Як ставали шляхтичами. Київський досвід «понаїхавших»

На початку XVI століття серед бояр, приписаних до Мозирського замку, жила родина Кобизевичів (від назви музичного інструменту; у нас схожим прикладом є «кобза», де «Кобзи», «Кобзарі» тощо).

Вважається, що рід їхній татарського походження: предок Кобиз був із числа південних бранців, переселених Великим князем литовським Вітовтом в околиці Мозиря і приписаних до числа замкових слуг.

Кобизевичі охрестилися й увійшли до складу мозирського боярства, придбавши землю. Яка зобов’язувала власників до військової служби і не підлягала поділу між співспадкоємцями. Тому, коли представниками родини на початку XVI століття залишилися два рідні брати, Федір та Іван, то староста мозирський віддав землю у володіння старшому Федору, молодший же, Іван, отримав тільки половину рухомої спадщини, мав шукати заняття на стороні, чому й вирушив до Києва.

Так і починається ця київська історія успіху.

Всього лише за 30 років Іван розбагатів, купив будинок на Боричевому Току і залишив сина непогано забезпеченим.

Син Устин прийняв нове прізвище «Фіц», займав одну з важливих магістратських посад та тримав від міста в оренді міські шинки.

Будучи міщанином, завдяки торгівлі він зміг набути статків і зробити стрімку кар’єру в органах міського самоврядування: із 1565 року і до смерті щороку обирався райцею. Двічі одружувався: спочатку з Гашкою Кошколдеївною, потім із Васею, дочкою київського шляхтича Федора Позняка. Усе майно залишив у спадок єдиному неповнолітньому синові від першого шлюбу — Ієву.

Устим Фіц-Кобизевич сформулював розпорядження щодо свого майна у тестаменті від 21 лютого 1578 року, який надає вдосталь цікавої інформації про нього самого, оточення та статки. А також трохи і про старий Київ, бо описує свої маєтності та сусідів.

2.02.1578 р. – Київ.

Тестамент Устима Фіца-Кобизевича (уривок):

«...ІА, Устинъ Кобызєвич, прозываємыи Фиць, наимεншыи слуга и мєщанин гдра корола єго млсти мєста Києвского…

А так іа, звыш рεчонии Устин Фиц, мεжи всими иншими рεчами знаючы нεмнεиша рєч быт повинность хрстанскую. За доброє памєти, а цєлого и зуполного розуму, тεж статочныи вuры моεи намыслившисu на то добрε, иж бы по моєм животε такъ коло всεє вбогоє маεтности моεє рєчєи рухомых, іако тєж и кгрунт дворов моих поцтивε набытыи ни от кого, а ни в чым никоториє розницы заштu сε нε дεєли...Вмыслил єсми тым тεстамєнтомъ албо духовницεю своεю оустаточныи воли моεи порадок слушнε на всεи маεтности статкох рухомост рεчεи моих и тεж дворы на писмε значнε и іаснε ку вuдомости людскии зоставит…

Вεзвалши и упросилши єсми до сεбε ку прислуханю а справε того тєстамεнту своєго зацны а поцтиви панов и оубоватεл мєста Киεвского воита шлахεтного пана εго мл. пана Фεдора Чεрεвчыа, а Староє рады бурмистра пана Оунопрεu Власовича, радцу пана Стεпана Мεлεшковича, а оусобливε оутца своєго духовного свεщεнно єрεа киεвскоє цεркви Свтых страстотεрпцов Бориса и Глεба служитεла Євксεнтиа. Наипεрвεи, поручаю душу мою Богу створитεлю своєму. А тεло моє маєт поховано быти у манастыри Пεчεрском...

