Український шоубіз. Що з ним не так?

Примітка редакції. Учора цей текст зняли з одного з популярних профільних порталів — як занадто контраверсійний. А дарма. Можна сперечатися, але не можна затикати рота. Тож виправляємо їхню помилку розміщенням у нас.

Художник, літератор та лідер гурту «Пирятин» Іван Семесюк – про те, що його найбільше дратує у вітчизняних артистах.

Є сфера людської діяльності, до котрої в Україні традиційно ставляться по-ідіотськи легковажно. Хотів було назвати її «культурною сферою», але краще означу як розважальну, аби не брати багатостраждальне слово «культура» в лапки. Коротше кажучи — шоубіз.

Розвага в Україні й досі критично змосковщена, і якщо у мовному плані ситуація зі скрипом, але поступово вирівнюється (вочевидь з переляку), то у світоглядному аж ніяк. Радіоведучі FM-станцій, які уперто говорять не просто російською, а саме московським її акцентом, і тягнуть на світло древні пострадянські мумії типу Кіркорова. Цілі музичні лейбли та окремі виконавці, які не вилазять із російських гастролей під час війни. Фестивалі, котрі тишком-нишком проштовхують на сцени відвертих проросійських слимаків і брехунів на кшталт Дорна.

Менеджмент святої Онуки, яка не гастролює в Росії, відчайдушно захищає тих артистів, які це роблять. Сама виконавиця абсолютно невимушено й залюбки відвідує «таємний» київський концерт гонімого звідусіль, а відтак майже «протестного» вище згаданого пісмейкера. Або ж, наприклад, тихо продає трек до стрічки ледь не офіційного кремлівського режисера Федора Бондарчука «Притяжение», не втрачаючи при тому патріотичного сяйва в очах публіки. Прикладів подібного маневрування безліч.

Трапляються взагалі феноменальні явища. Відомі та з якоїсь причини модні у нас групи, які виглядають так, наче створені в Пітєрі-Новосібірську, несподівано виявляються українськими проектами з конкретних Харкова-Києва — Пошлая Молли, Грибы etc. Ніщо, жодна молекула їхньої творчості не свідчить про хоч якусь українськість цього продукту. Все в них тотально русскоє, все зроблено саме для русскіх і під них заточене. Це й не дивно, бо в Росію легко продати будь-що з українським штампом на вестернізованому кокошніку. Це відбувається з багатьох причин, але основною є ця — ми для Росії idée fixe, смертельний невроз, манія і фобія водночас, які вона не в силі побороти.

І тому Московія, коли не здатна захопити фізично, просто купує. Русскіє купують дружбу за дурні гроші. Русскіє купують джазменів і фестивалі. Русскіє купують печерну естраду. Купують модний біток і групи для підлітків. Купують радіоефіри, купують московський діалект та його трансляторів. Вони купують усе оптом: свіже, старе, гниле, якісне, кепське, таке собі; скуповують тупо все. Купують цілу країну, просто аби вбити її баблом, якщо не виходить вбити суто воєнними методами. І це єдина мета їхньої співпраці з нашими сценічними ренегатами — використання їх у політичних та військових спецопераціях як яскравої цивільної завіси.

Саме тому Москва й досі є найлегшим шляхом до швидких грошей і тимчасової слави артиста. Це не Європа чи США, де ніхто нічого не візьме за просто так, де ви змушені проявляти чудеса еквілібристики та обдарованості, щоби ваш творчий інді-піск взагалі пробився крізь товщу справжньої конкуренції. Саме тому туди потрапляють одиниці, дійсно кращі з найкращих. Це вийшло поки лише у ДахаБраха, Dakh Daughters і десятка електронних продюсерів, й пробилися вони туди не через Москву, а кожен своїм шляхом і талантом. До речі, у того ж Дорна, котрий (можливо, знову ж таки через Москву) хотів просочитися на американський ринок, як бачимо, нічого путнього не вийшло. Нині ж йому доводиться з густим мастилом заново пролазити на українську сцену під псевдонімом «секретний гість нашого фестивалю».

Отже, Росія — це просто. Достатньо надіслати туди чіткий сигнал — рібята, ми теж ваші, в принципі, русскіє! І вони куплять вас з усіма нутрощами й калом, щоби використати на свій розсуд. Необов’язково навіть при цьому бути унікальним проектом, достатньо бути посередньою групою типу YUKO чи Счастливые люди, і ви знайдете в Росії вдячного слухача й станете одним із пазлів міцної міжнародної дружби. Бо русскіє люблять любити оплачену ними Україну.

