Перейти к основному содержанию

Українець у дядька Сема. Частина 1

Як працює одна з найефективніших армій світу? Інтерв`ю з офіцером СБУ, який зараз служіть у армії США. Частина 1

Вже п’ятий рік Україна перебуває у стані війни з Росією. За ці п’ять років українська армія зазнала значних перетворень, проте попереду ще дуже багато роботи. Головним завданням для наших Збройних Сил є перехід на стандарти НАТО та подальша інтеграція в Альянс. Перемога західної парадигми побудови війська над радянською є ключем для реформування української армії, що повинна бути здатною стримувати будь-якого агресора. Адже «маленька» радянська армія ніколи не переможе «велику» радянську армію. Про те, що ж таке ці стандарти НАТО, про які всі постійно говорять, та що треба робити Україні для ефективного реформування армії, було написано вже багато. Але як ці стандарти працюють на практиці? Про це я намагався дізнатись у людини з доволі незвичайною історією. Знайомтесь — Алекс. Маючи дві вищі освіти у юридичній сфері та сфері телекомунікацій, він вирішив стати офіцером СБУ та застав, як він сам це називає, «веселі» часи анексії Криму та війни на Сході України. Після закінчення контракту його спіткала доволі незвична доля він переїхав до США та пішов служити до американської армії. Громадян України, що несуть службу в лавах Збройних сил США, можна порахувати на пальцях, але саме ці люди володіють безцінними знаннями того, як працює одна з найефективніших армій світу зсередини.

І перед початком традиційно зазначаємо, що всі співпадіння з реальними назвами установ та іменами людей, названих тут, є випадковими.

Привіт, Алексе. Розкажи, як ти опинився у США і що спонукало тебе піти саме до американської армії?

— Мій переїзд до США — це цілковита удача. Я проходив службу в СБУ і, після того як гаряча фаза війни завершилась і у мене закінчився строк контракту, я з першого ж разу виграв грін-карту. Ось так, абсолютно випадково, я й опинився у США. Варто зазначити, що тут я став жити гірше, ніж жив в Україні, бо в мене немає мого звичного оточення, моїх друзів та рідних, проте я прагну отримувати новий досвід, адже людина — не якесь дерево, і якщо є шанс навчитись чомусь новому, дізнатись щось нове, то чому б і ні? Менше одного відсотка населення тут служить у Армії, і десь один відсоток від того відсотка — у піхоті. Це дуже почесно, дуже престижно. У війську завжди можна вчитися чомусь новому, тут все доволі інтенсивно, це велике випробування, але й разом з тим, армія дає можливість відносно комфортно жити у США. До того ж, це хороша можливість підтягнути свою англійську. Як казали у нас у конторі, гарно вивчити мову можна або в армії, або в тюрмі. А в тюрму краще не потрапляти.

Чи не звинувачував тебе хтось у зраді Батьківщини? Адже ти, перед тим як стати офіцером СБУ, приносив присягу на вірність українському народові, а зараз, коли Україні конче потрібні професійні військові кадри, ти поїхав з країни та служиш інтересам іншої держави. Не відчуваєш себе «солдатом удачі»?

— Ні, абсолютно ні. Ніхто з моїх знайомих чи моїх глядачів ніколи мене ні в чому подібному не звинувачував. Я виконав свій обов'язок перед країною більш ніж у повному обсязі. До того ж, Сполучені Штати — це країна-союзник для України, тому не бачу тут нічого такого. Я взагалі не розумію подібних закидів. Я не воюю ні за чиї інтереси, я ставлю собі цілком конкретні цілі, вчуся новому та розвиваюсь так, як сам того хочу — от і все.

Опиши тоді весь свій шлях від самого початку. Як взагалі людині без громадянства США потрапити до американської армії?