[перераховує майно] И то всє у цєлости маючы ими шановат, оуборочат водлє пристоиного пожитку и выхованю дитяти и сыну моєму, нεдцнои сиротε лεт

нєдорослом Иєву, до узростu лεт єго…

[ще перераховує майно і доходить до опису будинку і визначення його розташування та сусідів] А зособна ку тому двор мои властныи никому ни в чым нε винныи у Києвскомъ мεстε на Вεликои улицы пляцом своимъ лεжачыи промεжку домов зацных а славεтных панов и добродεєв моих а оубоватил мεста Києвского, по оуднои сторонε оуб тын дому єго млти пана Андрєя Кошкилдєя Босанского, а по другои сторонε такεж оуб мεжу и оугорожу дому пана Оунопрєя Власовича, у котором дому іа самъ прεз нεмалыє лεта аж и до сих часов мεшкал…

[перераховує ще багато іншого майна на кількох сторінках, серед якого я виділю лище найцікавіше] Сыну тεж Иєву в Рынку києвскомъ двε коморы крамныє на зεмли цεрковнои….

Писан у Києвε, лεт. Бож. нарож. АФОИ [1578], мс~ца фεвралu двадцать пεрвого дня.»

Але в цій нашій історії Устин відіграв ще одну важливу роль. До того як передати все майно сину, він встигне стати київським опікуном для своїх двоюрідних братів: Василя Федоровича, Федора Федоровича та Ієва Федоровича, які народились у багатодітній родині і яким не пощастило бути єдиним спадкоємцем, як Устину Івановичу. Тому також мусили кинути Мозир та відправитись у Київ, до родичів, які вже там обжились.

Устин Фіц радий був на схилі віку товариству, пов'язаному з ним кровним зв'язком; він використав увесь свій вплив, щоб забезпечити братам вигідні заняття і частки в торгових підприємствах.

Федір Федорович одружився на онуці війта Василя Черевчея. Займаючи посаду київського райці, він поступово розширював зв'язки і вплив у гуртку міської аристократії, а на початку XVII століття став домагатися обрання у війти. Втім, досягти цього обрання було нелегко: війтом київським з 1592 року був представник старих міщан, Яцко Балика, якого майже 18 років не могли знести з посади прихильники Ходиків.

Навіть за активного посередництва з 1609 року київського воєводи Станіслава Жолкевського, якому Ходики викликались допомагати у справі релігійної боротьби. Коли ж досягне свого, то козаки, зрештою, відправлять Федора в «Дніпро, води пити». А його діти по черзі встигнуть також побути трохи на посаді війта.

Про Ієва Федоровича збереглося зовсім мало відомостей.

А от третій брат і стане справжнім героєм нашої розповіді.

Повільне, поступове збільшення добробуту було не до вподоби йому, Василю Кобизевичу, який мріяв про швидку і блискучу кар'єру. Протягом кількох років, займаючись то службою у багатих купців, то дріб'язковою торгівлею, то видачею в займ коштів, вичікував випадку, який дозволив би повести справи у ширших масштабах. Такий випадок трапився через велике лихо, яке охопило країну.

З 1569 року протягом кількох років у Литві й Україні-Русі лютував голод; в 1571 році урожай мав бути добрий, але раптом улітку трапився триденний мороз, який знищив всі надії на порятунок; восени хліба зовсім не було. На початку наступного року від виснаження, гнилої й нездорової їжі з'явилася в багатьох місцевостях «морова пошесть» (чума). Вона торкнулася й Києва.

Серед жертв, постраждалих від морової виразки, було багате сімейство купців Мітковичів. Вони належали до числа київських старожилів міщан і вже протягом кількох поколінь вели багату торгівлю тканинами; їм належало кілька торгових точок на ринку, кілька будинків у місті й за містом, великі склади різних тканин тощо. Емблема їхньої торгівлі — два «ліктя», що розміщувались хрестоподібно, і дві літери: Ф.М. на шану предка — Федора Мітковича, який поклав основу торговій фірмі.

У 1572 році протягом кількох днів чума, яка відвідала їх будинок, забрала батька Митків (Дмитра) Богдановича, мати Тетяну Крутліківну, чотирьох дочок і сина, а також багатьох слуг. З численної родини залишилися в живих тільки молода дівчина Пося (Єфросинія) і малолітній брат її Федір Міткович.

