Яким було місто Мазепи? Привіт із Канади!

(Торонто: Видавництво «Гомін України», 2019)

Зенон Когут, Володимир Мезенцев, Юрій Ситий

У 2018–2019 роках українські та канадські археологи й історики плідно продовжили вивчення Батурина козацької доби й опублікували низку важливих праць про старожитності того міста на Чернігівщині.

Цей проєкт 19 років спонсорують Канадський інститут українських студій (КІУС) Альбертського університету в м. Едмонтоні, Понтифікальний інститут середньовічних студій Торонтського університету та Дослідний інститут «Україніка» у м. Торонті. 2018 року КІУС надав ґрант на історико-археологічні дослідження Батурина XVII–XVIII ст. з Вічного фонду ім. Анни та Нікандера Буковських. Щиро дякуємо директорові того інституту мґр Ярсу Баланові за щедру підтримку Батуринського проєкту минулого і цього року та інтерес до наших публікацій. Колишній директор КІУСу, провідний історик Гетьманщини проф. Зенон Когут — засновник і академічний дорадник проєкту. Президентом Дослідного інституту «Україніка» є виконавчий директор Крайової управи Ліґи українців Канади мґр Орест Стеців. Фонд катедри українознавства при Гарвардському університеті щороку підтримує субсидіями археологічні та архітектурно-мистецькі студії ранньомодерного Батурина і наукові подорожі його дослідників.

Найщедріші благодійники вивчення батуринської старовини — поетеса Володимира Василишин (літературні псевдоніми — Міра Гармаш та Ї. Жак), нащадок славного гетьмана запорізького козацтва Михайла Дорошенка, і її чоловік, мистець Роман Василишин з Філядельфії (іл. 1). Бл. п. пані Володимира до кінця свого життя була неперевершеним меценатом цього проєкту. Пан Роман продовжує добродійну справу своєї родини. Портрети панства Василишиних виставлені у Музеї археології Батурина і надруковані в усіх щорічних буклетах та великих статтях в українсько-канадській пресі про досліди Мазепиної столиці 2011–2019 років. Письменниця Лидія Палій з Торонта, яка підтримує розкопки у Батурині 18 років, склала надзвичайно щедру пожертву на їхнє продовження минулого року.

У 2018–2019 роках історико-археологічні студії Батурина і підготовку публікацій підтримали дотаціями Крайова управа Ліґи українців Канади (голова Роман Медик, заступник голови Борис Михайлець), Ліґа українців Канади — відділ у Торонті (голова Микола Литвин), Крайова управа Ліґи українок Канади (голова Оксана Кузишин), торонтський відділ Ліґи українок Канади (голова Галина Винник), Союз українок Канади — відділ ім. св. княгині Ольги при Українській православній катедрі св. Володимира (голова Віра Мельник), Кредитова спілка «Будучність» (персональні подяки головній управительці Оксані Процюк-Чиж і менеджерці кадрів Христині Бідяк), Українська кредитова спілка (головний управитель Тарас Підзамецький), Фундація «Прометей» (голова Марія Шкамбара) та аптека «Healing Source Integrative Pharmacy» (власники Омелян і Зеня Хабурські) у Торонті.

З пошаною відзначимо приватних осіб у Канаді й Сполучених Штатах Америки, які пожертвували на Батуринський проєкт у 2018–2019 роках. Це є високоповажні д-р Юрій Іванчишин і д-р Вільгельміна Дегрот, Оленка й Славка Негрич, мґр Анна Троян, д-р Юрій Рева, Мирон та Олена Дилинські, Орест і Тетяна Джулинські, Володимир й Христина Кудрики, Роман та Дарія Пількови, д-р Ернест Еващук, Михайло Гуцман, Євгенія і Богдан Мельничуки, Наталя та Іван Ємці, Стефанія й Михайло Ходани, проф. Віктор Палис, Галина Юник (Торонто), д-р Юрій і Орися Лисик (Ошава, Онтаріо), Марта Олійник (Монтреаль), Майкл-Стівен Гумницький (Мюрфрісборо, Тенессі) та Оксана Салдит (Корралес, Нью-Мексіко). Більшість із вищеназваних організацій, кредитівок, фундацій, компаній та вельмишановних добродіїв підтримують досліди Батурина 15–19 років.

Із сумом згадаємо старшого редактора інтернетної Encyclopedia of Ukraine при Торонтському відділі КІУСу св. п. мґр Андрія Макуха, який відійшов у вічність цього року. Він редаґував усі англомовні праці д-р Володимира Мезенцева з історії і культури Батурина. Подяка належить проф. Максимові Тарнавському (Славістичний департамент Торонтського університету) за його багаторічну підтримку Батуринського проєкту в академічних закладах Канади своїми авторитетними рекомендаціями.

