Уроки для України: Грузія як перша жертва режиму Путіна

Грузія завжди була однією з основних цілей політики гібридної війни Росії серед усіх країн-сусідів. Причиною цього було як стратегічне розташування країни на перетині Кавказького та Чорноморського регіонів, так і спроби Грузії вийти із зони впливу Москви, що вилилися у ряд прямих зіткнень між грузинськими та російськими силами, які використовували для досягнення своїх цілей сепаратистів Абхазії та Південної Осетії. Водночас Грузія є прикладом фактично програної національною державою гібридної війни, саме тут гібридна стратегія Росії із протидії емансипації держав-сусідів показала надзвичайну ефективність.

У випадку Грузії Росії вдалося домогтися збереження держави у власній зоні впливу, попри пряме воєнне зіткнення між збройними силами обох країн та окупацію третини грузинської держави. Це робить досвід гібридної війни проти Грузії останнього десятиліття надзвичайно цінним для вивчення, особливо враховуючи використання тієї самої стратегії Росією щодо інших країн-сусідів.

Внаслідок демократичної Революції троянд 2003 року РФ всерйоз займалася втягуванням Грузії в черговий конфлікт. Окрім вже створених раніше плацдармів у Південній Осетії та Абхазії почалося розгортання «Аджарського проєкту», яке однак завершилося невдачею. Фактично РФ опиралася на місцевого лідера Аслана Абашидзе, який контролював митницю Аджарії, мав власні збройні формування і спирався на російську військову силу у контролі за кордоном із Туреччиною. Здебільшого тиск Тбілісі зміг нівелювати сепаратистську загрозу через масові акції і проти Абашидзе і його зняття з посади. У 2004 році конфлікт фактично було припинено.

У 2008 році, після серпневої війни між Росією та Грузією, відбулося значне похолодання відносин. Жодних контактів на найвищому рівні між країнами не було протягом чотирьох років. Ситуація почала змінюватися в 2012 році після парламентських виборів у Грузії. Тоді перемогу на виборах здобула партія «Грузинська мрія», яку очолювала найбагатша людина країни, олігарх Бідзіна Іванішвілі. Партія президента Саакашвілі, на яку суперники покладали вину за провали у зовнішній політиці та розпалювання конфлікту з Росією, опинилася в опозиції. Іванішвілі тривалий час жив у Росії, і саме там заробив свої статки, маючи значні зв'язки з елітами РФ та майнові інтереси, пов'язані з російським бізнесом. У 2012 році Іванішвілі став прем'єр-міністром Грузії, і хоч він пішов у відставку наступного року, тим не менше зберіг надзвичайний вплив на очолювану ним правлячу партію та став своєрідним сірим кардиналом грузинської політики. Саме в період посилення впливу цього олігарха та сірого кардинала відбулося також значне зміцнення впливу Росії в Грузії.

Починаючи з 2012-го, з перемоги Іванішвілі, почалося помітне потепління у відносинах між Грузією та Росією. З цього періоду відбуваються регулярні зустрічі між політиками, з 2014-го було відновлено регулярне авіасполучення між обома країнами, а в 2015-му було полегшено видачу російських віз для громадян Грузії.

Відбулося налагодження торгівельно-економічних відносин, саме це було потужним інструментом посилення російського впливу в Грузії. За період з 2012 по 2017 рік товарообіг між Росією та Грузією збільшився на понад 900%. Вже у 2018-му товарообіг склав 1,35 млрд доларів, що на чверть більше, ніж попереднього року. Росія стала другим за важливістю торгівельним партнером Грузії після Туреччини, а у країні нині працюють сотні російських компаній. Також Росія імпортує 2/3 всього грузинського вина, лише за 2018-й із Грузії було ввезено близько 54 мільйонів пляшок вина. Таким чином це демонструє тотальну залежність цілих секторів економіки Грузії від зв'язків із РФ.

Ще один важливий інструмент, за допомогою якого Росія «прив'язувала» до себе Грузію — це транзит газу. Саме через Грузію відбувається транзит газу до Вірменії. Грузія тривалий час отримувала як плату за транзит 10% поставок, а з 2016-го монетизувала оплату. Того ж року грузинам вдалося також збільшити вартість транзиту. Міністр економіки Грузії Георгій Кобулія, у свою чергу, заявив, що країні не вистачає газу, тож вони мають налагодити імпорт із Росії, що зіткнулося з протестами опозиції, для якої такі дії означали цілеспрямоване посилення залежності від РФ.

