Звідки взялися козаки?

Розповідь про виникнення козацтва, а також про Дике Поле, Велике Князівство Литовське, Кримське ханство, геополітику і все-все-все.

Дике Поле

Що таке Дике Поле? Ну, Дике Поле — історична назва причорноморських степів у XV–XVII століттях, а вся його історія — це, по суті, постійна боротьба між кочовим та осілим способом життя. З давніх-давен там панував кочовий спосіб життя, і колонізація цих придатних до землеробства та скотарства земель, що розпочалася ще за часів давньоруської держави, неминуче наражалася на опір. Опір із боку кочовиків, яким страшенно подобалося скакати по степу на конях і нападати на цих дивних чуваків, що все сидять на одному місці та ніяк не збираються вилазити зі своїх домівок.

У Х столітті руські землі потерпали від набігів печенігів. Зрештою руські воїни поплювали на долоні, взяли в руки мечі та завдали печенігам нищівної поразки під Києвом 1036 року. Софійський собор бачили? Так ось, він на честь перемоги над печенігами і був побудований.

Проте щойно русичі розслабилися, як зі степів посунула нова загроза — половці (кипчаки). Боротьба з ними суттєво ослабила Русь і тривала до 1223 року, коли об’єднані русько-половецькі сили були розбиті монголами під Калкою. Від того факту, що після битви майже всі половці різко рвонули на заробітки до Угорщини, русичам легше не стало, тому що 1242 року прибігли монголи, які швиденько провели русичам майстер-клас «Як правильно штурмувати міста».

Сприятливим для заселення українцями Дике Поле стало тільки наприкінці XIV – в першій половині XV століття, після того як більша частина українських земель опинилася у складі Великого Князівства Литовського і Руського. 1392 року після укладення Островської угоди правителем Великого Князівства Литовського став Вітовт — талановитий полководець, політик і взагалі норм чувак. Він розбудував на Півдні України систему опорних укріплень, позводив фортеці в південних степах, здійснив два переможні походи проти Золотої Орди. Були споруджені фортеці Караул, Чорне місто та Коцюбіїв на берегах Одеської затоки, з’явилися військові поселення на Південному Бузі та нижньому Дніпрі (Дашів і Вітовтова митниця).

Проте поразка литовсько-руського війська 1399 року на Ворсклі (одна з найбільших поразок за всю історію України, я вам скажу), смерть Вітовта 1430 року та подальші розбірки між Сигізмундом та Свиридгайлом, аби вирішити, хто з них крутіший, зупинили колонізацію Дикого Поля...

Урок геополітики

1441 року після розпаду Золотої Орди з’явилася нова держава, очолювана Хаджі І Гераєм. Вона називалася Престольний Крим та Половецьке поле (Taht-i Qirim ve Dest-i Qipcaq) і охоплювала собою територію Кримського півострова, степи Північного Причорномор’я та землі Північної Кубані. В інших країнах вона була більш відома під назвою Кримське ханство.

Кримське ханство з’явилося не в останню чергу завдяки підтримці Польщі та Литви. Саме тому між цими державами були встановлені дружні відносини. На певний час.

1475 року османи-ногибатори здійснюють похід на Крим, щоб показати, хто тут нуб, а хто про. Здається Кафа, взяті штурмом Алуста, Гурзуф, Судак і Чембало. Генуезькі колонії знищені. Також турки захоплюють князівство Феодоро — останній притулок готів після того, як араби знищили королівство вестготів у Іспанії (хник-хник). Готам дійсно не пощастило. Після кількамісячної облоги османи захопили місто Мангуп — столицю князівства. Останнього володаря Феодоро князя Олександра було страчено у Стамбулі. Кримський хан Менглі-Гірей, захоплений османами під час штурму Кафи, змушений був визнати владу турецького султана як халіфа — лідера мусульманського світу та передати Туреччині прибережні території від Балаклави до Керчі з центром у Кафі.

Кримське ханство, яке тримало у васальній залежності Ногайську, Буджацьку, Єдисанську, Перекопську орди, саме стало васалом однієї з наймогутніших держав світу — Османської імперії. Таким чином, Туреччина встановила своє панування на узбережжях Чорного та Азовського морів, а Польща та Велике Князівство Литовське здобули собі небезпечного ворога. Кримські татари перестали підтримувати дружні відносини з Польщею і Литвою, а навпаки, спираючись на підтримку Туреччини та Великого Князівства Московського, яке, до речі, було васалом Кримського ханства (Це я ще про те, що Московія сплачувала кримським татарам поминки до 1700 року, не згадав!), почали нападати на українські землі.

