Зрада і покарання

Третій строк для двічі зека Януковича особливого збурення в медіапросторі не спричинив і доволі швидко забувся. Звісно, це можна списати на те, що вирок суду не тягне на повноцінну зраду/перемогу, а на пів-зраду/пів-перемогу, бо на виконання вироку поки сподіватися не варто. Тим паче справі Януковича варто було б приділити більше уваги, бо вона є великим натяком на нові справи про державну зраду для всіх тих кандидатів у Президенти України, які активно пропагують мир/дружбу/братерство з Росією. А заразом нагадати, що Янукович далеко не перший глава держави, засуджений за державну зраду. 

Також «усе-ще-легітимний» — зовсім не перший голова українського уряду, визнаний винним у державній зраді. Голови Всеукраїнського центрального виконавчого комітету при першому українському «харківському» радянському уряді 1918 р. Юрій Медведєв і Володимир Затонський були розстріляні як «вороги народу» в 1938 р.

Голови другого українського радянського уряду, проголошеного вже в Курську, Юрій П’ятаков і Христіан Раковський теж були страчені як «вороги народу».

П’ятаков був розстріляний ще в 1937 р., а Раковський у 1941 р. після п’яти років ув’язнення.

Наступник Раковського Влас Чубар, який був головою Ради Народних Комісарів УРСР цілих одинадцять років з 1923 по 1934, потім ще чотири роки був заступником голови Ради Народних Комісарів СРСР, у 1938 р. був понижений до начальника Солікамського будівництва, яке було одним з «островів» ГУЛАГу, але на посаду так і не вступив, бо так само був страчений як «ворог народу».

Наступник Чубаря Панас Любченко головував в УРСР всього три роки, і цього було достатньо, щоб у 1937 р. його звинуватили в контрреволюції. Панас Любченко чекати арешту не став і застрелив спочатку дружину, а потім себе. До речі, в 1917 р. Любченко був арештований за державну зраду УНР, бо як член Центральної Ради України дуже хотів дружити з російськими більшовиками. І тоді при «буржуазних націоналістах» йому й на думку не спало застрелитися. Любченко безпечно відбув кілька тижнів ув’язнення, хоча більшовицькі війська вже йшли на Київ.

Після Любченка посаду голови РНК УРСР зайняв Михайло Бондаренко, після критики якого Любченка і зняли з посади. Як ви здогадуєтесь, я б не писав про нього, якби його так само не арештували і не засудили до розстрілу.

Зрозуміло, що ці «вороги народу» не були ані зрадниками, ані агентами імперіалізму. Але я все ж таки вирішив згадати цих мрійників-ідіотів, які керували Радянською Україною, щоб нагадати, що таке справжня хунта і терор. Бо ж знайдуться і ті, хто буде нити, що фашистська хунта продемонструвало своє хижацьке нутро і безпідставно засудила Януковича.

Насправді ж, еталоном судів над лідерами країн за державну зраду треба брати процеси над друзями Гітлера. Уникнути судового процесу вдалося лише Муссоліні, але це було не від великого везіння. Ще на початку 1930-х років у світі Муссоліні вважали головним фашистом, але з приходом до влади Гітлера він був змушений поступитися тому званням головного лиходія світу. Хоча плани Муссоліні були не менш амбітні, ніж у Гітлера, але Італії не вистачало ресурсів, фабрикантів-Крупів, які б давали раду цим ресурсам, і військового вишколу, щоб усе це завоювати. У 1939 р. Муссоліні засвідчив свою дружбу з Гітлером «Сталевим пактом». У 1943 р., коли союзники висадились в Італії, прибічники Муссоліні заарештували його. Лише завдяки німецьким диверсантам на чолі з Отто Скорцені Муссоліні знову вийшов на волю і проголосив за підтримки німецьких військ Італійську соціальну республіку в північній Італії. У квітні 1945 р. коли війна в Європі добігала свого логічного завершення, Муссоліні спробував з німецьким загоном потрапити до Швейцарії. Німці змогли домовитись з італійськими партизанам про мирний відступ до кордону, а самого Муссоліні перевдягли в німецьку форму. Але Муссоліні не пощастило, і його упізнали. 25 квітня 1945 р. його розстріляли за вироком партизанського суду, хоча його видачі чекали союзники. Після розстрілу мертве тіло Муссоліні, його коханки і поплічників підвісили вниз головою на шибениці і віддали на поталу народному гніву.