Відзначимо працівника Центру ім. Петра Яцика у Бібліотеці Робартс Торонтського університету Василя Сидоренка за цінні бібліографічні, наукові, редакторські й технічні консультації і допомогу В. Мезенцеву в дослідженнях гетьманської столиці, особливо за підготовку ілюстрацій для публікацій та лекцій. Директорка того Центру д-р Ксеня Кебузинська також допомагає йому в розшуках рідкісних видань.

Щиро дякуємо голові редакційної колеґії Гомону України д-р Олегові Романишинові, редакторці тижневика Оксані Соколик, мовній редакторці Софії Сосняк та комп’ютерному дизайнерові Михайлові Гуцманові за публікацію великих і багатоілюстрованих статей про старожитності Батурина у цій поважній газеті 18 років, а також восьми буклетів у її видавництві. Д-р О. Романишин та мґр О. Стеців усебічно сприяють розбудові Батуринського проєкту й розголосу про нього у діяспорі. Дослідний інститут «Україніка» та Ліґа українців Канади перфектно організують, реклямують і спонсорують щорічні публічні доповіді В. Мезенцева про останні археологічні досліди гетьманської столиці в українських культурних центрах, громадських установах та церквах Торонта. У травні він презентував ілюстровану прозірками лекцію про розкопки Батурина 2018 року та новознайдені герби Івана Мазепи й Пилипа Орлика в Old Mill Toronto.

У 2011–2013 роках КІУС і «Україніка» разом фундували видання трьох гарно ілюстрованих буклетів Зенона Когута, Володимира Мезенцева, Володимира Коваленка та Юрія Ситого про результати розкопок Батурина 2010–2012 років, архітектурно-археологічні дослідження й реконструкції гетьманських резиденцій і культуру козацької еліти Мазепиного двору. Автори висловлюють глибоку подяку Кредитовій спілці «Будучність» (персонально головній управительці О. Процюк-Чиж і менеджерці кадрів Х. Бідяк) та Дослідному інститутові «Україніка» і його президентові О. Стецеву за покриття коштів публікації п’яти наступних буклетів у 2015–2019 роках. Ґрант на друкування запропонованої восьмої брошури тої серії надала Фундація BCU Foundation (голова ради директорів Р. Медик).

Буклети мають 24–36 стор. українською мовою і 50–80 кольорових ілюстрацій та ґлянсований папір. Ці науково-популярні історико-археологічні праці названих авторів рекомендуються широкому колу читачів і вченим, усім шанувальникам української старовини¹. Останні чотири буклети можна придбати у канцелярії Крайової управи Ліґи українців Канади в Торонті за $10 кожний (телефон: (416) 516-8223, email: [email protected]). Сім брошур розповсюджує Видавництво КІУСу в Едмонтоні (тел.: (780) 492-2973, email: [email protected]; http://www.ciuspress. com/catalogue/history/325/sadeibi-ivana-maziepi-u-baturini; http://www.ciuspress.com/catalogue/history/333/kul%27tura-kozats%27koyi-ieliti-maziepinogheo-devoru; http://www.ciuspress.com/catalogue/history/347/palatsi-ivana-maziepi-ta-kirila-rozumovs%27kogheo; http://www.ciuspress.com/catalogue/history/356/rozkopki-u-baturini-2015-roku; http://www.ciuspress.com/catalogue/history/361/arhaieologheichni-deoslidei-baturina-2016-r; http://www.ciuspress.com/catalogue/history/372/rozkopki-u-baturini-2017).

2018 року в розкопках Батурина брало участь майже 45 студентів, маґістрантів та викладачів Національного університету «Чернігівський колегіум» ім. Тараса Шевченка (Чернігівський університет), Глухівського національного університету ім. Олександра Довженка, Національного університету «Києво-Могилянська академія», співробітники Інституту археології Національної академії наук України (НАНУ) в Києві, Чернігівського обласного історичного музею ім. Василя Тарновського, Батуринського національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця» і волонтери з різних реґіонів України (іл. 2, 3). Батуринську українсько-канадську археологічну експедицію очолюють старші наукові співробітники Центру археології й стародавньої історії Північного Лівобережжя Чернігівського університету д-р В’ячеслав Скороход і його заступник Юрій Ситий (науковий керівник експедиції).

Директор Інституту історії, етнології та правознавства Чернігівського університету, відомий історик Лівобережної України, проф. Олександр Коваленко активно допомагає організації, комплектуванню й фінансуванню Батуринської експедиції та публікації її результатів. Він сприяє науковій діяльності та виданням заповідника «Гетьманська столиця». О. Коваленко залучив його працівників, істориків і археологів Чернігівського університету та Інституту археології НАНУ для створення колективної монографії з історії і культури Батурина Нового часу.