Водночас із роботою через зацікавленого у співпраці олігарха, керівництво країни та торгівельно-економічний сектор, Росія також активно використовує інші заходи гібридного характеру, насамперед за напрямками політико-інформаційної та пропагандистської діяльності, а саме:

• створення напруженості між етнічними групами всередині країни;
• підрив двосторонніх відносин Грузії з регіональними сусідами та стратегічними партнерами;
• завдання шкоди іміджу Грузії як демократичної та стабільної держави;
• використання Православної церкви для дестабілізації та впливу на ситуацію у країні;
• створення постійної внутрішньополітичної напруженості.
• проведення дезінформаційних кампанії з фальшивими новинами, неточними фактами та історичними фальсифікаціями. Метою таких кампаній є поляризація суспільства та поширення антизахідних настроїв.

Найбільш цікавою для України нині виявилася дезінформаційна кампанія проти лабораторії Лугара від грузинського проросійського діяча Ігоря Гіоргадзе, ексміністра держбезпеки Грузії, що нині проживає в Москві. Заявлені Гіоргадзе закиди свідчили, нібито дана лабораторія в інтересах США на теренах Грузії виробляла біологічну зброю. За змістом і формою ця кампанія копіює аналогічну історію, розповсюджену політиками від ОПЗЖ і підтриману телеканалом «1+1», що належить до медіагрупи Ігоря Коломойського. Тоді Віктор Медведчук написав листа, що нібито американські біолабораторії в Україні виробляють біологічну зброю (що заборонено міжнародним правом) і спричиняють зростання вірусних хвороб. Матеріали з грузинського брифінгу Гіоргадзе, визнані владою Грузії дезінформацій ними, використовувалися у сюжеті «1+1» як такі, що доводять реальність виробництва біологічної зброї у стінах американських лабораторій в Україні та Грузії.

Що важливо підкреслити — Грузія для України є унікальним прикладом того, що пропоновані Заходом і місцевими активістами реформи пройшли вдало, була створена ринкова економіка та ряд сильних інститутів, що однак не вберегло країну від геополітичного програшу на користь РФ. Тому в фокусі реформ Україні і Заходу ніколи не варто забувати і про національну безпеку як фактор збереження державності.

Таким чином, Грузія є ідеальною ілюстрацією жертви гібридної війни Кремля. Саме тут ми можемо бачити і спротив, що дійшов до прямого зіткнення армій двох країн, і його поразку та згортання, і використання зацікавлених у співпраці з Росією еліт, і успішне використання економічних важелів та продовження інформаційної війни в рамках тієї самої гібридної стратегії, навіть після успіхів Росії у справі «замирення» Грузії та помітного потепління відносин. Мета гібридної війни Росії тут, як і в інших місцях — послаблення національної держави та посилення впливу Росії. Саме тут цю війну можна спостерігати на різних етапах розгортання гібридної агресії, зокрема на етапі успіхів ініціатора агресії, що робить її досвід надзвичайно цінним. І це є пересторогою для всіх сусідів Росії, оскільки ця війна, у Грузії та на інших напрямках, продовжується.

Балтія: наступний можливий плацдарм

Останніми роками вплив РФ на політичне життя Естонії постійно падає, як констатує естонська експертка Анна-Марійта Маттійнсен. Вона ж наводить дані: понад 90% російськомовного населення Естонії не усвідомлює РФ як загрозу для естонської державності (станом на 2017 рік). Тут доречно згадати сказані мером Таллінна у 2008 році слова про те, що політика інтеграції російської общини в естонську націю провалилася. Утім, падіння впливу РФ на публічну політику зовсім не скасовує зацікавленості в регіоні.

У сфері впливу РФ експерт констатує — більшість інформаційних вкидів стосуються саме теми утисків прав російськомовного населення, антинатівської риторики або ж тематики біженців та нелегальних мігрантів у ЄС. Якщо перші дві теми зорієнтовані набагато більше на російськомовне населення, то третя очевидно має потенціал дезінтеграції для усіх громадян.

Утім, падіння політичного впливу РФ на життя країн Балтії зовсім не знижує рівня загрози в регіоні, а навпаки, РФ користується інструментарієм шпигунства і так званих «активних заходів» найбільше саме там, де ризикує істотно втратити політичний вплив. Починаючи з 2008 року, РФ прийняла Концепцію зовнішньої політики, яка мала на меті економічний тиск на країни Балтії з метою «захисту російських співвітчизників». Утім, це було лише ознакою виходу повноцінного тиску РФ на ці держави в публічну площину, агентурна і підривна робота там велася з самого їх створення.