Як Муссоліні мріяв повернути Італії велич Римської імперії, так і Відкун Квіслінг сподівався повернути під вплив Норвегії землі, завойовані вікінгами. Та якщо Муссоліні забракло ресурсів, то Квіслінг зовсім не мав підтримки нащадків вікінгів. У 1933 р. Квіслінг заснував націоналістичну партію «Національна Єдність», але на виборах вона набрала лише 28 тисяч голосів і не змогла отримати в парламенті жодного мандату. Тоді Квіслінг вирішив запозичити ідеї націонал-соціалізму, які стали успішними в Німеччині, але це призвело до того, що кількість його прихильників зменшилась вдвічі. Не маючи можливості задовольнити свої політичні амбіції, Квіслінг ставав дедалі радикальнішим і таким чином втрачав чимдалі більше прихильників. Напередодні окупації Норвегії німцями кількість його прибічників зменшилася до 2 тисяч. Лише завдяки вторгненню німців 9 квітня 1940 р. Квіслінг зміг стати прем’єр-міністром Норвегії. Через п’ять років і один місяць Квіслінга і його прибічників було арештовано. Суд визнав Квіслінга винним у державній зраді і 24 жовтня його розстріляли.

Скоріше фанатичним послідовником, ніж другом Гітлера, був Артур Зейс-Інкварт. Після відставки Шушніга, який став австрійським канцлером, Зейс-Інкварт у 1938 р. звернувся до Гітлера з проханням про допомогу, яке дало можливість німецьким військам одразу окупувати Австрію. Наступним кроком Зейс-Інкварта було підписання закону про входження Австрії до складу ІІІ Рейху. Після узаконення аншлюсу посада австрійського канцлера була замінена на посаду імперського намісника. Опинившись завдяки зраді на найвищих ешелонах влади в ІІІ Рейху Зейс-Інкварт, крім Австрії, правив також Польщею, а потім Нідерландами. В останні дні Рейху Зейс-Інкварт став міністром закордонних справ в уряді Карла Деніца, щоб потім здатись союзникам. Зрадник Австрії став єдиним головою держави із союзників Гітлера, який був відправлений Нюрнберзьким трибуналом на ешафот за злочини проти миру, військові злочини і злочини проти людства. Австрії залишилось затаврувати Зейс-Інкварта державним зрадником посмертно.

Правління Зейс-Інкварта в окупованих Нідерландах як рейхскомісара перекреслило сподівання нідерландського націонал-соціаліста Мюссерта покерувати земляками. Співпраця Мюссерта з гестапо з метою придушення руху опору, участь у формуванні загонів СС, особиста присяга на вірність Гітлеру спонукали останнього проголосити Мюссерта фюрером нідерландського народу. Попри гучний титул, влада залишилась у Зейс-Інкварта. По закінченню Другої світової війни в Європі Мюссерт був арештований і засуджений за державну зраду і розстріляний 7 травня 1946 р., рівно через рік після арешту.

По своєму шкода маршала Філіппа Петена, під командуванням якого французи вистояли у найкровопролитнішій битві Першої світової війни під Верденом, і в 1918 р. він став маршалом. Ветерана Першої світової війни важко запідозрити у симпатіях до німців, свій колабораціонізм він, схоже, розглядав як найменше зло. Була це зрада чи все-таки капітуляція — хай кожен вирішує сам. У перший рік роботи його уряд був визнаний Радянським Союзом і США, і підтримував повноцінні міжнародні відносини. Уряд під керівництвом Петена прагнув зберегти колонії в Азії й Африці і це призвело до втягнення у війну. Тож уряду капітулянтів все одно довелося воювати, в тому числі з власними громадянами, які евакуювались до Великої Британії і визнали уряд де Голля. У 1944 р. союзники почали звільнення Франції, яке супроводжувалось масовими самосудами. Гітлер вирішив евакуювати кишеньковий французький уряд у  Баден-Вюртенберг. Опинившись в Німеччині, французькі колаборанти вже ні на що не впливали, але продовжували діяти. Таким чином вони підтримували віру Гітлера, що в нього ще є союзники. 15 серпня 1945 р. маршал Петен постав перед судом. Маршал вважав себе рятівником французів і хотів, щоб його судив не верховний суд, а весь французький народ. Можливо для старого маршала страшним був не стільки смертний вирок, як те, що його офіційно визнали державним зрадником. Де Голль, який колись служив під командуванням Петена і назвав на його честь сина, скористався своїм правом на помилування і замінив смертну кару на довічне ув’язнення. Петен прожив у ув’язненні ще п’ять років. Попри визнання його державним зрадником його не позбавили звання маршала, і в пам’яті французів він залишився героєм Першої світової війни — війни, на якій французи перемогли німців. Але частина французів, чиї родини постраждали в роки окупації, досі виступають проти вшанування його пам’яті. До інших колаборантів Франція поблажливою не була. Чисельні смертні вироки було винесено як високопосадовцям, так і звичайним прибічникам Гітлера. Частину колаборантів було засуджено до ув’язнення і позбавлення громадянства.