Ю. Ситий — провідний польовий дослідник цього міста і головний автор детальних звітів про його щорічні розкопки. Він найбільше публікує статей і розділів у колективних працях із різних питань матеріяльної культури гетьманської столиці та презентує свої доповіді на численних наукових конференціях². Учениця Ю. Ситого, д-р Людмила Мироненко (Інститут археології НАНУ) реґулярно бере участь у розкопках Батурина і спеціялізується у вивченні його керамічного ремесла до 1708 року. Позаторік вона доповідала про її дослідження в Інституті археології та етнології Польської академії наук у Варшаві.

Завідувач науково-дослідного відділу Національного заповідника «Глухів» мґр Юрій Коваленко очолює групу студентів-істориків з університету м. Глухова Сумської області у складі Батуринської експедиції. Він ефективно проводить археологічні розвідки у Батурині під час розкопок улітку та в інші пори року і надає авторам важливі консультації про археологічні знахідки. У співавторстві з В. Мезенцевим і Ю. Ситим Ю. Коваленко опублікував три ілюстровані огляди матеріялів розкопок міста 2016–2018 років англійською мовою у виданнях Глухівського заповідника³. Член експедиції, комп’ютерний дизайнер й мистець Сергій Дмитрієнко (Чернігів), за консультаціями з Ю. Ситим і В. Мезенцевим, виготовив комп’ютерні реконструкції та глиняний муляж фраґментованих пічних кахлів із гербами Орлика й Мазепи, знайдених у Батурині, та деякі ілюстрації цієї праці (іл. 16–17, 30–36).

Екс-директор КІУСу проф. Зенон Когут успішно очолював Батуринський проєкт у 2001–2015 роках. Дотепер він є консультантом з історії й культури ранньомодерного Батурина, козацької держави та її еліти, бере участь у підготовці статей про цей проєкт і восьми вищезгаданих буклетів 2011–2019 років. З. Когут використав нові археологічні дослідження Мазепиної столиці у монографії про національну ідентичність та політичну культуру українців XVI–XVIII ст., яку підготовляє⁴.

Колишній президент Понтифікального інституту середньовічних студій, знаний історик Київської Руси проф. Мартін Дімнік бере участь в історичних дослідах середньовічного Батурина та публікації звітів про його розкопки англійською мовою у періодиці Оттавського університету⁵. Д-р Володимир Мезенцев — науковий працівник КІУСу і виконавчий директор Батуринського проєкту в Канаді, відповідальний за його фінансування, публікації, публічні лекції та рекляму в Північній Америці. Розбудовує фонди цього проєкту при Понтифікальному інституті середньовічних студій і Дослідному інституті «Україніка». В академічних статтях і повідомленнях англійською та українською мовами у пресі Канади, США й України, а також в інтернетних виданнях В. Мезенцев оприлюднює значні археологічні знахідки у Батурині з їхньою первинною інтерпретацією⁶. Він головно вивчає муровану архітектуру та її керамічний декор Мазепиного часу.

У 2018–2019 роках дослідження В. Мезенцева з археології, історії, фортифікації, геральдики, архітектурної орнаментації Батурина і Центральної України XVII–XVIII ст. консультували директор Науково-дослідного інституту історії архітектури й містобудування у Києві архітект Сергій Юрченко, старша наукова співробітниця Інституту історії України НАНУ, відома мазеполог д-р Ольга Ковалевська, знавець історії та культури козацької доби і гетьманської столиці історик Сергій Павленко (Чернігів) та фахівець із середньовічної й ранньомодерної фортифікації д-р Олександер Бондар (Чернігівський історичний музей). Висловлюємо подяку цим науковцям за співпрацю й слушні поради.

Автори спирались на видані цього року багатоілюстровану монографію С. Павленка про фортецю Батурина та її розорення російським військом у 1708 році, а також на брошуру О. Бондаря про фортифікацію й територіяльний розвиток того міста за князівського і козацького часів⁷. За дозволом О. Бондаря, його графічні реконструкції пляну та оборонних споруд гетьманської столиці передруковано у нашому буклеті (іл. 5, 6, 8–13).

Національний історико-культурний заповідник «Гетьманська столиця» зразково розбудував п’ять музеїв старожитностей і краєзнавства Батурина, зберігає й реставрує архітектурні, мистецькі та археологічні пам’ятки міста, вивчає і популяризує його спадщину, особливо серед юнацтва. Там щорічно проводяться міжнародні наукові конференції, присвячені різним темам дослідів гетьманської столиці. Цьогоріч заповідник видав черговий збірник академічних статей Батуринська старовина, випуск 7 (11), за редакцією Н. Ребрової, О. Коваленка та ін. (Київ, 2019). Генеральна директорка того державного закладу мґр Наталя Реброва, його вчений секретар мґр Наталя Саєнко, завідувач відділу археології Андрій Батюк, архітект Тетяна Кербут і працівниця відділу історії гетьманства Оксана Ломко співпрацюють із членами нашої експедиції, постійно діляться новими науковими матеріялами та інформаціями.