Європа ж і Штати — це складно, але можливо, якщо ти дійсно крутий та унікальний. А от Україна — це тяжко і відповідально. Ринок уже існує, але поки не такий великий, щоби прогодувати не superstar-проекти. І з цим також можна працювати, ростити аудиторію, будувати якісні концертні майданчики, навчати спеціалістів, створювати новий простір. Тільки для цього бажано бути реальним, а не підсадним громадянином країни.

Дивно, але при тому завжди знаходяться ментально розслаблені особи, які ставлять саркастичне запитання — та невже це найбільша проблема нашого суспільства? Пісеньки? Так, це — найбільша проблема! Суть її полягає в тому, що весь цей співучий тераріум прямо і дуже ефективно легітимізує побутову присутність Московії в Україні, робить її не окупантом, а ніби здоровим природним явищем. Нормою, котра повністю перекреслює наявну війну, робить абсолютно позбавленим смислу спротив, штовхає до співпраці з реальним озброєним ворогом, бо в цій конструкції ворога тупо немає.

Спочатку ви ганяєте в плеєрі русскій біток, а потім у ваш будинок прилітає міна з цілком конкретною метою — врятувати ваш плеєр від Метабандери. Це завжди іде в комплексі, з огляду на підвищену експансивність російської культури, як високої, так й низової, а тим паче розважальної. Однак найогиднішу з конструкцій — «музика поза політикою» — нам дійсно складно осягнути, хоч вона є цілком природною для русскіх взагалі. У них фактично все поза політикою, а у першу чергу війна і власне сама політика, а особливо зовнішня. Тому насправді кожен виступ «українського» сценічного проекту в Росії — це буквальний постріл у нашого солдата, в майбутнє країни, пряма державна зрада, пов’язана або з ідіотизмом, або зі свідомою культур-агентурною роботою на ворога.

Крім того, що український шоубіз насправді значною мірою є русскім, він часто-густо ще й до всрачки жлобячий. Крутійство, прямий обман публіки, цілком осмислена відсутність зворотного зв’язку, відверте бикування. Реальне ж громадянське суспільство, те саме, котре здатне влаштувати обструкцію ватному концерту, трактується представниками шоубізу як дивні рецидиви вишиватництва й дикунства. Воно не сприймається як фактор взагалі, як і Україна в цілому, котрої вони в упор не бачать.

Між тим, одне з головних завдань громадянського суспільства в контексті шоубізу саме в цьому і полягає — створювати токсичні, скандальні умови для ворожої культур-агентури. Саме це і є ознакою цивілізованості та зрілості суспільства — його небезпечність для ідіотів. На щастя, у нас це працює, хоча й завдяки зусиллям невеликої жменьки активістів.

Що ж робити питомо українській сцені й узагалі музичному шоубізу? Чи усе так жахливо? Адже він й досі не має навіть агенції, яка займалася б промоцією вітчизняних артистів у світі. При тому, що зараз просуванням найбільш якісних наших у світ, тих же ДахаБраха, Dakh Daughters, Panivalkova займається агенція More Zvukov Agency родом з російського міста Санкт-Петербург. Цілком притомна не ватна агенція, але тут постає питання до нашого музичного істеблішменту — а чому ми й досі не створили свою власну, профільну? Іноземним букерам, організаторам фестивалів, арт-директорам клубів, лейблам набагато зручніше комунікувати з однією агенцією, яка має репутацію і бекграунд, ніж із тисячами невідомих груп та виконавців із досі екзотичної України.

Характерно, що на тогорічному воркшопі від Британської Ради, що був присвячений музичній індустрії, наші люди дуже дивувалися, чому це в Британії закони так добре сприяють розвитку цієї сфери, і цікавилися — як зробити, щоби й в Україні сформувалося подібне ставлення? Британці відповідали просто — створюйте профспілки, просувайте у парламенті своє лобі, доведіть політикам, що й держава зможе заробляти на музиці, тоді вони почнуть приймати потрібні вам закони. Але щоби сформувати таку пропозицію, треба спочатку напрацювати власні схеми, які діють, а без об’єднань громадян-музикантів-менеджерів-продюсерів це неможливо.

Дійсно, існують перевірені часом та практикою механізми впливу на ситуацію, що склалася, саме тому я дивлюся на український шоубіз досить оптимістично. Позитивні зміни уже є, і немало, але тим контрастніше на їхньому тлі виглядають архаїчні силуети молодих артистів, які борсаються по суті в минулому, підживлюють собою франкенштейна російської сцени, не бажають змінюватися, якось осмислювати й взагалі бачити нову реальність.

У цьому смислі серед паспортних українських артистів тупих людей не менше, ніж серед паспортних спортсменів. А разом вони становлять серйозну загрозу національній безпеці, цілком співмірну із загрозами мілітарного характеру.