Перш ніж минула паніка, що вразила місто при появі чуми, перш ніж магістрат встиг вжити заходів для охорони майна Мітковичів і призначити опіку над осиротілими дітьми, Василь Кобизевич вже скористався становищем. Він запропонував Посі свої послуги для того, щоб тимчасово завідував торговими справами. Не побоявся відвідувати будинок, вражений чумою, від якого втекли друзі і родичи Мітковичів. І так поступово зблизився й подружився з дітьми.

Не минуло й місяця з часу катастрофи родини, як сусіди дізналися, що спадкоємиця обвінчалася з новим своїм прикажчиком. Василь Кобизевич негайно після шлюбу звернувся до магістрату з проханням доручити йому і його дружині, як найближчим родичам, опіку над малолітнім Федором і його майном. Магістрату нічого не залишалося, як прийняти цю пропозицію. Таким чином Василь став представником однієї з найбільших торгових фірм у Києві, одним із найбагатших людей міста. Наступний крок «із багна у князі» не забариться.

З розпорядження магістрату з цього приводу ми дізнаємося, що брати Кобизевічі носили вже тоді нове прізвище, підставою для якого стало, начебто, прізвисько «ходики». Бо магістрат видає розпорядження про вручення опіки «славетному Василю Кобизевичу-Ходику». Згодом усі три брати підписуються виключно цим новим прізвищем, ймовірно бажаючи позбутись старого, забути своє початкове походження.

Цілих одинадцять років Василь безроздільно керував усім майном імперії Мітковичів, істотно примножив статки. У 1582 році досягнув повноліття Федір Миткович і звернувся до опікуна з проханням про повернення з користування спадку його батька, звіту про стан майна, грошей тощо. Але не отримав жодної притомної відповіді.

Скарги до магістрату не допомогли, бо там усе було схоплено корупційними зв’язками родини Кобизевичів-Фіців-Ходик, а також численних їхніх родичів і кумів, якими вони встигли прирости за цей час. Цілий рік усіма способами скарги молодшого спадкоємця залишались без конкретних відповідей. Зрештою він мусив погодитись на ті умови, які запропонував йому як мирову угоду Ходика: забрати частину майна і відмовитись від претензій.

Василь набув значення і величезного впливу в місті, породичався або увійшов у зв'язки з усіма впливовими членами магістрату, заручився такими контактами, за яких будь-яка його справа вирішувалася легко і з відомим результатом. Навіть якщо це була авантюра, чи була вона спірною, або навіть явно незаконною.

Тепер він планує нову амбітну мету: свій вплив і кошти прагне використати на набуття земельної власності, яка дала б можливість зайняти чільне місце в лавах шляхти київської землі, що отримала після Люблінського сейму 1569 року величезне політичне значення і привілейоване становище.

У 1583 році Василь Ходика засідав уже в магістраті як «райця». Велика частина членів верховної міської колегії була з ним пов'язана спорідненістю або спільністю інтересів; інші члени магістрату або перебували в кумівстві з ним, або, подібно бурмістру Стефану Кривковичу, виявились його боржниками.

Користуючись таким вигідним становищем, Ходика подбав про придбання земельної власності. Ми побачимо далі, що більшість справ, які стосувалися захоплення маєтків у різних осіб, він уміло відправляв до суду магістрату, у сприятливому вирішенні якого був цілком упевнений (нічого не нагадує?:)).

Але перш ніж приступив до цих справ, подбав про те, щоб забезпечити за собою право володіти земської власністю, а це право, за Литовським статутом, визнавалося виключно за особами шляхетського походження. Не полишаючи занять торгівлею і посади райці магістрату, він почав збирати документи про своє нібито шляхетське походження.

Так, у 1586 році невідомими шляхами заволодів свідоцтвом, виданим ніби ще в 1568 році литовським гетьманом Григорієм Олександровичем Ходкевичем у тому, що:«земянин господарський повіту Овруцького, Василь Ходичіч-Кобизевіч, відбув службу військову в два коня», а київський магістрат засвідчив достовірність цього документа без будь-яких вагань.