Батуринський заповідник визнано найкращим музейним комплексом Чернігівської області і третім за значенням, досягненнями й кількістю відвідувачів серед інших історико-культурних заповідників України. 2018 року музеї та архітектурні пам’ятки Батурина оглянуло 172,4 тис. туристів з України й Заходу. З них 52,7 тис. становить учнівська молодь. За десять років діяльности міського Музею археології його відвідало понад 100 тис. туристів.

Археологічні дослідження св. п. д-р Володимира Коваленка і Ю. Ситого встановили, що першопочатком Батурина була невелика фортеця, яку заснували на східних кордонах чернігівського князівства в XI ст.⁸ За О. Бондарем, її вал мав у товщі насипу один поздовжній ряд зрубів («городні»), забитих ґрунтом, та навальну стіну з горизонтальних колод, вкриту дахом, як типово для міських укріплень Руси⁹ (іл. 8). Результатам дослідів фортифікацій Батурина цього вченого приділимо основну увагу.

В. Коваленко вважав, що навала монголів на Русь-Україну зруйнувала первісну фортецю у 1239 році і поселення там не відновлювалось до XVII ст.¹⁰ Однак розкопки, проведені Ю. Ситим 2017 року, засвідчили, що заселення центральної частини міста тривало у другій половині XIII ст., а на заплаві р. Сейм займались скотарством в XIV ст.¹¹ Він гадає, що монголи Золотої Орди остаточно зруйнували княжий Батурин у 1275 році. У світлі наявних археологічних даних, його терен запустів у XIV–XVI ст., але назва міста, ймовірно, збереглась у народній пам’яті з князівської до козацької доби.

У період панування Речі Посполитої на Чернігово-Сіверщині в 1618–1648 роках українці із Правобережжя, Волині й Поділля, а також поляки, литвини і білоруси активно переселялись туди та будували і поновлювали середньовічні фортеці й замки краю. За наказом польського короля Сигізмунда ІІІ Вази, 1625 року спорудили замок Батурин на місці валів і ровів фортеці XI ст., правдоподібно, відродивши її назву (іл. 9). Із 1620-х років поспіль вона зустрічається в польських та російських документах і хроніках.

1632 року під час Смоленської війни між Польщею та Московією Батурин уперше спалило й спустошило російське військо. Між 1634 і 1648 роками маґнати та королівська адміністрація відбудували там замок і з боку лівого високого берега Сейму спорудили й заселили прилеглу фортецю¹². Їхні оборонні споруди відомі за описом міста 1654 року та археологічними дослідами 1996–2008 років.

Розміри замку-цитаделі були 100 х 130 м, а фортеці — 600 х 440 м. Довжина укріплень фортеці (зовнішня оборонна лінія міста) була приблизно 1 км (іл. 4–6). За порівняннями Ю. Ситого, батуринська фортеця XVII ст. була однією з найбільших на Лівобережжі, подібною за розмірами до тогочасних твердинь Ніжина й Борзни. Їм тоді поступались площею фортеці Новгород-Сіверського, Чернігова та Переяслава.

Цей археолог керував розкопками залишків валів цитаделі Батурина у 1996 і 2006 роках та її рову в 2008-му. За його висновками, первинно, між 1625 і 1669 роками цитаделю із поля захищали два паралельні рови, завглибшки приблизно 7 м і завширшки 6–7 м. Схили зовнішнього рову обклали вертикальними колодами (іл. 19). В основі валу виявили рештки двох суміжних поздовжніх рядів дубових зрубів із горизонтальних колод. Зовнішній ряд тих камер засипали ґрунтом, вийнятим з рову, а внутрішні пустотілі зруби служили коморами для залоги¹³. Забиті землею і глиною, зруби витримували обстріл артилерією того часу.

За дещо відмінними уявленнями та гіпотетичними графічними реконструкціями О. Бондаря, напільну зрубну конструкцію цитаделі від початку XVII ст. комбінували з зовнішньою і внутрішньою стінами з вертикальних колод. Перекриття рядів камер із горизонтальних балок було підлогою бойової ґалерії для захисників. Фронтальна вища стіна з паль, загострених нагорі, мала спереду земляну підсипку, наче малий вал. Цей гострокіл, що називався «острог», прикривав оборонців на бойовій ґалерії як бруствер із прорізаними стрільницями для мушкетів, гаківниць і пістолів, але не мав покрівлі (іл. 13–1).