— Усе набагато простіше, ніж здається. Спочатку я склав два тести: ASVAB, на загальні навички, що потрібні в армії, та TAPAS, на адаптивність до військового життя, потім зробив вейвер на свою травму (тобто згоду, що моя травма не заважатиме при несенні служби) та підписав контракт з американською армією у рекрутинговому центрі. Далі я проходив перевірку — investigation process. На це пішло десь півроку. Я за цей час отримав CDL, ліцензію комерційного водія, влаштувався на роботу водієм величезного трака та об’їздив майже всю Америку — 44 штати. Просто розвозив вантаж і отримував за це гроші, їздивши у своє задоволення. За день заробляв десь 300-400 доларів. Коли закінчився процес перевірки, мені зателефонували з рекрутингового центру, сказали, що все гаразд, і я можу приїжджати до них. Я приїхав, мене оформили, дали кілька днів на збори та відправили до MEPS (military entrance processing station) проходити всі необхідні тести, у тому числі медичні. Це також зайняло кілька днів, тому на цей час мене поселили у готелі ще з кількома новобранцями. Вже після цього дали на руки авіаквитки до Атланти і там уже в аеропорту по прильоту нас підібрали і привезли в базу на рецепцію. На рецепції ми пробули тиждень. За цей час нам видали всі необхідні речі, окрім броні та зброї, та зробили купу щеплень — мені особисто «дісталось» аж дев’ять, і це було просто жахливо. Але що вдієш, Америка — велика країна з різними кліматичними умовами і, як результат, великою кількістю різноманітних захворювань. Потім в один прекрасний момент, десь о четвертій ранку, за нами приїхали кілька сержантів та повезли нас в автобусах уже до самого навчального центру. Там ми просто сиділи, уткнувшись обличчями в наші сумки, і, протягом всієї дороги на нас страшенно кричали, принижували, забороняли навіть дивитись у вікно. А я при цьому був у шоці через дві речі: по-перше, від того, які у них легені, що вони весь час без зупинки можуть так горлати, а по-друге, що я, офіцер, хоч і в минулому, а на мене от так кричать сержанти. Один із хлопців був не витримав і у нього почалась істерика, він почав просто плакати та волати. З автобусу він не вийшов і подальша його доля мені вже невідома, але він точно не служить у Збройних Силах. Так ми приїхали вже конкретно на нашу тренувальну базу для проходження базової бойової підготовки, або OSUT — Basic Combat Training One Station Unit Training (далі просто Basic). Наша піхотна школа The U.S. Army Infantry School — єдина на всю Америку і знаходиться у Форт-Беннінг, одній з найбільших тренувальних баз світу. Нас розподілили по підрозділах, залежно від наших спеціальностей, і так розпочалась наша 15-тижнева програма підготовки, по закінченню якої всіх розподіляють уже по підрозділах.

Поговоримо трохи про Basic. Які там умови і які там діють правила для новачків?

— Якщо коротко, то Basic більше схожий на тюрму. У тебе забирають усе: цивільні речі, телефони тощо. У тебе немає абсолютно ніякого зв’язку зі світом. Все, що мені дозволили залишити, — мій годинник та маленький прапор України. Решту тобі видає армія. Якщо у тебе знаходять щось «контрабандне», тобі роблять «рестарт», або як це тут називають «day zero». Тобто для тебе все починається з початку. Якщо ти вже відслужив деякий час і майже закінчив Basic, але у тебе десь знаходять якусь заборонену річ, то вважай, що нічого цього не було і ти знову простий новобранець, який тільки приїхав. Все, що ти повинен тут знати для початку, це три головні накази, так звані General orders. Для початку цього достатньо. І, до речі, тут немає такого, що у тебе є «синя книжечка», яку ти маєш знати. Ніхто нікого не змушує нічого зубрити, але ти повинен знати деякі базові речі. А на всі питання, які тебе турбують, ти можеш знайти відповіді у книжках, які тобі видають, не чіпаючи сержанта зайвий раз своїми питаннями. У нас було таке поняття як «trainee» та «not trainee». «Trainee» — це людина, яка тренується, а «not trainee» — це людина, яка в даний момент не тренується, бо вона хвора, скалічена, чи симулює це все та хоче піти з армії. Таких називали «subhuman». Одного разу один такий «not trainee» поставив запитання, що не мало прямого стосунку до служби, нашому сержанту. Він запитав, чи є у сержанта поштова марка. На що сержант змусив цього солдата збирати та розбирати рюкзак-систему, пояснюючи, що він піхота, а не поштар і він вбиває людей та захищає людей. Хочу сказати, що розібрати рюкзак-систему — не найлегше завдання, не кажучи вже про зібрати. Для цього треба добряче попрацювати та проявити гнучкість. Тільки коли у солдата вже руки почали кровоточити і він розібрав та зібрав рюкзак десь сім разів, сержант наказав йому припинити.