Для масового усвідомлення російської гібридної загрози в Естонії 2008 рік став переломним. Каталізуючою подією стали масові заворушення 26-28 квітня 2008 року, пов'язані з перенесенням пам'ятника радянському солдатові. Під час заворушень по тривозі було мобілізовано національне ополчення Естонії Кайтселійт, а преса активно писала про російськомовні вигуки в натовпі провокаторів.

Приблизно з того ж часу почала масово розгортатися кампанія у медіа проти балтійських країн як етнократій — тобто держав, у яких є домінуючий етнос, що не зважає на інші. Автори зазвичай посилалися на правовий статус негромадян у Латвії як на доказ такої інформації, яку, втім, дійсно важко було зрозуміти на Заході, не знаючи етнополітичної історії регіону протягом ХХ століття. Теза абсолютно перегукується з постійним звинуваченням України та її еліт у «крайньому націоналізмі» та навіть «націонал-фашизмі».

Цікава і загальна оцінка ситуації, висловлена російським радикальним мислителем Олександром Дугіним в інтерв'ю Delfi.ru: «В Литве мы не можем дестабилизировать ситуацию, потому что там у нас вообще никаких инструментов нет. А для того чтобы запустить какую-то серьёзную ситуацию в Латвии и Эстонии — инструмент есть, и его несколько раз применяли... Будет экономическое воздействие, скупка имущества, для установления контроля. Но российские бизнесмены не патриотичны — они захватывают это имущество и работают сами на себя». В тому ж інтерв'ю, до речі, Дугін пропонує змиритися з литовською державністю, підкреслюючи, що нібито вона має більше підстав на існування, ніж латвійська й естонська. Причиною цього може бути інша етнополітична ситуація в Литві порівняно з Естонією та Латвією, де існують дуже сильні російські общини.

Внаслідок дій російської сторони і санкційних заходів 2007-2008 років відбувся серйозний удар по естонській економіці, особливо по транзитним галузям та лісообробці, що зачепило бізнес, у якому зайняті переважно етнічні естонці. Половина деревообробних підприємств країни встала перед проблемою серйозного падіння обсягів обробки. Тим самим неросійську частину естонського суспільства РФ стимулювала до тиску на владу Естонії з економічних мотивів.

Серед основних фігурантів гібридного впливу на країни Балтії з боку РФ слід підкреслити різноманітні організації росіян, общини, культурні та історико-пропагандистські товариства. В той же час, серйозною проблемою є й існування впливу РФ на організації інших народів у країнах Балтії. Так, зафіксовано співпрацю фонду «Русский мир» — одного зі стовпів softpower РФ — з Білоруським товариством «Прамень» у Латвії та Спілкою українців у Латвії.

Значно вищими за рівнем впливу, але менш чисельними за своєю кількістю є ряд проросійських партій, зокрема Російський союз Латвії, партія «Согласие» (переможець виборів до Сейму Латвії 2018 року), Об'єднана Ліва партія Естонії, Російська соціал-демократична партія Естонії, ще низка дрібніших.

Особливу увагу привертає «Латгальський проект» як нова гіпотетична точка конфлікту і гібридного впливу РФ на Латвію. Латгальський регіон з історичним центром в Даугавпілсі у проросійських медіа та соцмережах пропонується розглядати як окремий національний проект, який можна розвинути до рівня окремої від Латвії Латгальської державності. У 2016 році ВВС навіть зняли художній фільм про початок Третьої світової війни з вторгнення РФ в Латвію і створення Латгальскої народної республіки. Хоча ідея поки циркулює виключно на рівні політичного міфу, ніхто, втім, не виключає можливості для РФ застосувати її в потрібний момент, розвинувши внутрішню ситуацію в Латвії до точки кипіння.

Ще більш гострим і значно менш гіпотетичним кейсом виглядає так зване «Принаровье» — область на кордоні Естонії і РФ, де в 1993 році проросійські сили, спираючись на російську етнічну меншину в Нарві, провели референдум про широку автономію від Естонії, і навіть готували створення проросійських силових структур у вигляді народних дружин. Згодом Верховний суд Естонії визнав референдум незаконним. Публічно РФ тоді не підтримала цей проект через внутрішні політичні проблеми в Росії, однак гіпотетичний сценарій сепарації було частково реалізовано, хоча і згорнуто згодом.

Балтійські країни у складі ЄС можна впевнено назвати найбільш чутливими до проявів гібридного тиску РФ і будь-яких рухів у своїй зоні інтересів. Утім, сили, які вони можуть акумулювати для свого захисту, дійсно невеликі, тож надважливою річчю залишається дипломатична і безпекова взаємодія із Заходом.