За О. Бондарем, напільні укріплення фортеці були менш потужними, ніж на цитаделі. Вони складались з одного ряду клітей-камер, заповнених ґрунтом і споруджених із вертикальних дубових паль. Ширина кліті там становила 3,4 м. Конструкцію бойової ґалерії з бруствером-гостроколом без даху на фортеці й цитаделі за польського часу дослідник уявляє однаковою (іл. 13–3). З боку стрімких схилів високого берега Сейму, заввишки до 16 м над рівнем заплави, фортеця і цитаделя не мали валу й рову, а лише огорожу з гостроколу (іл. 6, 21). Їхні стіни підсилили фланкуючими рубленими баштами та вежовими брамами. На напільній оборонній лінії фортеці вони розміщувались з інтервалами у 100–130 м. Там спорудили три брами: Сосницьку (Новомлинську), Ніжинську (Київську) і Конотопську (Митченську). До 1654 року шість глухих башт без проїздів фортеці й цитаделі не мали покрівель, а на двох надбрамних вежах були шатрові тесові дахи¹⁴ (іл. 5, 6, 11, 15, 25, 26).

Через рови до брам фортеці та цитаделі вели дерев’яні мости. Рештки опорних стовпів із мореного дубу від мосту цитаделі розкопали на дні її рову 2008 року (іл. 19, 20).

Учасник розкопок Батурина археолог Олександер Терещенко (Чернігівський університет), спираючись на опис Батурина 1654 року, намалював свої кольорові гіпотетичні версії конструкцій дерево-земляних укріплень та Ніжинської брами фортеці середини XVII ст. За тим джерелом він також художньо відтворив здогадний вигляд тогочасного батуринського монастиря, оточеного ровом і валом із дубовим гостроколом, що знаходився десь понад кручами берега Сейму (іл. 25–27). Його локалізація і назва ще не встановлені й дискутуються дослідниками. Можливо, у другій половині XVII ст. цю обитель перенесли на місце Миколаївського Крупицького монастиря, який відродився після розорення за 11 км від міста (іл. 12). За дозволом О. Терещенка, названі малюнки друкуються тут уперше.

О. Бондар вважає, що відтворена ним конструкція захисних стін цитаделі й фортеці Батурина XVII ст. була знайома козакам, оскільки вона широко використовувалась у фортифікації Османської імперії, де називалась «паланка». Турки її перейняли від мадярів або південних слов’ян¹⁵.

Проте Ю. Ситий упевнено відносить конструкцію зрубних оборонних споруд батуринської цитаделі з горизонтальних колод польського і гетьманського періодів до української традиції, що наслідувала міські укріплення-городні Княжої Руси (іл. 8, 18, 20, 22). Наприклад, як згадувалось вище, такі городні мало городище XI ст., зародок Батурина, та фортеця Чернігова XVII ст., за її комп’ютерними й мальованими реконструкціями¹⁶. Тільки тип укріплень батуринської фортеці з вертикальних паль цей дослідник визнає відмінним і немісцевим.

В. Мезенцев розглянув детальніше аналогії та походження конструкції оборонних споруд фортеці Батурина на основі їхніх реконструктивних малюнків О. Бондаря. Але не підтримав висновку останнього про її запозичення з османської фортифікації.

Турецькі вчені твердять, що паланки (palanka), побудовані з вертикальних колод і доповнені валами й ровами, масово споруджували у стратегічних пунктах на кордонах европейських володінь Оттоманської Порти від Адріятики до Чорного моря в XIV–XIX ст. Їх швидше й легше зводили, ніж дорогі потужніші муровані фортеці. Однак зазвичай паланки були невеликими фортами прямокутної, трикутної та іншої геометричної форми з круглими вежами чи бастіонами по кутах¹⁷. Тому сумнівно, щоб конструкцію турецьких паланок застосували для порівняно великої батуринської фортеці, площею 26,4 га з нереґулярним пляном напівкола, обумовленого рельєфом берега ріки (іл. 4–6).

Також, на погляд В. Мезенцева, навряд чи козаки, які могли знати турецькі паланки, визначили дизайн укріплень фортеці Батурина за польської влади. Нагадаємо, що її спорудження у 1630–1640-х роках замовили й фінансували королівська адміністрація та польські маґнати. Найімовірніше, вони вибрали розповсюджений у середньовічній і ранньомодерній Польщі тип оборонних споруд із гостроколу/палісади. Такі відносно дешеві дерево-земляні укріплення могли економічно й найскорше звести навколо розлогого околишнього району Батурина для захисту міста і східних кресів Речі Посполитої від набігів татар, московитів та козацько-селянських повстань. Досвід їхньої побудови могли мати переселенці туди з Польщі, Західної України й Білорусі.

У першій половині XVII ст. палісади з бійницями для мушкетів, часто підсилені валами, ровами й вежами, використали для укріплення Подолу в Києві, замку м. Любеча Чернігівської обл. та багатьох міст, фортець, замків і монастирів Центральної України й Білорусі за правління там Речі Посполитої¹⁸.