Три роки по тому, 1589 року, в нього з’являється вже інший, набагато вагоміший документ — пред'являє королівський привілей, який свідчив, що, за поданням гетьмана Яна Замойського, з яким підтримувала тісні патронально-клієнтарні зв’язки більшість волинської шляхти, сейм визнав «київських мешканців» Василя, Федора і Ієва Ходик-Кобизевічей родовими шляхтичами, за «рицерські послуги», надані ними за покійного короля Стефана Баторія під час війни проти Московії:

«…в зѣмли нεприятѣлскои ѡ своεм коштє бываючи, такжε и на тамтом по-граничю мεшкаючи, за каждою ѡказыεю и припалым нεбєзпєчєнством ѡт нεприятєл з людми рыцεрскими воєнными бываючи, яко людεмъ рыцєрским налєжало з Москвою и Татары мужнє сє потыкаючи, Рεчи Посполитои годнє и статєчнє служили».

Згідно з привілеєм, братам Ходикам-Кобизевичам дозволялося брати участь у сеймиках, «всіляких прав, привілеїв,вольностей, прерогатив шляхетських уживати».

Хоча вони в часи московської кампанії (1578-1581) лишали місто лише для відвідування Любліна та займалися торгівлею, а документ був вельми сумнівний, магістрат усе одно визнав його дійсним.

Збираючи поступово документи, які мали з часом відкрити йому шлях до шляхетства, Василь став набувати і земельну власність: у 1586 році придбав у шляхтича Гулевича село Креничі, «в чотирьох милях від замку київського», і з того часу став іменуватися Ходика-Креницький, а згодом син його підписувався просто Федором Креницьким, поклавши таким чином початок новому шляхетському роду.

Як відбулося це відчуження, мені невідомо. Але є цікавий опис того, як дещо пізніше Василь набуде у власність село Юревичи. Цей маєток належав київському міщанину Ваську Кривковичу, який володів ним спокійно до 1593 року. Коли герой нашої розповіді зважився відібрати село, затіявши сварку з Кривковичем, привід якої нам невідомий, Ходика з натовпом озброєних людей напав на будинок Кривковича в Юревичах, схопив власника і посадив до в'язниці, що знаходилася при квартирі київського підвоєводи Яна Аксака.

Всі протести Кривковича залишалися марними. Тільки після 14 тижнів ув'язнення він зміг звільнитися з в'язниці і негайно подав скаргу про насильство, заподіяне йому Василем. Але головував у суді той же Аксак, який, спираючись на свідчення членів київського магістрату, вирішив, що скарга Кривковича про напад на його будинок і самовільне позбавлення волі є брехнею! За що, за наклеп, засудив Кривковича до сплати штрафу в 20 кіп грошей литовських на користь Ходики.

Кривкович на це рішення суду подав апеляцію, куди представив свідчення від князя Костянтина Острозького про те, що Аксак підходив до справи упереджено. Але у Ходик, як виявилося, була «волохата лапа» і в трибуналі) Справу за апеляцією вдалося затягнути на десятки років.

Ходика ж у цей час накопичував вироки за цим штрафом на свою користь, нараховував на них відсотки і судові витрати... поки, нарешті, стомлений і збанкрутілий Кривкович не погодився покінчити справу мировою угодою не на свою користь. У 1607 році він визнав за собою зобов'язання сплатити на користь Ходики 120 кіп (!!!) грошей литовських і видав на цю суму заставний запис на село Юревичи.

Три роки по тому скінчився термін застави, Кривкович виявився неспроможним погасити цей борг, і Юревичи, за вироком київського земського суду, були визнані власністю Ходики.

Ще раз, коротко: заїжджий гість обживається в Києві, входить у владу, віджимає бізнес у родини, яку спіткала біда; для отримання шляхетства починає накопичувати підроблені документи, робить захоплення маєтку київського багатія, садить того на підвал, коли ж відпускає, то той пише скаргу. Куплений суд вважає скаргу наклепом і засуджує на штраф самого постраждалого; на цей штраф нападник нараховує відсотки, зрештою, доводить борг до космічного, офіційно оформлює його, даючи боржнику час на виплату, а потім остаточно віджимає у того все майно як погашення боргу.