Врятуватись від суду вдалося угорському контр-адміралу Міклошу Горті, який з 1920 р. керував країною на правах регента. Внаслідок розпаду Австро-Угорської імперії Угорщина втратила флот, а короля інтернували на Мадейру. Після смерті монарха Міклош Горті став адміралом без флоту і регентом без короля. Як і всі військові з імперським минулим, Горті був схильним до авторитарного правління. У 1938 р. Угорщина на чолі з Горті стала одним із розпалювачів Другої світової війни, приєднавши завдяки підтримці Гітлера частину Словаччини і Закарпатську Україну, а в 1940 р. – частину румунської Трансільванії. У квітні 1941 р. Угорщина взяла участь у першій спільній військовій операції союзників Рейху проти Югославії. Прем’єр-міністр Угорщини граф Пал Телекі де Секі, не в змозі відвернути напад на Югославію, наклав на себе руки. Після Югославії Рейх, Угорщина, Румунія і Словаччина відкрили радянський фронт. Саме на українських землях часом переплітались шляхи угорців, словаків і румунів, які мали один до одного територіальні претензії — кожна така зустріч могла мати непередбачувані наслідки. У 1944 р. Горті збагнув, що якщо війну не можна виграти, то її треба закінчити, і оголосив перемир’я з СРСР. Але в Угорщині стояли німецькі війська, які здійснили державний переворот, Горті вивезли до Німеччини і тримали під домашнім арештом. Так скінчилось майже 25-річне правління Горті і почалося коротке правління «вождя» угорців Ференца Салаші.

По закінченню війни Горті потрапив до союзників, які вирішили, що він не причетний до військових злочинів, і відпустили його. Горті, не бажаючи випробовувати долю, емігрував до Португалії на запрошення Салазара. А от німецький ставленик Ференц Салаші і ще три колишніх прем’єр-міністри Імреді Бела, Ласло Бардошші, Деме Стояї, які правили в різні часи, а також інші державні і політичні діячі були страчені за вироком суду. Ще один колишній угорський прем’єр-мінстр Іштван Бетлен помер в ув’язненні у Москві.

Румунія, яку Гітлер змусив поступитись Угорщині трансільванськими землями, сподівалась компенсувати свої втрати за рахунок української Тавриди. Претензії на українські землі були обґрунтовані істориками, які апелювали до кордонів більш ніж двотисячолітньої давнини. Перемогу мав забезпечити послідовник Гітлера Іон Антонеску. У 1937 р. його призначили міністром оборони румунського королівства, а у 1940 р. він здійснив державний переворот і став диктатором, але скасовувати монархію не став і залишив короля Міхая І на троні. Успішний початок війни проти Радянського Союзу обернувся поразкою. Румуни виявились поганими воїнами і зазнавали великих втрат. До того ж, затяжна війна для відсталої економіки Румунії виявилась непосильним тягарем. Наближення радянських військ вирішило долю Антонеску. 23 серпня 1944 р. офіцери, вірні королю Міхаю І, здійснили державний переворот й арештували диктатора. 1 червня 1946 р. Іона Антонеску за вироком народного трибуналу було страчено.

