Відень – Постдам – Страсбург: як слону встояти на табуреті?

Перша редакція цього есею з’явилася 2013 року, коли здавалося, що поняття «холодної війни» та всесвітнього політичного балансування (political equilibrium) відійшли в історію разом із розпадом СРСР, що світ перестав бути біполярним і впевнено прямує до чудової мрії Джона Леннона («Imagine all the people living life in peace»). Проте події останніх днів на міжнародній арені переконують, що цей текст іще рано зараховувати до історичних, він набув гостро політичного відтінку. Отже, пропоную вашій увазі свіжу редакцію — тепер про Путіна і ПАРЄ.

200 років балансування

Професійна дипломатія в сучасному розумінні зародилася разом із концептом Миру (саме з великої літери — Миру як системи міждержавних взаємин), поняттям балансу сил та практикою поділу світу на сфери впливу. Усі ці явища стали наслідком розширення масштабу військових конфліктів — дипломатія знадобилася тоді, коли простий обмін послами чи переговори між правителями вже не розв’язували питання примирення, бо гравців стало занадто багато.

Це сталося буквально недавно, лише 200 років тому, в результаті наполеонівських війн. 1815 року на Віденському конгресі вперше прозвучали заклики до встановлення Миру в усій Європі (тоді для його учасників це й був увесь світ), тези про право кожного народу на самовизначення, домовленості про чіткий розподіл територій, встановлення постійних дипломатичних зв’язків і пропозиції щодо скасування інституту таємної дипломатії (простіше кажучи, шпигунства). Відтоді наш світ став поляризованим та озброївся системою стримувань і противаг, тобто почався процес міжнародного політичного балансування.

Уявіть собі, що слон виліз на табурет, площа якого дорівнює площі його чотирьох стоп. Чи довго він там простоїть? Залежить від того, наскільки вдало він балансуватиме хоботом і вухами. Європейський слон із перемінним успіхом тримається на табуреті вже 200 років, і все трубить про World Peace, права націй, а останнім часом іще й про права людини — це допомагає йому зберігати рівновагу.

Риторика Миру як засіб ведення війни

Після Віденського конгресу рівновага трималася 100 років. Потім збалансований світ розси́пався — всі домовленості, кордони, закони, династичні зв’язки були зруйновані, хоча як намагалися їх зберегти всі тогочасні європейські правителі та дипломати (і шпигуни, яких жодна держава так і не позбулася). Процес розпаду Поствіденської системи фактично тривав 30 років і включав обидві світові війни.

1945-го баланс нарешті було відновлено у формі так званої Ялтинсько-Постдамської системи договорів. Як і 1815 року, основні політичні гравці знайшли зручний для себе спосіб покарати винних: нові світові лідери — СРСР і США — витіснили з політичної арени Німеччину так само, як колись Німеччина й Росія витіснили Францію. У Потсдамі домовилися, що офіційно агресором проголосять не Німеччину, а особисто Гітлера, так само, як у Відні винуватцем війни формально визнали не Францію, а особисто Наполеона.

Слон знову заліз на табурет і почав трубити про Мир у біполярному світі. Нова система стала достойним спадкоємцем попередньої — професійні дипломати, які вже остаточно зрослися з поняттями сфер впливу та балансу сил, продовжували дедалі ефективніше роздмухувати глобальне протистояння риторикою World Peace та провокувати військові зіткнення у країнах третього світу розмовами про права й свободи націй. Цю нову форму «Миру» назвали «холодною війною», і вона стала тріумфом класичної європейської дипломатії.

Меттерніх не хотів Миру — він прагнув зміцнення позицій Австрії на міжнародній арені. Талейран не виступав за права всіх народів на самовизначення та кожної династії на законне правління — він намагався захистити французьку державність. Рузвельт не бажав подружитися зі Сталіном — він силкувався обдурити свого головного супротивника. Сталін не хотів Миру — він прагнув поширити свою владу на весь світ за допомогою комуністичної ідеології. Черчіль не прагнув установлення Миру — він захищав інтереси Великої Британії на міжнародній арені. Макрон не хоче Миру — він прагне зміцнення своєї влади та збереження за Францією репутації прогресивно-ліберальної держави. Меркель не хоче Миру — вона намагається зберегти звичний і зручний для Німеччини баланс сил у міжнародній політиці.

А Путін експортує бумеранги

Формально Ялтинсько-Постдамська система розпалася разом із СРСР, але біполярне мислення нікуди не поділося, і дипломатія досі працює на тих самих засадах, що і 100, і 200 років тому. А Володимир Путін навіть не дипломат, а шпигун радянського виховання, тому категорії «холодної війни» забиті до його підсвідомості з особливою міцністю й надійністю. Він принципово не здатен знайти своє місце у будь-якій системі, крім старої біполярної, в якій був гвинтиком могутньої й впливової політичної машини. Як відданий пішак Великого режиму, Путін ніколи не зможе змиритися з тим, що його держава втратила статус світового політичного лідера. Він сприймає це як приниження, особисту образу, варту кривавої помсти.

Проте повернути комуністичний режим він не може (і не бажає, бо це суперечить його бізнесовим інтересам), тож, по суті, йому вже ні́чого протиставляти капіталістичному світові. Тому він торгує бумерангами — так само, як Радянський Союз колись агресивно експортував свою ідеологію шляхом підтримки відповідних політичних рухів та режимів по всій планеті, Російська Федерація сьогодні поширює єдине, що реально може запропонувати Світові — хаос і паніку. І саме в цьому принципова стратегічна помилка російського президента, адже глобальна паніка розхитає не лише ненависну йому західну цивілізацію, а і його рідну пострадянську систему. Світова війна, якою б вона не була — холодною, гарячою чи гібридною — на те і світова війна, щоб охопити всіх і нікому не дати повноцінної перемоги.

Слон скоро таки гепнеться з табурета

Гакаю, учасники Віденського конгресу добре розуміли, наскільки нестійким є встановлений ними «Мир». Більшість із них чекали доброї нагоди для нового переділу сфер упливу та вдалого приводу для виправдання своєї агресії. Учасники «холодної війни» так само усвідомлювали невідворотність розпаду Ялтинсько-Постдамської системи, недарма ж Джордж Буш-старший улітку 1991 року приїздив до Радянського Союзу та старався відстрочити смерть цього політичного мастодонта — він хапався за останній шанс зберегти рівновагу в міжнародній політиці.

Недавнє засідання ПАРЄ показало, що Європа і далі намагається утримати свого слона на хиткому табуреті. А слон, нагадую, за цей час помітно набрав вагу завдяки розвитку військових технологій. Моська ж облаштувала собі базу десь на мінімально безпечній відстані й повсякчас кидає у слона бумеранги. Тож йому треба і від бумерангів відбиватися, і Моську намагатися втихомирити, і водночас не забувати трубити про Мир, права й свободи націй, і про права людини, бо інакше він балансу не втримає.

Тому не варто дивуватися, що західні дипломати сьогодні влаштовують чергову Мюнхенську змову — вони не можуть діяти інакше, це їхній останній шанс зберегти рівновагу. Вони не борються за Мир у всьому світі, їхнє завдання — застовпити для своєї держави місце в черговому переділі сфер упливу та визначити, кого вони проголосять винним на черговій Постдамській конференції (чи Віденському конгресі).

Висновки наразі невтішні, як і перспективи. Проте... слухайте «Imagine» і ладуйте кулемети — нам є за що боротися.