Одна з проблем, яка відлякує людей йти до ЗСУ, є так звана дідівщина. Звісно, ця проблема стосується більше строкової служби, але вона місцями й досі зустрічається в українському війську, навіть попри спроби остаточно її викорінити. Чи є щось схоже в американській армії та як взагалі там вирішуються конфліктні питання між військовослужбовцями?

— Я такого явища тут не зустрічав, тому не можу про це нічого сказати. Може це десь і є, проте не в моєму підрозділі. Для запобігання такого роду інцидентам існує дві спеціалізовані державні програми — Sexual Harassment Assault Response & Prevention (SHARP) та Equal Opportunity (EO). Перша програма розрахована на захист військовослужбовців від будь-яких видів сексуальних домагань, друга програма гарантує рівні можливості для всіх військовослужбовців. Якщо хтось навіть просто пожартував про твій акцент чи національність чи колір шкіри і тобі це не сподобається, ти можеш просто сказати: «Слухай, ще раз пожартуєш якось про мій акцент, чи колір шкіри, чи ще щось і ти будеш мати справу з EO». У будь-якій частині є спеціально підготовлений сержант, який представляє ці програми і до якого завжди можна звернутись у разі потреби. Розповім тобі про один показовий випадок. Під час Basic до нас приставили двох хлопців. Обидва — кремезні чоловіки, що мали попередній досвід служби та декілька відряджень за плечима. Один був морпіхом, інший вертолітним механіком. Перше, що вони зробили, коли прибули в розташування підрозділу, — вимили казарму до ідеалу. Не тому що їх хтось змусив — ні, а тому що вони знають, що якщо в казармі не буде чистоти — їм буде непереливки від сержанта. Тут із цим все серйозно у плані порядку. Якщо у твоєму кубрику чисто і там приємний запах, у тебе не буде ніяких проблем. Але якщо у тебе буде брудно — погано буде всім. У нас був такий сержант, будемо його називати «Британець», який був дуже прискіпливий. Якщо ти хоч якось провинився, він «дрючив» тебе настільки сильно, що потім кілька днів було важко ходити. Він міг змусити повзати у багнюці в повному спорядженні, або пробігти кілька кілометрів маршу. Причому не тільки того, хто провинився, а всіх.

Тобто тут також діє практика колективної відповідальності?

— Так, на жаль. Вона мені абсолютно не подобається, і цього я не розумію. Тому що коли люди навіть не знають, за що вони зараз мусять замість сну бігати по болоту, це дуже погано.

Я також прибічник персональної відповідальності, коли кожен сам відповідає за свої вчинки. Хоча, може це такий спосіб перекласти виховання «особливо вдалого» на сам колектив?

— Ні, навряд, тут це просто виключено. Ніхто не має права цього робити. Будь-яка бійка чи фізичне насильство між солдатами тут неприпустимі.

Я маю на увазі не стільки фізичний вплив, скільки психологічний. Коли людина через свої постійні хиби не дуже сприймається колективом і це стимулює уникати подібних помилок у майбутньому.

— Це також неможливо. Тут так просто не робиться. Будь-які такі взаємовідносини всередині колективу, де хтось когось намагається принизити, або тиснути фізично чи морально, є абсолютно неприйнятні.

Я намагаюсь хоч якось для себе виправдати застосування такої практики в армії.

