Знаєш історію? Ну-ну

Примітка редакції. Стаття є відповіддю на матеріал Володимира Васільєва «Роль личности в истории. «Слабоумие и отвага»». Чи вчить історія чомусь насправді?

Так склалось історично, що на ПіМ пишу тільки статті-відповіді. У даному випадку пишемо вдвох із колегою. Історія, мабуть, як і політика, найбільш демократична галузь, в якій розбираються усі — від кухарки до В’ятровича (директор Інституту Національної пам’яті). Це не добре, не погано, це реальність, яка була, є і буде. Іноді такі спроби вдалі, іноді ні. Конкретно в цьому випадку побачили, як автор важкою, наукоподібною мовою намагається вирішити складні історико-філософськи питання. Над якими поважне сивочоле академічне товариство думу думає вже мабуть років зо 200. Отже, давайте по пунктам.

Перше. Автор стверджує, що роль особи в історії мінімальна.

Хоча насправді стосовно цього існує мінімум три точки зору. Прихильники однієї дійсно вважають, що особистість не відіграє ключової ролі, а значення мають лише тенденції, обставини, маси (класи), еліти тощо. Їхні опоненти навпаки доводять, що історичний розвиток — це результат зусиль невеликої кількості «історичних» осіб. Умовно треті йдуть шляхом синтезу, вважаючи, що особи здатні відіграти ключову роль у певних обставинах та за певних умов. Дотримуватись однієї з цих трьох точок зору цілком нормально, але треба тоді обгрунтовувати, чому ви робите саме так.

Друге. Про закони та правила в історії.

Автор вважає, що в історії присутні свої певні закони. Насправді багато хто так вважає. Але за 200 з гаком років існування академічної історичної науки чомусь не вийшло жодної праці, яка б їх описувала. Багатотомне видання «Законів історії» так і не побачило світ. Так сталось не тому, що цех істориків — жалюгідні ледацюги, а тому, що закони вивести не вдалося. Іноді може здатися, що існують певні закони та моделі поведінки у схожих історичних ситуаціях. Проте кожна історична подія при детальному вивченні виявляється унікальною. Якщо порівняти з точними науками, то це як рівняння, де постійно змінюються цифри, і кінцевий результат обрахувати просто неможливо. Вихідні дані та умови щоразу різні, і які з них зіграють ключову роль — невідомо.

Третє. Про уроки.

Автор стверджує, що «кількість переходить в якість у найбільш непідходящий момент». Це чомусь названо уроком історії. Але почнемо з того, що це закон у діалектиці Гегеля, довільно доповнений автором. Цей філософський принцип у даному випадку розглядається, як кейс вирішення кризової ситуації. Не маємо нічого проти філософії, але не треба це пов’язувати з історією чи з якимись «історичними уроками». Загалом знання з історії дуже погано пристосовані до практичного застосування через постійну зміну умов та обставин. Головним рушієм історіє є людина. Дуже важко передбачити дії навіть однієї особи, а коли таких 7 мільярдів — це стає непосильним завданням.

Є, звісно, певний історичний досвід, який з натяжкою можна назвати уроками історії. Як правило, це негативний досвід. Наприклад, спроба побудови комунізму в Радянському Союзі та копіювання його іншими країнами. Проте подібні приклади є дуже загальними й очевидними. Так, попри це, їх часто ігнорують, що призводить до негативних наслідків.

Іншими словами, автор занадто все ускладнює. Це як шукати теорію змови там, де її немає. Історичні уроки не працюють в обгортці філософської картини світу Гегеля. Історичні уроки працюють лише у формі простих прикладів, зазвичай як не треба робити. Вони є дуже очевидними та ігноруються лише дурнями та/або інфантильним суспільством. До таких «уроків історії» є приклади побудови комунізму, підписання миру на умовах агресора, демократизація в армії тощо.

Четверте. Конкретний приклад. Отже, знання історії не убезпечує людину від помилок у політичній сфері. Прекрасною ілюстрацією цьому є доля видатного історика Михайла Грушевського. Його навряд чи можна звинуватити в поганому знанні історії. Побудована ним парадигма історії України досі жива в науці й стала навіть такою собі «священною коровою» (абсолютно негативне явище, але…). Проте як політичний актор Грушевський реалізувати себе так і не зміг. Про причини цього можна довго сперечатися. Чи то він такий лузер, чи може народ був не готовий, чи то обставини не склалися…

Післямова від редакції. Ми маємо досвід Перших визвольних змагань і знаємо, що якщо посваримося між собою — не вистоїмо. Чи допомагає це нам не сваритися? Втім, очільники Перших визвольних змагань мали перед очима досвід Руїни…