Перейти до основного вмісту

З історії русинської ідентичності. Частина 6. «Русинське відродження»

Остання частина, видихайте

Друга світова війна і перші повоєнні роки повністю змінили етнічну карту земель, де проживали носії русинсько-лемківських діалектів. У Польщі, в ході операції «Вісла», лемків відселили якомога далі від кордону з Україною, на землі, які переможена Німеччина мала віддати полякам. В Угорщині у великих містах вони асимілювалися за одне-два покоління, і наразі мова зберіглася хіба у двох-трьох селах. Досить великі громади збереглися в Югославії (Руські-Крстур у сербській Воєводині, кілька великих сіл у Хорватії) й особливо в Чехословаччині (регіон Пряшівщина на сході Словаччини).

У Югославії, оскільки відносини із СРСР були не завжди райдужними, влада не заперечувала, щоб місцеві русини (руснаки) користувалися власним діалектом замість стандартної української мови.

З іншого боку, влада Польщі та ЧССР запровадила політику м’якої асиміляції, коли в школі й у повсякденному житті альтернативи державної мови не було, проте водночас для лемків-русинів існували товариства української культури, при яких видавалися журнали, а деінде — театри і культурні центри.

Однак серед місцевих культурних діячів існувало тихе невдоволення такою політикою. Причина невдоволення, нехай читач не образиться, була не тільки лінгвістичною. Лемків і жителів Пряшівщини дратувало, що радянські активісти, які приїздили із СРСР допомагати «братам-українцям за кордоном», вважали себе «старшими братами» і повчали їх як «молодших братів» — незважаючи на те, що країна «старших братів» жила набагато гірше, і «товариші» перед поверненням із Польщі або ЧССР робили набіги на магазини товарів ширужитку. Що ж стосується «молодших братів», то вони навіть свого голосу в Україні, по суті, не мали (хто не згоден, нехай згадає хоча б одного чехословацько-українського письменника або поета, чиї твори були б відомі в радянській Україні).

Уже після краху соціалізму, 1993 року, в Чехії зняли кінокомедію «Дякую за кожен новий ранок!». Героїня фільму, дія якого відбувається в 1968–1990 роках, іронічно спостерігає за тим, як час від часу в їхню празьку квартиру наїжджають родичі з Гуцульщини, які шокують чехів своїми дивними звичаями — серед них і «дядько Степан», який відбув термін у сталінських таборах. Глядач не знає, що Степан Клочурак (виведений у фільмі під пародійним прізвищем Гакундак) — реальний герой, лідер Гуцульської Республіки часів Першої світової та активіст Карпатської України часів Другої світової. Але головну героїню його героїчне минуле турбувало найменше — її непокоїли передусім проблеми через те, що її родич був «буржуазним націоналістом». Час від часу дія фільму переривається «снами» — анекдотично-гротескними сценами з гуцульського життя в стилі «Бората». Наприклад, героїні сниться, що її батько заблукав у горах, і тут йому назустріч виходить ведмідь, встає на задні лапи і починає розмахувати українським прапором — алюзія на символіку Карпатської України.

Саме на цьому тлі в Польщі, Словаччині, Угорщині та колишній Югославії наприкінці 1980-х років виникає рух «русинського відродження». Активісти руху закликали: «Досить бути ʺтеж українцямиʺ! Це нам жодних благ не принесе. Говорімо, пишімо і публікуймося нашими власними діалектами!». Місцевим журналістам, письменникам, книговидавцям і театралам важливо було достукатися до серця і гаманця насамперед місцевих жителів, а не України, все ще радянської, де на той час уже виникли свої проблеми.

Крім мовного чинника, важливо було і те, що прихильники русинського руху у Словаччині були греко-католиками. У ЧССР ця церква продовжила існувати легально, тоді як у Радянській Україні з неї зняли заборону лише за рік до краху радянської влади (після чого московська церква ще довго упиралася, не бажаючи віддавати греко-католикам храми, відібрані за часів Сталіна). Але коли зароджувався русинський рух, падіння СРСР іще не було очевидним, і чекати, поки воно трапиться, активісти руху не хотіли.

