Перейти до основного вмісту

Засуджений за шматочки хліба, або Чому ми досі про це дискутуємо

Комусь і «куркулі» винні, виявилось

Торік дослідники виявили декілька шматочків хліба часів Голодомору 1932–1933 років у справі киянина Олексія Сорокіна, якого було засуджено радянськими каральними органами 1941-го. Власне кажучи, зі справи випливає, що під час обшуку в будинку чоловіка було знайдено не лише цей хліб, зроблений із жолудів, а й церковні книжки. Проте книжки, як і пасує робити функціонерам тоталітарних режимів, співробітники НКВД знищили, а шматочки хліба долучили до справи як свідчення антирадянської діяльності киянина.

Сам хліб, як і факт долучення його до справи засудженого — не беручи до уваги очевидний сентимент, який викликає ця знахідка, — несе надзвичайну цінність, адже є своєрідним визнанням провини радянськими органами. Якщо шматочками хліба часів Голодомору можна було проводити антирадянську агітацію, отже, Голодомор таки був, а злочинці намагались приховати факт злочину.

''

 

Здавалося б, ну і що з того? Хіба ми не знаємо, що Голодомор був? Хіба ми не знаємо, хто і як його організовував? Наші бабусі й дідусі його пережили, а ми виросли на їхніх розповідях. Ми знаємо про факти людоїдства, знаємо, що в 1939–1940 роках в українських селах не було перших класів, бо діти не народжувались сім років до того. Знаємо, що це була акція, спрямована на винищення непокірного українського селянства. Знаємо про мільйони жертв, про жіночі бунти і 5 тисяч селянських повстань, що відбувались до і під час Голодомору.

Але ж ні, ці докази і далі необхідні, бо, виявляється, в суспільстві досі точаться дискусії навколо теми Голодомору.

Щороку соціологи проводять опитування, чи вважають мешканці України Голодомор геноцидом. Цьогоріч 82% опитаних відповіли ствердно. 11% — не вважають цей нелюдський акт геноцидом, 7% — не змогли відповісти.

Отже, можна і так — не визнавати Голодомор геноцидом і факт Голодомору як такий. Ні, навіть більше, можна, в принципі, ставити такі питання, ніби це опитування про політичні симпатії чи щось на кшталт того. Так, завдяки цьому ми нібито бачимо динаміку: відсоток тих, хто вважає Голодомор геноцидом, невпинно зростає.

Але.

Торік питанням геноциду соціологи не обмежилися. Вони також запитали: а хто, на вашу думку, винен? І серед можливих відповідей є й така, що винні самі «куркулі».

Виявляється, можна питати думку про маніяків Сталіна, Молотова, Кагановича, Постишева, Косіора, Чубаря, Хатаєвича і їхніх жертв. І дискутувати щодо того, чи були причини в радянських лідерів замордувати голодом цілу країну.

Та ж ми не єдиний народ, що постраждав від тоталітарних режимів ХХ століття. І для тих, інших народів, є нонсенсом заперечення злочинів, учинених проти них. Чи навіть подібні питання. Я собі просто не уявляю, щоб представник якогось центру соціологічних досліджень ходив по Тель-Авіву і запитував у місцевих жителів, чи вважають вони Голокост геноцидом єврейського народу. Я не уявляю собі такого в будь-якій країні. Я не уявляю собі, щоб когось запитали, а чи не самі євреї винні в тому, що з ними сталося.

Ні, світова спільнота різко і рішуче засуджує Голокост! Але перед тим його суворо і безапеляційно засудили самі євреї.

Нам не цікава думка тих, хто труїв газом людей, чи тих, хто в теорії їх міг би підтримати в сьогоденні. Тому що цьому немає жодних виправдань. Так чому нам цікава думка тих, хто не вважає вбивство мільйонів українців геноцидом, чи тих, хто за це засуджує самих українців? Чому ми досі не розібралися із цим?

Ми не можемо вимагати від компанії Amazon прибрати товари з радянською символікою й одночасно дискутувати щодо того, чи були злочини радянської системи злочинами. Якщо ми самі не визначилися, не варто вимагати цього від інших. Не можна ображатися на Британію, яка через певні бюрократичні моменти ніяк не дійде до того, щоб застосувати слово «геноцид» стосовно Голодомору. Бо хоч ми самі його і застосовуємо, серед нас мало того, що є інша думка, ми чомусь з нею ще й рахуємося.

А я не хочу рахуватися, бо мій дідусь, що дитиною вижив, споживаючи самі лише буряки (так, йому, вважайте, пощастило), не винен у Голодоморі, його розпухлі від голоду друзі, яких ховали в нього на очах, не винні. Його батьки-трударі не винні. Мільйони дітей, чоловіків і жінок не можуть бути винними у своїй погибелі тільки через те, що вони опиралися гніту і мордуванням. Сотні тисяч ненароджених не винні в тому, що їм не дали народитися.

Винних уже визначила історія й український суд. Вони самі себе такими визнали. «Ми свідомо пішли на голод, бо нам потрібен був хліб, але жертвами голоду були не трудові елементи, а куркульство», — заявляв член Політбюро, міністр оборони СРСР Клим Ворошилов на ХVІІ З’їзді ВКП(б).

Цілий народ був не людьми, а «елементом» чи «куркулем». Не якийсь народ, якого ми не знаємо, який живе десь там за тисячі кілометрів, в іншому всесвіті, а наш народ. Ми. Ті, хто міг і не народитися, бо його рід був просто знищений. Які тут можуть бути запитання? Чому ми далі про це дискутуємо?

Вічна пам’ять жертвам Голодоморів в Україні!

Рубрика "Гринлайт" наполняется материалами внештатных авторов. Редакция может не разделять мнение автора.

У самурая нет цели, есть только путь. Мы боремся за объективную информацию.
Поддержите? Кнопки под статьей.

''отсканируй
и помоги редакции

Become a Patron!

Загрузка...