Огорожі з паль звичайно захищали посади й передмістя середньовічних та ранньомодерних міст, фортець і замків Польщі¹⁹. За графічними реконструкціями на підставі археологічних і зображальних джерел, муровані й дерев’яні королівські та панські палаци і мешкальні вежі XIV–XVI ст. мали зовнішні укріплення з рову, валу й гостроколу чи інколи вінчатої стіни²⁰. Ґравюри середини XVII ст. показують чимало тогочасних замків Польського королівства та їхніх підзамч, оточених палісадами²¹.

Понад півстоліття — у 1669–1708 роках і 1750–1764 роках — довше, ніж інші центри України, Батурин був офіційною військово-адміністративною столицею козацької держави до кінця її існування

На підставі головно археологічних досліджень, спеціялісти з фортифікації виготовили схеми різних типів дерево-земляних і кам’яних оборонних споруд середньовічних поселень Польщі та інших західних слов’ян. Серед них знаходимо кілька варіянтів конструкцій із двох паралельних рядів вертикальних колод із ґрунтовою засипкою між ними (іл. 14). Фронтальна стіна із загострених нагорі паль там є вища й слугувала бруствером для захисників на бойовій ґалерії без покрівлі²². Такі споруди найбільше подібні до відтворених О. Бондарем укріплень фортеці Батурина XVII ст. (іл. 10, 11, 13). Цей учений, зокрема, вважає їхньою аналогією відбудовані в натурі за матеріялами розкопок оборонні стіни з вертикальних колод городища X–XI ст. в Археологічному скансені «Карпатська Троя» с. Тшциниця Підкарпатського воєводства у Польщі²³. Тож середньовічні західні слов’яни вживали такий дизайн укріплень поселень задовго до появи фортів-паланок Османської імперії. Як покажемо нижче, модернізацію фортеці й цитаделі Батурина наприкінці XVII ст. також здійснили за взірцями передової европейської, а не турецької фортифікації. Ю. Ситий прийняв арґументи В. Мезенцева за польське походження конструкції батуринської фортеці.

Дерев’яні оборонні споруди кожні 20 років вимагали капітальних ремонтів і заміни колод, що підгнили, тим паче заглиблених у землю паль. Непокриті дахами гостроколи, глухі башти та одна надбрамна вежа фортеці Батурина також скорше руйнувались від опадів. Їх знищували й часті пожежі міста.

За С. Павленком, 1648 року на заклик гетьмана Богдана Хмельницького (1648–1657) місцеві козаки і селяни повстали й звільнили Батурин від польських зверхників²⁴. У складі козацької держави місто почало інтенсивно рости та розбудовуватись. 1655 року вся міська забудова, мабуть, із дерев’яними укріпленнями, вигоріла від стихійної пожежі. Однак до дев’яти років оборонні споруди відновили. Вони врятували Батурин від захоплення військом польського короля Яна ІІ Казимира під час його вторгнення на Чернігово-Сіверщину 1664 року.

1668 року батуринці підтримали антимосковське повстання під проводом гетьмана Івана Брюховецького (1663–1668). Повсталі козаки перебили у фортеці московську залогу²⁵.

1669 року гетьман Дем’ян Ігнатович (Многогрішний, 1669–1672) переніс до Батурина свій головний осідок із м. Гадяча Полтавської обл. Понад півстоліття — у 1669–1708 роках і 1750–1764 роках — довше, ніж інші центри України, Батурин був офіційною військово-адміністративною столицею козацької держави до кінця її існування.

Ігнатович побудував у цитаделі дерев’яну гетьманську резиденцію і міг розпочати поновлення міських укріплень. Проте О. Бондар, С. Павленко та В. Мезенцев гадають, що наступний гетьман Іван Самойлович (1672–1687) найбільше спричинився до посилення і модернізації цитаделі й фортеці²⁶ (іл. 7). У листі Мазепи 1708 року згадано, що батуринська фортеця була відбудована за його попередника Самойловича²⁷.

На основі археологічних дослідів Ю. Ситого, О. Бондар підготував графічну реконструкцію підсиленої напільної оборонної лінії цитаделі (іл. 13–2). У 1670–1680-х роках її розширили до чотирьох поздовжніх рядів зрубів. Три передні ряди забили ґрунтом, а внутрішній — був пустотілим для житла чи комор охоронців. Передній найвищий зруб, складений із горизонтальних колод і засипаний ґрунтом у нижній частині, мав нагорі бойову ґалерію зі стрільницями для мушкетного й гарматного бою та покрівлею на кшталт рублених укріплень-городень Руси.

Ю. Ситий твердить, що після 1669 року засипали напільний внутрішній рів цитаделі польського часу і розширили зовнішній із 7 м до 11 м при глибині майже 7 м. Схили розширеного рову знову вимостили сосновими, дубовими й кленовими колодами²⁸. 2008 року наша експедиція розкопала третю частину того рову цитаделі (іл. 19, 20). Облицювання рову деревиною значно ускладнювало його подолання штурмуючими. Подібне підсилення ровів відоме у фортецях XVI–XVII ст. Ніжинського козацького полку, м. Мени Чернігівської обл. та м. Річиці Гомельської обл. у Білорусі²⁹. Так, у 1670–1680-х роках укріплення цитаделі стали найпотужнішими у Батурині.

