Перейти к основному содержанию

Українське питання російського демократа, або Троянській кінь російської пропаганди

Хто він, російський опозиціонер (ліберал)? Інструкція для застосування
""

Минає вже четвертий рік війни, а в українському інформаційному просторі досі відкрите питання щодо російських опозиційних до Путіна політиків, журналістів, популярних блогерів. Одні українці покладають на них великі надії, бо вірять, що ті допоможуть скинути владу Кремля. Інші сприймають їх як мудрих та сміливих людей, які не побоялися виступити проти путінського режиму, а тому до таких сильних особистостей необхідно прислухатися. Ще одні ж ставляться до них досить критично і скептично, вважаючи їх заручниками в руках держави-терориста. А ще інші розглядають їх як завербовану агентуру чи просто більш ліберальну форму імперського спектра, а тому вважають небезпечними для України. То ж яка із цих установок більш корисна задля успішного запобігання впливу ворога на масову свідомість українців — ми спробуємо з вами розібратися.

Є російський опозиціонер (ліберал), який має певний текст із набором антивладних тез. Оскільки в РФ опозиційні мас-медіа тонуть в оточенні провладних ЗМІ, то донести свої антивладні тези до широких верств населення він не може. На противагу цьому його антивладні тези знаходять широку аудиторію в Україні завдяки його популярності в українських ЗМІ. А оскільки контекст в обох випадках суттєво відрізняється (в РФ неототалітаризм на відміну від слабких поки що державних інституцій в Україні), то і замість того, щоб бити по позиції російської влади, його тези б’ють по українській, що під час війни несе ризики для України як держави. Як приклад — пісня ГО «Убей в себе государство» доречна в тоталітарній державі, і аж ніяк не в державі, що лише формується і веде криваву боротьбу, виборюючи своє місце під Сонцем.

Тепер трохи конкретніша ситуація. Є російський опозиціонер (ліберал), який має певний текст із набором загальних антивладних тез. Іще там наявні (чи то через уступки редакції, чи дійсно власні думки, чи за вказівкою «компетентних органів») тези з критикою нової української влади чи України, а також певні російсько-імперські тези (на кшталт критики мовних законів, упровадження візового режиму з РФ, «Крим-не-бутерброд», ставлення до російських журналістів тощо). Оскільки більшість росіян упереджено й негативно ставляться до російського ліберала, то його антивладні тези не зможуть змінити переконання провладної аудиторії, а навпаки — лише посилять стартові переконання реципієнтів. Це так званий процес «щеплення переконань», оскільки порівняно з відкритою провладною пропагандою, опозиційна пропаганда недостатньо широка й інтенсивна, а тому матиме місце конформізм, на основі впливу авторитету, ефекту соціального доказу при формуванні переконання та вибірковості уваги і сприйнятті інформації згідно із поточною когнітивною картою.

Водночас цей самий текст зовсім інакше впливатиме на українську антипутінську аудиторію. Оскільки стратегія «ворог мого ворога — мій друг» та подання цього російського опозиціонера в українських ЗМІ як авторитетної фігури сформують в українського читача / глядача / слухача певний базис довіри до російського опозиціонера (ліберала), що значно полегшить сприйняття повідомлення. Додайте до цього критиканську позицію відносно будь-якої української влади, з одночасною готовністю ліпити кумирів із будь-кого, хто публічно виступає проти всього поганого за все хороше. А далі в хід іде техніка впливу «нога у дверях», коли починають із малої поступки, з кожним кроком усе збільшуючи ціну (наприклад, починаючи з кроку похвали України, коли люди проймаються довірою до комунікатора, з кожним наступним новим текстом плавно нарощуючи критику України). В результаті чого в людини виникне когнітивний дисонанс, якого вона буде прагнути позбутися задля психічного комфорту, а тому буде змушена вибирати — критикувати Україну разом із російським опозиціонером чи перестати ставитися до російського опозиціонера як до авторитета. І ось ми бачимо, що вже готовий канал для поширення антиукраїнського наративу серед української аудиторії, незалежно від того, зі злим умислом чи з наївності російський опозиціонер (ліберал) генерує свої тексти.

І ось гостро постає питання: хто він, російський опозиціонер (ліберал) — кремлівський завербований агент чи просто «корисний ідіот»? Що це — ворожа тактика «поганий/добрий поліцейський» чи «стокгольмський синдром»?

Чому гебня саджає одних за репости у «ВКонтактікє» і при цьому дає ефіри та панькається з іншими? Мотивація гебні «нехай собі віщають, але за нашими правилами» компліментарна до мотивації опозиціонерів «нехай я йду їм на уступки у певних питаннях, але донесу до народу хоча б крихту правди!» при компромісі з редакційною політикою? Хто вони як інструмент Кремля: прості хлопчики для побиття, зручна мішень для формування образу ворога та консолідації мокшанської нації і для щеплення від небажаних переконань чи, можливо, слугують приманкою для взяття «на олівець» усіх «невдоволених» та каналізуванням протестної енергії в потрібне Кремлю русло (пара в гудок)? Чи, можливо, різних опозиціонерів Кремль використовує по-різному?

А головне питання, що має в зв’язку з цим турбувати українців — це як ставитися до повідомлень російських опозиціонерів? Прислухатися до них чи недовіряти? Чи, можливо, отримати якусь корисну інформацію із цих повідомлень? Які існують ризики від сприйняття і прийняття повідомлення? Яке співвідношення потенційно корисної інформації та потенційної шкоди від засвоєння повідомлення? І яку ж стратегію поведінки відносно російських опозиціонерів (лібералів) українцеві обрати?

Згідно з теорією розпізнання сигналу і теорією патернізації, стратегія хибної тривоги (помилка хибнопозитивна, коли знаходять патерн там, де його не існує) має значні адаптивні переваги над стратегією хибної безпеки (помилка хибнонегативна, коли не розпізнають існуючий патерн) за умови, що ризик нерозпізнання існуючого патерну (чи сигналу відповідно) перевищує ризик хибного розпізнання неіснуючого патерну (сигналу).

І тут якраз слід нагадати, що в нас війна із Російською Федерацією із численними летальними наслідками (жертвами) як серед військових, так і серед цивільного населення. Причому найпотужнішим компонентом цієї війни є інформаційна війна. А тому, протягуючи чергового російського ліберала в український інформаційний простір, пам’ятай, що ціною може бути не лише загибель значної кількості українців, а й узагалі існування України як держави!

Ця рубрика є авторським блогом. Редакція може мати думку, відмінну від думки автора.

''''