Перейти до основного вмісту

Як по-різному звучить ехо Великої війни

Краса історії: листопад 1918

Примітка редакції. Цей матеріал написаний у межах проєкту «Онлайн-редколегія». Щоп’ятниці, щосуботи і щонеділі наші передплатники шляхом опитування на Patreon визначають ключові теми на наступний тиждень — і виступають повноцінними партнерами Дорогої редакції. А крім опитувань, наші передплатники отримують багато додаткових плюшок. Приєднуйтесь! Порулити ЗМІ більше ніде не вийде.

Своєрідне «перенесення» Євросоюзу на Схід збудувало політичну місію сучасної польської держави. Без усвідомлення цього факту не вдасться взагалі зрозуміти польську політику останньої чверті століття. Польща сама по собі занурена в історію. Завдяки ній зрозуміємо, чому саме в Польщі живуть і працюють більш ніж мільйон прийнятих тут із відкритими обіймами українських іммігрантів, а на саміті Євросоюзу польський прем’єр старається (з успіхом) щодо плану розширеної економічної підтримки для Білорусі.

У славній книжці «Сонник» (назва оригіналу «The Sleepwalkers») британський професор Крістофер Кларк веде слідство у справі початку Першої світової війни, ставлячи діагноз, що це була швидше трагедія, ніж злочин. Велику війну розпочали так звані «лунатики», несвідомі рівня історичної катастрофи, дійовими особами якої вони стали. Катастрофою виявилася не лише гекатомба жертв і розмір знищень, але, перш за все, розтрощення політичного європейського порядку, яким дотепер багато хто захоплюється як «красивим XIX століттям».

Шість років тому, у сторіччя тієї війни, книжка Кларка стала «політичною біблією» політиків та інтелектуалів, які, цмокаючи з пошаною, обговорювали її тези на незліченних конференціях, завжди закінчуючи тією самою пересторогою перед повторенням «лунатичного» прецеденту. Дивлячись із західноєвропейської перспективи «la belle époque», яку та війна брутально перервала, можна ствердити, що цей тип наративу, який продиктував Європі Кларк, є не лише логічним, але має також цінність моральної шляхетності. Однак поляка в цьому наративі повинна вразити радикальна відмінність досвіду XX ст., властивого Центрально-Східній Європі. Відмінність, яку сьогоднішньому французу, італійцю чи навіть німцю, мабуть, важко зауважити, а ще більше прийняти.

Один із найвідоміших фрагментів із польської літератури, який засів у пам’яті кожного поляка від шкільної лавки — це молитва з «прочанської Літанії» польського поета Адама Міцкевича: «Про вселенську війну за Волю народів! Просимо тебе, Боже». Цей фрагмент трактується як пророчий передвісник вибуху війни, яка після окупації, що тривала понад століття, зрештою принесе полякам свободу і можливість жити у власній державі. У цьому польському наративі 1914 рік не є ані «злочином», ані «трагедією», а навпаки — є історичним передвісником поверненої чотири роки по тому свободи, коли несподіваним наслідком цієї війни став занепад трьох цісарів, які окупували край: німецького, російського і австрійського.

Для польського розуміння світу і власного в ньому розміщення — це був ключовий момент. Воєнна перемога Англії та Франції зробила повернення свободи можливим для поляків, через що саме ці дві наддержави були записані в коді польської політичної самосвідомості, що передається від покоління до покоління, як «дружні» і «союзницькі». Більше того, ця перемога, про яку знає кожна дитина в Польщі, стала можливою тільки завдяки тому, що вперше в історії до Європи втрутилися американці. І якщо вони невдовзі після цього відступили з неї, неприємно вражені якістю європейської політики, то трагедія мусила повторитися. Друга світова війна стала цьому найочевиднішим доказом. Таким чином, це переконання про майже «магічну» силу присутності американців в Європі також було закодоване в політичне ДНК, що формує ідентичність поляків.