2008 року у центрі цитаделі археологи виявили вихід підземного ходу, виритого в суглинку, вірогідно, за Ігнатовича (іл. 23). Він веде до схилу високого берега Сейму. Того ж року київські архітекти-реставратори відбудували із брусів стіни, вежі, браму з мостом, рів і вал цитаделі Батурина та відомі внутрішні цегляні й дерев’яні споруди кінця XVII ст. (іл. 18, 20–22, 24). Однак сучасні реконструктивні малюнки О. Бондаря дерево-земляних укріплень там польського і гетьманського періодів більше обґрунтовані археологічними даними і доповнюють та уточнюють їхню попередню спрощену натурну реконструкцію (іл. 6, 9, 13-2).

Больверки/виводи та бастіони там явно запозичили з воєнно-інженерного мистецтва ранньомодерної Европи

За цим дослідником, дизайн вищеописаних первинних напільних укріплень фортеці 1630–1640-х років гетьмани не міняли, лише збільшили розміри стіни з паль і клітей, заповнених ґрунтом. Старі колоди замінили новими, довшими. Рів там поглибили, але покриття його схилів деревиною не виявлено (іл. 13-3,4). Подекуди збереглись залишки земляних оборонних споруд фортеці з поля (іл. 15). Проміри Ю. Ситого показали, що вал там розплився і тепер сягає ширини 15–25 м та висоти до 3 м, а засипаний у XVIII ст. рів був завширшки 25–30 м при глибині до 8 м. Імовірно, перед ровом у часи військової небезпеки встановлювали низкою колоди, обсаджені кілками з усіх боків. Ці т. зв. «рогатки» перешкоджали підступу ворогів до рову як загорожі з колючого дроту в сучасних польових укріпленнях.

О. Бондар вважає, що назовні перед баштами та надбрамними вежами фортеці прибудували напівкруглі й підтрикутні у пляні больверки, чи виводи. Вони мали невисокі земляні вали з амбразурами для гарматного бою без дерев’яних стін, оточені ровами (іл. 6, 10, 11, 16, 17). Такі споруди протобастіонного барбетного типу фортеці Батурина були нижчими порівняно до масивних п’ятикутних земляних бастіонів валів садиби Мазепи на південній околиці Гончарівка (перед 1700 роком). Але больверки підсилювали дерев’яні вежі й брами і були призначені для фланкувального артилерійського обстрілу тих, хто штурмував уздовж ровів та валів. Нападаючі на них потрапляли під перехресний вогонь із фронту і флангів: зі стін та із двох сусідніх больверків і веж. Наприкінці XVII ст. фланкувальні виводи також влаштували у фортеці Переяслава, а на початку XVIII ст. їх прибудували до фортечних башт Чернігова й Прилук. Масове спорудження бастіонів почалось у фортецях Гетьманщини після 1715 року. Больверки/виводи та бастіони там явно запозичили з воєнно-інженерного мистецтва ранньомодерної Европи.

Західні прийоми укріплення Батурина, напевно, запровадив відомий німецький військовий інженер і архітект Адам Зернікау, який мешкав при дворі Самойловича з 1681 року та помер 1693-го. Він брав участь чи очолив модернізацію й посилення твердинь гетьманської столиці та Чернігова у 1680-х роках.

Однак загалом дерево-земляні оборонні споруди Батурина (за винятком фортеці Гончарівки) на час зруйнування міста у 1708 році вже були застарілими й вразливими для тодішньої облогової артилерії. Зокрема, як відзначив О. Бондар, фортеця і цитаделя Батурина не мали земляного гласису, що прикривав стіни й вали від гарматного бомбардування. Тільки перед ровом Мазепиного маєтку на Гончарівці дослідник виявив рештки такого пристрою, перейнятого з провідної фортифікації Голляндії Нового часу. За його висновком, через застарілість та порівняну слабкість напільних укріплень фортеці з гостроколу російське військо артилерійським вогнем і штурмом прорвало цю оборонну лінію міста³⁰.

За писемними й археологічними джерелами, з 1669 року у цитаделі містились гетьманська резиденція, генеральна канцелярія, військова скарбниця та інші управлінські установи Гетьманщини (іл. 6, 18, 22, 24). У фортеці був розташований головний мурований собор Живоначальної Трійці (до 1692 року) із цвинтарем, садиби державних службовців, полковників, козацьких старшин, шляхти, багатих купців та інших світських можновладців і церковних ієрархів, курені сердюків і компанійців, залога московських стрільців, арсенали та державні сховища припасів на випадок облоги. Протягом другої половини XVII – початку XVIII ст. навколо фортеці з поля виросли неукріплені посади, передмістя, слободи і поділ у заплаві Сейму, де в основному мешкали менш заможні козаки, ремісники, торгівці й селяни. Хоч на посадах відомі окремі багаті оселі, наприклад, Орлика.