У 80-х роках XV століття кримчаки захопили фортеці Дашів та Хаджибей, які належали литовській державі. Таким чином, усі здобутки Вітовта були безсоромно про… кгм-кгм… профукані його нащадками, а Литва втратила доступ до Чорного моря. Маючи таких сильних тіммейтів, 1482 року хан Менглі-Гірей остаточно осмілів і, піддавшись намовлянням московського князя Івана ІІІ (Давайте, розкажіть мені щось про те, що ми «брацкіє народи». Я ж знаю, ви хочете!), напав на Україну. Цей погром, хоч і не перетворив середню Наддніпрянщину на пустку, але страшенно її спустошив. Частина людей, сказавши: «Та я довбав/ла», — переселилася на Полісся та Волинь. Напади татар, до речі, і не думали припинятися. Кримські татари показали себе дуже кепськими землеробами, землю обробляти не вміли та й, якщо чесно, не дуже то й хотіли. Отже, у звичайних татар вибір був невеликий: або займаєшся скотарством, або грабуєш навколишні землі. І судячи з усього, останній варіант їм чомусь якось більше подобався.

Внаслідок таких частих нападів населення Середньої Наддніпрянщини хочеш не хочеш, але змушене було подбати про самооборону, навчитися джіу-джитсу та постійно носити із собою електрошок і газовий балончик. Але оскільки це все відбувалося в другій половині XV століття і ніяких електрошокерів та балончиків не було, то кожен здоровий чолов’яга мав знати, що таке шабля і як нею правильно махати. Через, знову ж таки, постійну загрозу нападів населення переважно купчилося в містах чи поблизу фортець. І цього населення, як не дивно, тільки більшало. Чому? Зараз дізнаєтесь.

Уходництво як український національний спорт

Річ у тім, що наддніпрянські простори були занадто багаті природними дарами, щоб не приваблювати до себе людей. Навіть незважаючи на небезпеку. Литовський дипломат Михайло Литвин у своїх записках згадував, що «ґрунт Київщини до такої міри родючий і зручний до обробітку, що лан, вибраний раз парою биків, дає великий урожай; навіть необроблене поле дає рослини, які годують людей своїм корінням і стеблом. Тут ростуть дерева, що дають різноманітні ніжні овочі, плекається виноград [...]. У старих дубах і буках, у яких зробилися дупла, буйно водяться рої бджіл зі щільниками меду [...]. Диких звірів і зубрів, диких коней і оленів така сила […], що на них полюють тільки задля шкіри, а м’ясо через велику кількість викидають, окрім спинної частини». Одним словом, на думку Литвина, якщо десь у світі й існувала утопія, то нею 100% була наша ненька-Україна.

Отже, всі люди, які проживали на прикордонних територіях, неминуче поставали перед дилемою: або тихенько сидіти в холодній хаті та гризти сухарик, або ризикнути життям, щоб отримати бодай часточку природних дарів. Багато хто обирав останнє. Так з’явилися уходництво (уходи на промисел у степи) та уходники.

В уходників була традиція — щовесни вони збирались у ватаги та йшли в степи вбивати звірів, ловити рибу, займатися бджолярством, а коли наставала осінь, поверталися додому зі здобиччю.

Проте був у уходників і темний бік. Адже полювання — це, звичайно, добре, проте нагинати татарських чабанів, відбираючи в них овечі стада, і таких самих, як і ти, татарських розбишак куди простіше і вигідніше, чи не так?

Взагалі діяльність уходників доволі сильно нагадує діяльність буканьєрів. Фільм «Пірати Карибського моря» бачили? Так-от — забудьте. Насправді це були такі самі уходники, тільки на островах. Ну й української мови буканьєри не знали. А так 1:1, ага.

Дике Поле стало відігравати для Великого Князівства Литовського таку ж саму роль, яку згодом став відігравати Американський континент для західноєвропейських держав. Так само, як іспанські конкістадори вирушали в пошуках золота і холодильників від Ельдорадо, українські уходники нишпорили по степах із вигуками «Ау, татари, ви-и де-е-е?!». Усі шибайголови, сміливці та відчайдухи йшли туди, щоб натовкти пики поганим хлопцям і показати, хто тут, у степу, справжній батько. Як мудро сказав батько української історії та посередній політик Михайло Сергійович Грушевський, розвивався певного роду пограничний спорт: хто кого — татари наших чи наші татар. І треба сказати, що наші перемагали з великим відривом від татар. Нечисленні сутички перетворилися на гостру та непримиренну боротьбу, а ватаги уходників — на добре організовану військову силу. Силу, нині відому як козацтво...