— Я вважаю, що подібне не можна виправдовувати, це є неправильно. Хоча якщо вже так, в принципі, це може працювати як тімбілдінг. Коли бійці проходять разом якісь випробування, це загартовує весь колектив, навіть якщо ці випробування вони самі й спричинили. Це і є тімбілдінг. От це — єдиний позитив, який я тут можу побачити. Але, попри це, тут немає такого, щоб сержант просто так з нічого вирішив, як то кажуть, відірватися на комусь без причини. Якщо тут до тебе і прискіпуються, то це робиться лише для того, щоб зробити тебе краще. Сержанти тут саме для цього, щоб показати нам, що ми повинні постійно тренуватись та ставати кращими, ніж ми є сьогодні. Щоб бути впевненим, що твій сусід зліва зможе прикрити тебе у реальному бою і навпаки, щоб він був упевнений, що ти здатен підставити своє плече, коли це буде необхідно. Принаймні я, як офіцер у минулому, бачу це з такого боку.

У якому підрозділі ти проходиш службу після проходження Basic?

— Я служу в 3-й піхотній дивізії «Скеля Марни», у 2-й танковій бригаді «Спартанці». Хоча за результатами базової підготовки мене відібрали й до деяких підрозділів Сил спеціальних операцій США, чим я був приємно здивований. Проте ті самі «Рейнджери» були для мене закриті, адже я не маю громадянства Сполучених Штатів. Але ‘ мій нинішній підрозділ доволі почесний та має дуже багату історію. Свою назву дивізія отримала ще під час Першої світової війни у битві на річці Марна. Коли французькі війська поспіхом відступали та покинули свої позиції, 3-я піхотна дивізія США міцно тримала оборону та стримала наступ ворога, за що і отримала прізвисько «Скеля Марни».

Як відбувається відбір на різні спеціальності? Від чого залежить, яка в тебе буде військова спеціальність?

— Все залежить від тебе і тільки від тебе. Для початку треба заповнити тести, за результатами яких тобі надають перелік спеціальностей, на які ти пройшов. У центрі одразу кажуть, які спеціальності зараз найпотрібніші. Наприклад, є 5 бойових спеціальностей та 4 спеціальності забезпечення. І ти вже обираєш сам, ким хочеш бути. Чи то медиком, чи то піхотинцем, чи то заправником техніки.

А чи є всередині армії таке явище у відносинах між військовими, що ті, хто мають бойову спеціальність та беруть участь у бойових діях, демонструють свою моральну перевагу перед тими, хто служить у забезпеченні?

— Так, буває тут таке. Ті, хто воюють, можуть називати інших військових «Pogue», тобто щось на кшалт «штабні щури», які не мають ризикувати життям у бою, як це робить піхота. Але це все на рівні підколок та несерйозно, тому це не має якихось згубних наслідків для відносин між військовослужбовцями. Звісно, що умовний «рейнджер» глузуватиме з піхотинців, шо він еліта війська, а вони проста піхота. Але йому завжди можна відповісти, що піхота — це основа будь-якої армії, і якщо він рейнджер, то з великою часткою імовірності сам колись був у піхоті, тому не йому тут розповідати щось про піхоту. Але, знову ж таки, це все на рівні підколок, тут ніхто нікого цим не намагається принизити.

Як солдати тут ставляться до відправки їх у гарячі точки?

— Вони дуже цього бажають. Тому що солдат-піхотинець живе для того, щоб воювати. Він постійно тренується, постійно підвищує свій рівень підготовки. Бо він чекає цього. Це мета будь-якого солдата. Варто зазначити, що тут усі добровольці, тому питання, хто як ставиться до відправки у гарячу точку, є навіть недоречним.

А ти особисто готовий до цього? Готовий воювати, наприклад, проти тих самих росіян у разі ескалації конфлікту в Сирії чи Україні?

— А коли виїжджаємо? У мене вже просто речі складені (Сміється). Якщо серйозно, то я маю навіть деякі сподівання щодо цього. Скажімо так, я дуже сподіваюсь, що одного дня Сполучені Штати відправлять на лінію розмежування на Донбасі кілька підрозділів у складі миротворчого контингенту чи за допомогою якихось інших інструментів. Тоді я буду першим, хто висловить бажання їхати.

''отсканируй
и помоги редакции