Попри подальші обмеження царатом автономії козацької держави, незрівнянний політик і дипломат гетьман Іван Мазепа (1687–1709) спромігся піднести на найвищий щабель організацію її управління, збройні сили, господарство, добробут населення, культуру й освіту. Він плекав старшинську офіцерську клясу, українську інтеліґенцію та духовну еліту. За його 22-річне стабільне правління гетьманська столиця перетворилась на одне з найзначніших і динамічно зростаючих міст України, знане у Західній Европі XVIII ст.

У вищезгаданій монографії З. Когута представлено маєстатний образ Мазепи як просвіченого проґресивного володаря ренесансного типу, доброго християнина, відданого своїй Батьківщині, покровителя й щедрого мецената православної Церкви, української літератури, науки, освіти, друкарства, художніх ремесл, архітектури та красних мистецтв³¹.

Мазепа був неперевершеним фундатором храмів і монастирів. Своєрідний артистичний стиль архітектури й декору споруд гетьмана названо на його честь мазепинським барокко. Власним коштом він побудував, відновив і прикрасив майже півсотні церков, із них п’ять — у своїй столиці. Гетьман спричинився також до спорудження найбільшої в Україні, неприступної Печерської фортеці у Києві та звів потужні мури й вежі Києво-Печерської лаври на початку XVIII ст.³²

1692 року Мазепа відремонтував фортецю Батурина. Попереднього року він писав царським властям про те, що там проїжджі башти малі й старі, а міська стіна у багатьох місцях обвалилась. Потрібного для ремонту укріплень дубового лісу в Гетьманщині обмаль. Його висікли узимку в гаях під м. Путивлем Сумської обл. і у квітні 1692 року гетьман отримав 4 000 дубових колод для невідкладної відбудови улітку веж та виводів фортеці³³.

Біля 1700 року Мазепа захистив ровом і валом із земляними бастіонами свою заміську резиденцію із садом на Гончарівці (площа — майже 9 га) за зразком тогочасних бастіонних реґулярних фортець Нідерляндів. Археологічні досліди не виявили жодних дерев’яних конструкцій у насипу валів Гончарівки. Отже, гетьман використав колоди, сплавлені з Путивля, для ремонту фортеці Батурина, згідно з його листом 1692 року. Докладний ілюстрований розгляд того Мазепиного маєтку, зруйнованого 1708 року, подано у нашому буклеті 2018-го³⁴.

Генеральний суддя Василь Кочубей у своєму доносі російському цареві Петрові І 1707 року звинувачував Мазепу, зокрема, в тому, що він нехтував ремонтом оборонних споруд міст України та особливо занедбав фортецю Батурина. Там 20 років не поновлювали фортифікації, тому вали навколо міста скрізь опливли й пообвалювались³⁵. Треба врахувати перебільшення та огульність звинувачень донощика, який, наприклад, іґнорував вищезгадані укріплення Мазепою Києва і ремонт батуринської фортеці 1692 року. Однак, дійсно, про пізніші поновлення оборонних споруд гетьманської столиці в писемних та археологічних джерелах невідомо. У рапорті цареві в середині вересня 1708 року, за півтора місяця до зруйнування Батурина, гетьман підтвердив, що фортеця там стала незручною, бо вельми занепала і її вали обвалилися. Він виправдовувався нестачею часу на відбудову укріплень міста через свої нескінченні військові походи проти татар, турків та поляків³⁶.

За твердженням С. Павленка, 24–30 жовтня 1708 року в ході підготовки Мазепиної столиці до оборони від московського війська її укріплення істотно відремонтували: поглибили рови, підсипали вали й замінили трухляві колоди³⁷. Згідно з протилежною думкою В. Мезенцева, навряд чи за тиждень до штурму встигли достатньою мірою поновити дерево-земляні оборонні споруди довжиною на фортеці до 1 км після їхнього останнього відомого капітального ремонту 1692 року. Як згадувалось вище, за листами Мазепи 1691 та 1692 років, для відбудови занепалих укріплень Батурина потребували не місцевий ліс, а дубові колоди з околиць Путивля, які звідти сплавляли по Сеймі за 120 км до гетьманської столиці. Також розкопки рову цитаделі Ю. Ситим показали, що він сильно заплив мулом іще до руйнації міста 1708 року (іл. 19). Звичайно, ґрунт з рову вживали для насипання валу. Тому В. Мезенцев, подібно до О. Бондаря, допускає, що, через занедбаність і застарілість дерево-земляної фортеці Батурина XVII ст., вона не витримала штурму армії царя Петра із застосуванням тогочасної облогової артилерії.