Перейти до основного вмісту

Вакансія для Героя. Частина 1

Тренд деградації?

Примітка автора. Цей текст написаний із використанням технології штучного інтелекту (ШІ), доступ до якої люб’язно надали автору небайдужі до долі України розробники (ресурси ШІ поки що на стадії тестування). Сподіваюсь, ШІ дасть можливість побачити українське життя (індивідів і соціуму загалом) незамуленим оком і поза обмеженнями традиційних потреб-образ-сварок персонажів політико-економічної «пісочниці».

Окрім того, що у Всесвіті все перебуває в постійному русі, цей рух циклічний — від обертів електронів навколо атомів та вібрування атомів до циклу життя самого Всесвіту в кілька десятків мільярдів років. Подібний циклічний рух притаманний і суспільним процесам та явищам — цивілізації й країни розквітають та згасають, знаходячи тихе місце обабіч Історії. Іноді окремим націям удається по кілька разів осідлати/здійняти цивілізаційну хвилю. Українці на подібне спромоглися багаторазово (становили вагому частину):

  • 7,4 тисячі років тому: початок двохтисячолітньої трипільської цивілізації (румуно-молдово-української);
  • 4,5–3,7 тисячі років тому: сейміто-турбінський транскультурний феномен — заснування посттрипільцями (укро-білорусами) легендарної Гіпербореї на узбережжі Північного океану та рух гіперборейців через побудований ними тимчасовий південноуральський Аркаїм (3,7 тисячі років тому) та китайську Таримську западину на північний захід Індії в міжріччя Інду та Гангу та створення там легенди про аріїв-напівбогів — прибульців із півночі;
  • 1,7 тисячі років тому: розселення сучасних слов’ян із сакрального Карпато-Волино-Західнобілорусько-Східнопольського центру праслов’янської єдності на всі боки — активна участь та часткова ініціалізація Великого розселення народів;
  • 800 років тому: розквіт Київської Русі;
  • 400 років тому: козацька держава;
  • 100–50 років тому: УРСР — ключова ланка радянської імперії.

 

За визначенням цикл піднесення передбачає спад. Це неминуче. Але щодо цивілізаційного контексту, то мудрість народу та воля керманичів повинна бути спрямована на скорочення часу та глибини спаду/рецесії. Як бачимо, з розвитком людства/технологій час ніби стискається, збільшуючи концентрацію та швидкість подій/циклів, отже, і людських очікувань.

На жаль, майже третину століття (це дуже довго у вимірі життя людини!) українці проживають...

У тренді деградації

Щодо останньої пасіонарної хвили необхідне методологічне пояснення. Звичайно, я волів, аби історія українських земель після 1917 року пішла загальноєвропейським шляхом розвитку, а не через криваві м’ясорубки колективізації 1928–1929 рр., Голодомору 1932–1933 рр., терору 1937–1938 рр., голоду 1947–1948 рр., репресій проти національної свідомості 1928–1989 рр., але іншої історії у нас немає. Після Другої світової на загальній хвилі піднесення/розвитку (після занепаду/руїни воєнного часу) Україна/українці в контексті загальносвітового цивілізаційного відродження досягли піка (хоча й у складі радянської імперії). Після війни і десь до початку/середини 1970-х СРСР/УРСР загалом розвивалися/відбудовувалися майже на рівних із рештою світу. Але після гарячковитої романтики відродження перших повоєнних десятиліть, нехтування загальними законами (на сьогодні найбільш прогресивними — капіталістичними) розвитку суспільства/економіки та окремих індивідів дедалі сильніше давалося взнаки — і ми почати відставати від розвинених країн. Після двох десятиліть «застою» на етапі пізньої Перебудови наприкінці 1980-х почалася деградація.

Із літературно-публіцистичних джерел відомо про втрачене (1917–1939 рр.) та розстріляне (1937–1938 рр.) покоління. На жаль, в Україні (на додачу до розстріляного) виросло вже кілька застійно-деградаційних поколінь. Немає часу, попиту, а можливо, і сенсу розглядати всі грані та етапи нашої деградації, отже, спростимо до розгляду таких її підвидів: промислова, держуправління та особистісно-соціальна деградація народу.

