Перейти до основного вмісту

З історії русинської ідентичності. Епілог: що буде далі?

Остання частина вийшла. Тепер епілог від автора й додатки

У читача виникне запитання: добре, тепер я про це знаю, ну і що з цим робити?

Більшості українців, за великим рахунком, байдуже, як себе ідентифікують жителі Пряшівщини у Словаччині чи Лемківщини в Польщі. В Україні досі є місця, де люди за межі рідного регіону не виїжджають десятиліттями, тож у нас і своїх локальних ідентичностей вистачає. Зрозуміла мова – значить, свої; а якщо я не хочу читати їхніми діалектами, то не тому, що «інша мова», а тому, що просто нецікаво. Якось так.

Коли ж виникає питання про «автономію Закарпаття», то відповідь має бути твердою — ні. Відомо, що на території колишнього Союзу автономії слугували не стільки для захисту того чи іншого народу, скільки для закріплення сфери впливу того чи іншого місцевого феодала. Характерним прикладом є Крим; тамтешня автономія була створена не для кримських татар, а фактично проти них, заради інтересів місцевих російськомовних «рішал», на кшталт Цекова та Константинова, які у важкий момент швидко зрадили Україну. Чим більше «автономій», тим легше потім буде створити в них так звані «народні республіки», а за анекдотичними «лідерами», як отець Сидор, дуже скоро прийдуть новоявлені Безлери і Мотороли.

З іншого боку, я не бачу ніякої загрози для України у виданні книг діалектами Закарпаття — аби купували. Все одно учні Закарпаття у школі вивчають історію України та українську мову. Я б навіть сказав, що легалізація західних діалектів в українській пресі, телебаченні таі книгодрукуванні «де-факто» була б хорошою протиотрутою проти русифікації «де-факто». Принцип «какая разница» (© Зеленський-Голобородько), на мій погляд, повинен діяти в обидві сторони: якщо центр і захід України терпить суржик і повзучу русифікацію, то нехай ті, хто розмовляють суржиком і російською, терплять карпатські діалекти, в тому числі й на українському телебаченні — їм теж не повинно бути ніякої різниці. Оскільки вже в Радянському союзі постійно повторювали, що «брат брата зрозуміє» (маючи на увазі, що «брати» повинні розуміти російську), то значить, прийшла черга і для російськомовних — розуміти братів (і нікуди від цього не подітися).

Коли ж йдеться про русинів, лемків, руснаків, які проживають за межами України, то звинувачувати їх у «сепаратизмі» — марна справа; що ж це за такий сепаратизм, якщо вони і так живуть в інших державах? Навпаки, мені здається, найнадійніший спосіб встановити з ними міст — це проявляти до них цікавість. Можливо, в умовах України буде занадто радикальним пропонувати щось подібне до того, що колись зробили норвежці: будучи не в силах встановити єдиний літературний стандарт (у країні досі розмовляють багатьма діалектами), вони домовилися, поряд зі стандартною «книжковою норвезькою» мовою, визнати також «новонорвезьку» на основі діалектів західних околиць, нехай навіть кількість носіїв останньої стійко знижується. Але, з іншого боку, якщо офіційна точка зору стверджує, що русинська мова або лемківська — це діалекти української, що ж, дуже добре — давайте включати їх тексти у хрестоматії української літератури, давайте запрошувати їх авторів брати участь у ярмарках українських книг (і при цьому утримуватися від коментарів «а чому ви слова перекручуєте і дивно пишете»). А вже самі лемки-русини вирішать, як до цього ставитися.

На закінчення статті хочу подякувати Павлу Космачевському, Олегу Шиндлеру і Андрію Василенку за підтримку та історичні коментарі при підготовці статті, а також лінгвістам з Угорщини — Михайлові Капралю, і зі Словаччини — Анні Плішковій і Кветославі Копоровій за люб'язні відповіді на мої запитання.

Рубрика "Гринлайт" наполняется материалами внештатных авторов. Редакция может не разделять мнение автора.

У самурая нет цели, есть только путь. Мы боремся за объективную информацию.
Поддержите? Кнопки под статьей.