Чортів геній! Як тобі таке, Ілон Маск?

Але і це не все. Поки тривала справа з Кривковичем, Василь купив ще один маєток, село Щульжинці, за дві милі від Києва над Дніпром, і відтяпав частину земель, що належали київському Кирилівському монастирю, суміжних з його володіннями.

Всі ці придбання становили, втім, лише дрібницю порівняно з великим задумом, який вже намітив Василь Ходика, засідаючи як райця в магістраті, і який зважився втілити із властивою йому наполегливістю. Задум цей, не без великих зусиль і перешкод, мав забезпечити йому у власність настільки великі володіння, якими могли похизуватись лише нащадки удільних князів. Справа ця полягала в придбанні Басанського і Биковського маєтків.

Історична довідка щодо цих земель: наприкінці XV століття, після чергового нападу на південну частину Київщини військ Менґлі Ґірея, Переяславський повіт являв собою одну із земель, яка найбільше постраждала; повітове місто і його замок були зруйновані; населення або забрано, або втекло західніше; залишалися тільки маленькі хутори і пасіки, сіл майже не лишилось. Землю ніхто не хотів брати ні за службу, ні в вислугу.

Нарешті, 1503 року Великий князь Литовський і Руський Олександр Ягеллончик грамотою, даною на ім'я київського воєводи, князя Дмитра Путятича, надав усю північну половину Переяславського повіту, по Трубежу і Супій, у вислуги дворянину своєму Дашку Івановичу.

Його ж син, відомий своїми подвигами черкаський і канівський староста Остафій Дашкович, прославлений як один із розбудовників козацтва, легендарний розвідник і воїн, організував з козацтва надійну лінію оборони від набігів, надав новий поштовх новому заселенню цих земель. Так швидко з’явились Басань, Биків і ще майже десяток сіл.

По смерті видатного козацького ватажка Остафія майно переходило від спадкоємців до спадкоємців, поки у 1578 році не було викуплене багатим київським міщанином Андрієм Кошколдовичем. Він був зятем київського війта Василя Черевчея.

І от прийшов час Ходики провернути свій хитрий задум.

Вийшла така історія, що поміж Кошколдовичем і Черевчею виникла суперечка. Останній зажадав від першого повернення якихось векселів, виданих 11 років тому ще Григорієм Дублянським (попереднім власником земель) на ім'я київського війта Семена Мелешкевича, придбаних згодом Черевчеєм. За вимогою останнього київський магістрат почав розслідування, спорядив для вирішення справи комісію, яка складалася з райців Гаврила Рая, Василя Ходики і Леона Федоровича.

Райці зажадали від Кошколдовича документи, на підставі яких він володів Басанню і Биковим. А коли документи були представлені, вони не віддали їх власнику, вимагаючи, щоб він спершу задовольнив претензію київського війта. На протести Кошколдовича відповідали побоями під час самого засідання та ув'язнили його на кілька місяців (щоб подумав).

Що ви взагалі знали про справжнє рейдерство, доки не прочитали це?

Але ж виникає питання: до чого тут Василь Ходика і де його гра, якщо все це київський війт В.Черевчея мутить?)

Він уже поспішає на допомогу.

За скаргою Кошколдовича до князя Костянтина Острозького, за клопотанням останнього, особлива комісія від короля, розглянувши дії магістрату, засудила райців до сплати 4000 золотих штрафу за нанесені Кошколдовичу образи.

Здавалось би, щасливий фінал! Але не поспішайте. Воєвода київський приступив було вже до стягнення цієї суми з майна винних… аж раптом несподівано потерпілий заявив, що він «внаслідок посередництва зацних панів та добродіїв» відмовляється від отримання присудженої йому суми! Вуаля!

Гра зіграна, а Ілон Маск знову виглядає лузером на тлі всієї цієї краси.