Русинська мова: ще не вмерла?

Принципово важливо зазначити, що серед активістів нового руху — для якого символом став Духнович із його ідеями «русинства» — було багато сільських учителів, які отримали філологічну освіту, в тому числі і в радянських вузах. Тому з початку 1990-х років прихильники русинського руху стали складати словники місцевої лексики, граматичні описи і підручники своїх діалектів, а також виробляти стандарти «загальнорусинської мови». 30 років, що минули з моменту першого Русинського конгресу, засвідчили: єдиний «загальнорусинський» мовний стандарт виробити так і не вдалося. Наразі існує як мінімум три норми (не рахуючи «нестандартних», але також використовуваних тут і там варіантів).

1. Лемківська в Польщі — найближча за інші до літературної української. Саме на цьому діалекті існує інтернет-радіожурнал lem.fm і безліч інших сайтів. На цьому сайті можна почитати самовчитель мови та познайомитися з короткими текстами.

2. Пряшівсько-русинська у Словаччині відрізняється від української помітним відсотком словацьких і церковнослов’янських слів, але, в принципі, для нас досить зрозуміла. Правопис пряшівського діалекту теж тісно пов’язаний з українською мовою — він заснований на «желехівці», правописі, яким українська мова користувалася в Австро-Угорщині до 1920-х років; він був ідеальним для західних діалектів, але дещо складним і застарілим — для центральних і східних. Мені довелося обмінятися кількома листами з Анною Плішковою і Кветославою Копоровою, словацькими лінгвістками, зусиллями яких був створений Інститут русинської мови при Пряшівському університеті, і які написали та видали безліч підручників і граматичних довідників свого діалекту. Листування було досить доброзичливим і ввічливим, при тому, що я писав їм українською мовою, а вони відповідали пряшівсько-русинським діалектом; жодного непорозуміння не виникло.

3. Нарешті, найважчим для розуміння українцям буде здаватися бачвансько-русинський діалект, яким розмовляють «руснаки» в Сербії та Хорватії. Попри те, що око легко вихоплює в текстах знайомі українські слова, їхню мову пересічному українцеві буде зрозуміти приблизно так само складно, як чеську або сербську. Їхній діалект настільки довго проіснував на віддалі від основного українського масиву, що поступово майже втратив із ним взаєморозуміння. Я б зауважив, що носіям інших «русинських» діалектів зрозуміти «бачванських руснаків» теж не так просто.

Крім згаданих трьох норм, існують також спроби їх змішування. Окремо варто згадати русинську Вікіпедію, де різні статті написані різними діалектами, а головний редактор відкидає всі три, віддаючи перевагу вже згаданій архаїчній граматиці Гарайди з «ятями».

Що ж до ставлення «русинського руху» у Словаччині, Сербії, Хорватії або «лемківського руху» в Польщі до українців, то його можна описати так: ми дружимо, але живемо окремо. Русинський театр імені Духновича в Пряшеві ставить українські п’єси (наприклад, Івана Карпенка-Карого); русинські та лемківські видання час від часу, поряд із внутрішніми подіями своєї громади, обговорюють і події в Україні, навіть публікують статті українських авторів. Однак, незважаючи на все це, їхні організації існують паралельно з організаціями української діаспори у відповідних країнах, а бажання уніфікувати свої діалекти з українською мовою наразі не помітно взагалі. Радше навпаки: відносно недавно Союз українців і русинів Хорватії розпався на дві громади — українську та русинську — внаслідок слабкого взаєморозуміння; на межі подібного розпаду перебуває русинсько-українська громада в Сербії.

Рубрика "Гринлайт" наполняется материалами внештатных авторов. Редакция может не разделять мнение автора.

У самурая нет цели, есть только путь. Мы боремся за объективную информацию.
Поддержите? Кнопки под статьей.

''отсканируй
и помоги редакции

Become a Patron!