Загалом, це стаття про економіку, про яку мене запитували ще рік тому, але в мене майже вичерпався запас часу та натхнення (десь за десяток статей із теми на різних сайтах). До того ж зрозумів, що ніхто нічого не збирається змінювати в країні — ані народ, ані керманичі. А навіщо та для/заради кого/чого? Народ невдоволено побухтить трішечки та й вдовольниться пільгою, субсидією, земельною ділянкою, або навіть кількома сотнями гривень за голос на виборах кожні 4 роки. Але не було б щастя (реформ), так нещастя допомогло: COVID-19 простимулював — і мене, і простимулює реформи, саме так.

 

У законах економіки немає нічого складного — всі все знають, всі поради викладені. Це ж не ліки/вакцину від вірусу винайти чи дослідити, що воно таке — темна енергія та матерія Всесвіту, наприклад. Біда нашої країни в тому, що деградований народ не створює запит на реформи/розвиток — або терпить, або пристосовується до деградації, або інтегрується в неї, поповнюючи тоненький прошарок (лише кілька відсотків популяції) бенефіціарів деградації — брехливо-корупційних політиків, чиновників, силовиків-тиловиків, крадійкуватих бізнесменів або менеджерську обслугу олігархів.

От скажіть мені, чи може нормально розвиватися країна, у якій існує схема виведення грошей із бюджету під назвою «зелений тариф» потужністю в кілька десятків мільярдів гривень за рік? Отож. На жаль, із 2014 року, коли вперше звернув увагу на цей законний злочин (так, оксюморон, а як інакше сказати?), нічого не змінилося — так само існує нагальна потреба ліквідувати схему і все так само схема існує.

Мета цього тексту — виштовхнути народ із колії деградації, навернути на шлях розумово-особистісного ренесансу та попиту на реформи. Є кілька рецептів, але спочатку аналіз наявних зовнішніх і внутрішніх факторів. А перед тим — кілька узагальнень, щоб ліпше зрозуміти логіку та контекст статті.

Голосував за Зеленського, за «слуг» не голосував. У назві партії відразу принципова помилка — законодавці повинні бути лідерами, а не слугами, навіть і народу, до того ж тхне радянським блюзнірством. Чи є шанс сподіватися справжніх реформ від Зетм? Малесенький, але є. Самому дивно, але щойно готовий поставити хрест на його реформаторстві, як президент робить крок спроможності. Щодо Порошенко зрозумів марність реформаторських сподівань уже десь за півроку його каденції. До того ж на Зеленському час не зупиниться, може, наважиться реалізувати його наступник.

Солідарний. «Наша ідеологія в цілому — залишити за державою сервісні функції. Це і є лібертаріанство в нашому розумінні. Наша мета — українська ліберальна економіка», — пояснив представник Зеленського у ВР (телеканал «24», 12 червня 2019 р.). Додам, ще функції арбітра, лідера, розробника інноваційних правил співіснування суспільства.

Ось тут дуже толково сформульовано щодо податків (хоча й на тлі махрового популізму інших пунктів) — «Дія N2: Нова податкова система, яка перезапустить економіку:

  • скасування 37 квазіподатків і зборів;
  • заміна ПДВ на податок на реалізацію;
  • податок на прибуток буде замінений податком на виведений капітал;
  • ЄСВ буде замінено на персоніфіковану пенсійну систему;
  • єдиний податок на гектар землі для аграріїв».

А ось це один із ключових факторів інноваційного розвитку країни — «Дія N3: Деофшоризація».

Ще можу відзначити рецепти від Pavel Sebastianovich за необхідну сміливість та радикалізм, особливо щодо необхідності ліквідації купи псевдоакадемій (які є розсадниками передовиків деградації — гальмами розвитку та продуцентами хибних моральних орієнтирів у тренді деградації), що також є необхідною умовою розвитку країни.

