерал у Фландрію та Нідерланди значно дешевше, ніж продавали Римські Папи. Збереглися дані про один із таких рейсів, який приніс дохід 15 тисяч фунтів стерлінгів з одного корабля. На жаль, інформація про поділ доходу між учасниками не відома. Для порівняння: річні митні надходження до англійської скарбниці становили тоді від 30 до 40 тисяч фунтів.

У травні 1506 року Папа Юлій II був змушений видати папський указ, що забороняв усім людям, як світським та і кліру, торгувати будь-якими галунами, які не надходили безпосередньо з папської шахти. Папа Юлій II заявив, що його торгівля галунами ведеться не заради простої наживи, а для підготовки до великого хрестового походу проти Константинопольського султана. Проте жодні погрози не зупинили постачання галунів із султанських володінь до Європи, бо формально перераховані монархи в цій торгівлі участі не брали, вся схема працювала через підставних осіб, а флорентійські банкіри погроз Папи Римського чомусь не лякалися.

Наведений приклад часто трактують як негативний для Генріха VII та решти коронованих учасників, бо вони наживалися, як нинішні політики з Pandora Papers — через підставних осіб. Я вважаю, що навпаки, ця історія цілком негативна для папства, бо Папи Римські використовували своє службове становище для створення штучної монополії й отримання монопольного надприбутку. А Генріх не тільки знайшов спосіб подолати цю штучно монополію, а й отримав із цього зиск, як особистий — за надані для імпорту галунів кораблі, так і для скарбниці — за рахунок митних надходжень від торгівлі галунами. Тож Генріх VII продемонстрував мудрість, яка дала змогу розпочати відродження його королівства та індустріальне зростання країни, яке тривало чотири сторіччя.

Пазл

Треба визнати, що за часів Генріха VII в Англії не відбувалося бурхливого розвитку, як у ХІХ сторіччі, початок розвитку був досить повільним, поступовим. Головною рисою економічної політики Генріха VII треба вважати не швидкість змін, а послідовність та всебічність. Мені економічна політика Генріха здається схожою на пазл — велика кількість маленьких шматочків, із яких виникає цілісна картина.

Єдиною економічною перевагою Англії тих часів було те, що вона була найбільшим у Європі виробником вовни, причому високої якості. Ні значної промисловості, ні розвинутої торгівлі, ні банківської системи — нічого того, що прославило Англію в майбутньому, тоді не існувало. Генріху VII доводилося починати з досить низького старту. Дивлячись на документи, які підписував Генрих, ми бачимо багато різноманітних політичних кроків, які мали позитивні економічні наслідки.

  • Одним з перших кроків його економічної політики була угода 1486 року з Францією, якою було знято обмеження для англійської торгівлі у Франції.
  • Практично одночасно з цим договором були ухвалені Навігаційна акти 1485–1486 років, згідно з якими англійські купці мали наймати тільки англійські кораблі, а на них у складі команди мало бути щонайменше 50% англійців, вино з Франції мало завозитись тільки англійськими кораблями.
  • 1489 року Навігаційна акти були доповнені забороною іноземцям експортувати вовну з Англії та встановленням високих експортних ставок мита на необроблену вовну.
  • 1490 року Генріх VII уклав угоду з Данією, яка дозволила англійським рибалкам вилов у водах Ісландії.
  • Найбільшим дипломатичним досягненням Генріха VII вважається Великий договір 1496 року (Magnus Intercursus), який був укладений із герцогом Бургундії Філіпом IV. До угоди приєдналися також комерційні представники Венеції, Флоренції, Нідерландів та Ганзейського союзу. Документ створював взаємно сприятливі умови торгівлі для Англії та Фландрії. Він надавав безмитний доступ англійським купцям до всіх бургундських територій, а на фламандського ринку запроваджував фіксоване мито, в обмін на це фламандський порт Антверпен ставав головним транзитним портом для торгівлі Англії з рештою Європи.
  • Економічні проблеми Генріх VII розв’язував навіть у тих випадках, які на перший погляд не стосувалися економічної політики. 1489 року він уклав договір з Іспанією (відомий як Договір Медина дель Кампо) щодо одруження його старшого сина Артура з Катериною Арагонською, дочкою короля Арагону і Кастилії. Але в цьому ж договорі було передбачено розширення торгівлі Англії з Іспанією, зниження митних тарифів на англійські товари і скасування обмеження стосовно експорту іспанських товарів тільки на іспанських кораблях.
  • Генріх VII примудрився заробляти навіть на війні, хоча війни того часу спустошували скарбницю. Я маю на увазі угоду 1492 року між Генріхом VII та королем Франції Карлом VIII Валуа. Договір був укладений після того, як 26 тисяч англійських вояків висадились на узбережжі Франції в графстві Булонь. Замість війни Франція погодилась платити Англії по 50 тисяч крон щорічно впродовж 15 років, що становило приблизно 5% надходжень до королівської скарбниці.

Коли Генріх VII помер, то залишив наступному королю спадок у 1 мільйон 250 тисяч фунтів стерлінгів. Тоді як сам, коли на полі під Босвортом відібрав корону у Річарда ІІІ, не мав ні копійки.

Далі буде.

Рубрика "Гринлайт" наполняется материалами внештатных авторов. Редакция может не разделять мнение автора.

У самурая нет цели, есть только путь. Мы боремся за объективную информацию.
Поддержите? Кнопки под статьей.