Виявилося, що поки тривали всі ці розборки, комісії працювали, рішення виносилися… —Василь Ходика дав справі абсолютно несподіваний поворот:

а) з одного боку, він приховав собі документи, які забрала у Кошколдовича комісія в магістраті,

б) з іншого, придбав у Черевчея права на векселі, які становили головну причину спору,

в) а ще й встиг зблизитися з Кошколдовичем, запевняючи того в допомозі, одружив на його дочці і спадкоємиці, Богдані, свого брата Федора.

Ох же, який крутий цей розбишака! А ми досі не зняли про нього жодного фільму, де Голівуд нервово б курив у сторонці, зі всіма своїми «друзями Оушена» та іншими дітьми в порівнянні.

Що ж було далі? То натискаючи на нього, як на близького родича, то погрожуючи нескінченним процесом внаслідок захоплених документів та векселів, він влаштував справжній психологічний трилер та поступово довів Кошколдовича до укладення угоди, в силу якої останній відмовлявся від усіх претензій, переуступає всі права на маєтки басанські і биковські, а залишав за собою лише право володіння ними до смерті (дожити дали в майні, яке вже Кошколдовичу де-факто не належало).

1592 року Кошколдович помер, і Василь Ходика пред'явив свої права на маєтки. Вдова Палагея Черевчеєвна і дочка Богдана Ходикова визнали автентичність пред'явлених вимог. Таким чином, Василь Ходика-Креницький став найбагатшим шляхтичем-землевласником Київського воєводства. Тепер він переуступив своє місце в магістраті і свої торгові справи братові своєму Федору, сам же, проживаючи здебільшого в Басані та Переяславі, зайнявся примноженням своїх статків.

Здавалось, осів ветеран рейдерського фронту, поважний урядовець, шляхтич, землевласник. Усе вже є, всього досяг. Час зупинитись? Та де там!

Отримуючи зі своїх маєтків значні доходи, він став сусідам шляхтичам позичати великі суми під заставу маєтків. А потім, так чи інакше, підштовхував до ситуації невиплати, відбирав їхні маєтки за суми, які часто і близько не відповідали їх вартості; так він придбав села Варевичі, Ріжки, Бугаївку та Давидковичі тощо.

У самому місті Києві, понад ті три будинки, які дісталися йому у спадок від Мітковичей і від двоюрідного брата Устина Фіца, Василь Ходика-Креницький збудував великий будинок на вулиці, що з'єднувала ринок із Дніпром, та інший у брамі замку; понад те, він придбав у різних частинах міста 10 дворів, на яких налаштував «халупи» для здавання в найм, придбав 6 сіножатей на «київському Болонью» (Оболонь так звалась раніше), кілька садів на Кудрявці тощо.

17 листопада 1609 року він отримав привілей на київське скарбництво, а разом із ним — титул земського урядника.

Останні 8 років життя Василь Ходика прожив відносно спокійно: він повидавав своїх численних дочок заміж за багатих міщан та шляхтичів Київського воєводства і дбав головним чином про виплату їм приданого. А всю поземельну власність, вмираючи в 1616 році, відписав єдиному синові Федору Васильовичу, який підписувався вже Креницьким, а не Ходикою.

Федір цей відрізнявся неспокійним характером і схильністю до самоуправства. Зустрічається в численних судових справах до 1640 року. Величезну спадщину він збільшував новими придбаннями, здебільшого захопленими силою.

Утім, усі ці величезні статки, зв'язки, шляхетський статус, всеосяжна корупція, влада тощо виявились безсилими перед вогнем козацької революції, що піднялася в 1648 році, охопила територію, на якій розташовувались маєтності шляхтичів Ходик-Креницьких, і знищила їх безслідно. Биків і Басань увійшли, як сотенні містечка, до складу Переяславського козачого полку, а онуки Ходик мали шукати притулку на Волині і проживати там без звичної вже київської розкоші.

Написано за матеріалами чудової праці видатного історика Володимира Антоновича, а також сучасних досліджень Наталі Білоус.

Блог автора: Facebook