Промислова деградація

Почалася задовго до 1991 року з кількісного та особливо якісного занепаду індустрії виробництва товарів ширужитку (як казали, народного споживання). За часів незалежності деградація поглиблюється: занепали приладо- та машинобудування, продовжує занепадати інфраструктура — транспортна, енергетична, комунальна…

Але первинно не незалежність спричинила деградацію, а навпаки — нехтування базовими законами розвитку соціуму та індивідів (спрощено, капзаконами) призвело до деградації та розпаду радянської імперії, відтак до відродження української Незалежності. Виглядає парадоксально та непрезентабельно, але Незалежність є побічним (а може, й закономірним) результатом радянської деградації.

 

Якщо у населення певної країни запитати, чи пишається воно тим, що їхня країна проектує та виробляє найбільші у світі (та наймасовіші близькомагістральні) літаки, випускає сотні вертолітних двигунів щорічно, будує залізничні локомотиви та вагони, атомні станції, авіаносці, проектує та виробляє наймасовіші й найпотужніші балістичні ракети, авіаінфраструктура якої як мінімум у топ-10 країн (аеродроми були чи не в кожному другому-третьому райцентрі), а ще річкові/морські вантажо-пасажирські перевезення і т.д. і т.п. — на вас подивляться, як на людину не сповна розуму: «Звичайно, пишаємось!». Але таку країну ще треба пошукати… А Україна була серед 7–8 подібних світових держав.

Однак наголошую, і це принципово — всі ці досягнення були здійснені/закладені десь до 1980-х років минулого століття, причому не завдяки хибним перевагам «розвинутого соціалізму» (переваг немає, або вони тактично-тимчасові), а тим паче не за «мудрого» керівництва партії та особисто керманичів-генсеків, а радше всупереч цьому — просто на хвилі повоєнного відродження та розкриття людського потенціалу мирного творення вихідне талановитого народу.

Зараз майже нічого з переліченого немає.

Напряму незалежність дала людям особисту свободу волі та позбавила хибних соціалістичних обмежень в економічній царині. Вірніше, підсилила, остаточно закріпила свободу вибору, а почалося все ще з горбачовської Перебудови. Також для частини населення відродження національної свідомості було самоцінним.

Десь тут доречно сформулювати кілька аксіом:

  • відродження національної свідомості не є антагоністом промислового відродження;
  • зазвичай за патріотичного керівництва (яке опинилося на управлінському А-рівні Піраміди не за «гречку» на виборах, «братніх» співбесідах чи «липових» конкурсах) поєднання національного та промислово-економічного відродження підсилюють тренд/цикл загального Відродження, викликаючи синергетичний ефект;
  • вихідці із брехливо хибної радянської системи, які прямо чи опосередковано керують країною, навмисно вже третину століття ставлять українців перед принципово помилковою дилемою з вибором контексту відродження;
  • для більшої ясності — національне відродження є одним із кількох необхідних (*але не достатніх) передумов загального Відродження;
  • національне розуміється в широкому сенсі — за фактом народження на теренах України, за громадянством, за свідомістю — комплексом психоемоційних наративів. Але національне — не генетична або релігійна ідентифікація.
  • Інші додумайте самі — як правило, вони прості та очевидні.

У принципі, всього цього достатньо для швидкої зупинки та зміни циклу деградації на зростання, як це відбулося в інших країнах соціалістичного табору та Південно-Східної Азії. Але наявність потужної інерції інших построзпадних (пострадянських) факторів досі заважає цьому.

Далі буде.

Рубрика "Гринлайт" наполняется материалами внештатных авторов. Редакция может не разделять мнение автора.

Президент не вміє чути, не хоче чути. То як це оминути?

Раскол? Да. Смертельно? Не всегда

У самурая нет цели, есть только путь. Мы боремся за объективную информацию.
Поддержите? Кнопки под статьей.

''отсканируй
и помоги редакции

Become a Patron!