Відроджена у 1918 році польська держава не вміла мислити про саму себе по-іншому, аніж у категорії якогось ширшого центральноєвропейського союзу. Це був очевидний відгомін давніх часів, коли литовська династія Ягеллонів володіла розлогою федеральною наддержавою з двома столицями у Кракові та Вільнюсі. Щоправда в інших, більш етнічних категоріях, нову державність виражав польський народний рух. Але прихід до влади Юзефа Пілсудського (день історичного перемир’я в Комп’єнь 11 листопада 1918 року) вплинуло так, що повоєнну місію польської держави визначили «прометеїсти», а не «націоналісти».

Мілітарний договір з українцями і білорусами, що звільнювались від російської домінації, сенсом якого мав бути відновлений союз у центрально-східній Європі, під натиском більшовиків не вдався. Сил вистачало заледве, щоб захистити польську державність перед більшовиками, які стояли влітку 1920 року під самою Варшавою. Не вистачало вже сил для відновлення ідеї союзу в центрально-східній Європі. Але хоча союз тоді не постав, а ця частина Європи мала вже невдовзі стати полем бою для націоналізмів, то цей час, безпосередньо по Великій війні, став немов би відлунням, яке чутно в польській політиці неустанно впродовж останнього століття, аж до сьогодні.

Це, перш за все, відгомін мрій про політичну інтеграцію, яка (що з часом ставало очевидним) не може вже бути партикулярно встановлена на центральному сході Європи, але може ввійти сюди, лише як частина великого інтеграційного проекту цілої Європи. Треба це знати, щоб розуміти ентузіазм поляків щодо власного вступу до Європейського Союзу у XXI ст., але також щодо розширення його до членства України, Білорусі, Молдови та Грузії. Своєрідне «перенесення» Євросоюзу на Схід збудувало політичну місію сучасної польської держави, а без усвідомлення цього факту неможливо взагалі зрозуміти польську політику останньої чверті століття.

Далеким відлунням цього часу є, на жаль, також сильна в Польщі пам’ять про те, що — коли в 1920 році всім польським планам загрожував крах, а разом із ними навіть саме буття польської держави стало під загрозою — «союзні» і «дружні» європейські наддержави, а особливо Англія під керівництвом Ллойда Джорджа, парадоксально стали на бік більшовиків, примушуючи польський уряд на конференції у Спа зректися на користь радянської Росії половини території країни, рівно те, що силоміць привласнили собі російські царі в XVIII ст.

Ніколи вже пізніше не вдалося зліквідувати у Польщі цю підшкірну недовіру до європейських «друзів», підкріплену ще у вересні 1939 року і таку, що триває, по суті, досі. У свою чергу, однак, відгомін цих подій викликає також особливу польську вразливість на кривду і відкинення Європою українців і білорусів, тобто єдині народи, які століття тому збройно стали разом із поляками проти радянської небезпеки.

Свідомість цього повинен мати кожен, хто сьогодні хоче зрозуміти, чому саме в Польщі живуть і працюють понад мільйон прийнятих тут із відкритими обіймами українських іммігрантів, а на саміті Європейського Союзу польський прем’єр старається (з успіхом) щодо плану розширеної економічної підтримки для Білорусі, який повинен стартувати, коли її громадянам вдасться усунути тиранію.

У своїй славній книжці професор Кларк доказав, що відгомін тієї Великої війни виразно чути у сучасній політиці. Це — правда. Тільки польські відлуння звучать трохи по-іншому від тих, які почув чудовий британський історик.

Примітка редакції. Вперше текст був опублікований у щомісячнику Wszystko Co Najważniejsze (Польща) у рамках проекту історичної освіти Інституту національної пам’яті.

Рубрика "Гринлайт" наполняется материалами внештатных авторов. Редакция может не разделять мнение автора.

У самурая нет цели, есть только путь. Мы боремся за объективную информацию.
Поддержите? Кнопки под статьей.

''отсканируй
и помоги редакции

Become a Patron!