Балканський колабораціонізм відзначився особливою кривавістю. Після окупації Югославії її землі були розділені між Німеччиною, Італією Угорщиною та Болгарією. Під протекторатом ІІІ Рейху було утворено Хорватську Державу і Військову адміністрацію Сербію. Королем Хорватії за протекцією Італії став один із принців Савойської династії Томіслав ІІ, але реальних повноважень він не мав. Справжнім поглавніком (керманичем) Хорватії був прем’єр-міністр Анте Павеліч. У 1943 р., коли союзники почали висадку в Італії і Муссоліні арештували власні соратники, Павеліч відсторонив Томіслава ІІ і сам зайняв його трон. З розпадом Югославії хорвати почали етнічні чистки сербів. Під час Другої світової війни в ході чисток загинуло від 200 до 500 тисяч сербів. Таким чином хорвати заклали фундамент для міжетнічної ворожнечі під час громадянської війни в Югославії в 1990-х роках. За ці та інші злочини югославський суд заочно засудив Анте Павеліча до страти. Хорватському поглавніку пощастило втекти до Аргентини. Там він у 1957 р. внаслідок замаху отримав важке поранення і вирішив виїхати до Іспанії, де помер 28 грудня 1959 р., не видужавши після поранення.

Хоча військову адміністрацію Сербії очолив серб Мілан Недіч, становище сербів від того не було набагато кращим. Населення Сербії гинуло не від етнічних чисток, а в концтаборах, за опір новій владі, в ході каральних акцій за німців, вбитих партизанами. Після поразки ІІІ Рейху Мілан Недіч втік до Австрії, згодом потрапив у британський полон, а звідти був переданий новій югославській владі. 4 лютого 1946 р., не чекаючи вироку суду, Мілан Недіч викинувся з вікна.

Сьогодні Словаччина — одна з найнепомітніших країн Європи, але в 1939 р. її правитель теж був одним із розпалювачів Другої світової війни.14 березня 1939 р. парламент Словаччини проголосував за вихід зі складу Чехословаччини, прем’єр-міністром нової держави проголосили Йозефа Тисо, який був прибічником Гітлера. Словаччина не володіла якимось стратегічно важливими ресурсами чи потужною військовою армією, але спільний кордон з Радянським Союзом зробив її бажаним союзником для Гітлера. Словацькі війська, задіяні у війні на радянському фронті, використовували переважно для боротьби з партизанами. Для використання у важливих операціях їх бойовий потенціал був доволі низьким. У 1944 р. словацькі військові почали переходити до Чехословацького корпусу під командуванням Людвіка Свободи, який був сформований радянською владою. Наприкінці війни Йозеф Тисо втік до Німеччини, потім потрапив в американський полон і був виданий Чехословаччині. 18 квітня 1947 р. Йозефа Тисо стратили за вироком суду за державну зраду.

А от Болгарія, яка лише відкрила свої кордони і морські порти німецькій армії і флоту, але у війні сама безпосередньої участі не брала, після війни отримала свій Нюрнберг із трибуналом і ще більше страчених. Причиною тому — комуністична революція. Коли 28 серпня 1943 р. болгарський король Борис ІІІ несподівано помер після візиту до Гітлера, трон успадкував малолітній Симеон ІІ, а регентами стали князь Кирило Переславський (брат Бориса ІІІ, дядько Симеона ІІ), прем’єр-міністр Богдан Філов і військовий міністр Нікола Філов. Регентська рада продовжила пронімецький курс Бориса ІІІ. У вересні 1944 р. до Болгарії увійшли радянські війська, у країні почалось повстання, Регентську раду було скасовано і заарештовано. 1 лютого 1945 р. за вироком народного трибуналу Регентську Раду було розстріляно разом з 8 радниками, 22 колишніми міністрами, 67 депутатами. Тіла були поховані в загальній ямі. Після розвалу соцблоку розстріляних було реабілітовано, а на місці їх страти був поставлений пам’ятний знак.

Останнім у списку невдах, які повірили, що дружба з Гітлером гарантує їм владу, залишається іракський прем’єр-міністр Рашид Алі аль-Гайлані. Заради справедливості варто сказати, що політичне суперництво в боротьбі за владу в Іраку було далеким від демократії і трималось переважно на військових незалежно від геополітичної орієнтації місцевих політичних лідерів. Також антибританський курс іракців слід розглядати як боротьбу з британським імперіалізмом. Тобто іракців у Другій світовій війні можна порівняти з українцями з СС «Галичина», які готові були воювати в німецькій армії не через віру в Гітлера, а через бажання визволити Україну з-під радянської влади. Тож у 1940 р. аль-Гайлані взяв антибританський курс. Британські війська в Іраку за таких умов захотіли зберегти контроль за нафтовими родовищами. Іракців підтримала французька авіація колабораціоністського уряду із колоніальних володінь в Сирії і незначна кількість перекинутих німецьких військ. Черчіль, розуміючи стратегічне значення іракських родовищ, наказав ввести додаткові війська. Іраксько-британська війна закінчилась 31 травня 1941 р. Аль-Галайні усунули від влади, а на його місце прийшов пробританський прем’єр. Аль-Галайні був змушений втекти до Німеччини, а потім до Саудівської Аравії. У 1958 р. він зміг повернутися до Іраку і навіть спробував знову захопити владу. За спробу державного перевороту аль-Гайлані був засуджений до страти, але потім помилуваний. Решту своїх днів аль-Галайні провів в Бейруті. Аль-Галайні на відміну від європейських колаборантів важко назвати 100% зрадником держави, оскільки на іракському політичному житті сильно позначалися геополітичні апетити європейських держав. І лише нацистська ідеологія, в разі перемоги якої іракцям навряд дозволили порозкошувати за рахунок їх нафтових родовищ, дає нам право засуджувати Аль-Галайні за його геополітичну орієнтацію.

Тож, як бачимо, світ має доволі багатий досвід засудження керівників держав за державну зраду, і його варто вивчати. Я не дуже чекаю на дебати через повну недовіру до кандидатів, але хотів би, щоб на них пролунали запитання, які б продемонстрували, кому хочуть служити кандидати — Україні чи Путіну. Чи готові вони помилувати Януковича, адже помилування саме в компетенції Президента України? А найбільш затятих фанатів дружби з Росією варто було б запитати і про те, чи готові вони ризикнути в перспективі своєю посадою для вигнанця, який не встиг відбути повний президентський термін правління? Чи усвідомлюють москвофіли, що українсько-російська війна вже перестала бути міжусобицею двох держав? Малайзійський Боїнг, хіматаки в Сирії, втручання у вибори у США, авіатроща з польським президентом під Катинню, отруєння Скрипалів у Солсбері, російські санкції проти Туреччини, російські санкції у відповідь на персональні санкції розмежували Росію і цивілізований (інакше вже і не назвеш) світ на довгі роки, допоки не зміниться режим у Росії. Чи розуміють москвофіли, що при новій поляризації світу дружба з Путіним у 2019 р. завдасть Україні ще більшої шкоди, ніж зірваний Євразійський союз 2013 р.? Але головне питання, я думаю, читачі вже зрозуміли: чи готовий друг Путіна ризикувати строком за державну зраду, пішовши на поступки по Криму чи ОРДЛО? І таких питань на дебатах має бути максимально багато і різних, щоб кандидат продемонстрував своє справжнє єство і дав привід для суду.

Post scriptum. Я чудово розумію, що мої статтю друзі Путіна не прочитають. Та головне, щоб її прочитали українці, яких, як і я, вважають державними зрадниками, але при цьому реагують на високі рейтинги друзів Путіна коментарями в дусі — доведеться валити з України. Чи розуміють вони, що для протистояння друзям Путіна у 2019 р. в нас набагато більше можливостей, ніж будь-коли, і «звалити з України» буде найгіршим вибором у подібній ситуації? На найближчі півроку ми все ще маємо проєвропейський парламент, який, попри всі його вади, може переписувати повноваження Президента і має ратифікувати всі міжнародні договори. Чи розуміють потенційні емігранти і капітулянти, що вони зрадять пам’ять Небесної сотні і загиблих АТОвців, якщо дозволять будь-якому другу Путіна на посаді Президента закінчити справу Януковича? Чи готові ви сказати ветеранам УПА і дисидентам, які пройшли концтабори і в’язні, що маючи власну державу, ви готові здати її без бою?