Перейти к основному содержанию

Вибори в Туреччині: ера Ердогана, перезавантаження

Здесь всё, что вам нужно знать о досрочных президентских и парламентских выборах в Турции
Источник

Одночасні дострокові вибори — президента та парламенту — підвели риску під масштабним «перезавантаженням» турецької влади, що розпочалося в 2014 році.

На дострокових президентських виборах чинний президент Реджеп Таїп Ердоган переобраний очільником Турецької Республіки з результатом у 52,5% (за підрахунком 99% бюлетенів). Його ж Партія справедливості та розвитку лідирує з 42,5% у парламентському заліку. Перше і головне: президенту вдалося забезпечити собі перебування на посаді ще на п’ять років, а його політсила зберегла за собою лідерство в турецькій політиці. Але тло виборів та особливості нової системи все ж таки дають підстави стверджувати, що ця перемога була непростою. Підсумки, здається, однозначно на користь Ердогана та його політичної сили. Але ключове питання: яким шляхом далі піде досвідчений та харизматичний турецький лідер? І в який бік буде цей рух — демократії зі східною специфікою чи ісламізованої диктатури?

Заповіти, що минули

Турецька політична система має свого проектувальника — це засновник сучасної турецької державності Мустафа Кемаль Ататюрк, що розпочав цей процес майже сто років тому. Коротко його можна охарактеризувати так: Туреччина — частина Європи. Звідси відхід від теократичного характеру влади (а султан Османської імперії колись був халіфом усіх мусульман світу), лібералізація світського життя, введення латиниці, взагалі як така — просвіта населення та економічні реформи, орієнтовані на тісну співпрацю з Європою. Таким шляхом Туреччина й рухалася до початку XXI століття. Щоправда, заповіти Ататюрка потрібно було підтримувати силою військових, які були наділені правом відсторонити від влади тих керманичів¸ що захоплювалися релігійними теоріями та загрожували світському правлінню.

Фото з сайту elbadil.com

Власне, до початку 1980-х років ця система працювала, а ключовою політичною силою країни була заснована Ататюрком Республіканська народна партія (РНП). Кінець століття став часом «перебудови» політичної системи Туреччини: спочатку військові заборонили усі партії, побачивши сповзання РНП в ліву ідеологію та надали голові уряду Тургуту Озалу повноваження щодо проведення ліберальних економічних реформ. Власне, сучасна Туреччина з усіма її курортами, промисловістю та сільським господарством — це результат реформ 80-х років. У 90-х же на політичну сцену вийшли сили, що декларували у своїх програмах повернення до певної ролі ісламу у житті держави. І хоча їх вплив певний час був досить нестабільним, саме в цих колах Реджеп Ердоган й формувався як політик.

І от 2002 року Партія справедливості та розвитку (ПСР), очолювана на той час мером Стамбула Ердоганом, нарешті здобула перемогу та можливість сформувати однопартійний уряд. Країна тоді була парламентською республікою, тому Ердоган посів місце прем’єр-міністра. Відтоді й почалася «ера Ердогана», яка характеризується, перш за все сталим економічним розвитком країни та укріпленням її геополітичних позицій. Сьогодні Туреччина впевнено «прописалася» в двадцятці найбільших економік світу. Більшість українців уже в цьому переконалися, відвідавши не лише пляжі та готелі «усе включено» в Анталії, а й турецькі міста та пам’ятки, що руйнують міфи про суто ісламське минуле цих територій. Саме економічні здобутки дали змогу партії Ердогана без проблем перемогти на парламентських виборах у 2007 та 2011 роках.

Дім, що його збудував Реджеп

Власне, чого остерігалися європейські політики та про що попереджували опоненти Ердогана всі ці роки? Не тільки його закликів не забувати іслам як основи життя турків, а перш за все — його прагнень бути авторитарним керманичем. Коли працюють не інституції під його керівництвом, а саме він є головним ініціатором та учасником усіх подій, що забезпечує його особливий статус керівника. (Можливо, коріння цієї одноосібності криється глибоко всередині, в певному внутрішньому змаганні президента Ердогана з культовою «тінню» батька усіх турків Ататюрка. Принаймні, відвідуючи Анкару, в розмовах з місцевими чиновниками та журналістами це відчувається — Ред.). Одноосібність сучасного турецького лідера врешті й проявилася. Перед 2014 роком був проведений референдум, який передбачав зміни до Конституції: перехід до всенародних виборів президента, розширення його повноважень. Зміни пройшли, та Ердоган переміг у 2014-му з результатом 51,79 %. Слідом за цим він та його партія ледь не «послизнулися» в 2015-му, втративши більшість під час парламентських виборів, але довели ситуацію до дострокових виборів того ж року й повернули собі повну владу. Випробуванням стала спроба військового перевороту у липні 2016-го, але вона була Ердоганом рішуче придушена. Власне відкритий спротив військових внутрішній політиці Ердогана й був ознакою того, що влада відступила від світських принципів Ататюрка. Однак Ердоган не зупинився та провів рішучу «чистку» армії та серед інтелектуальних кіл, де могла народитися нова опозиція. Політичні в’язні у Туреччині зараз — ознака часу. Підсумок: ще один референдум — 2017 року, на якому Ердогану таки вдалося остаточно «продавити» зміни до Конституції, що робили президента ще й головою уряду та зводили роль армії у житті країни нанівець — військовим просто заборонили участь у політиці.

Але треба зауважити, подібна конструкція влади у Туреччині влаштовувала не тільки Ердогана, а й більшість інших політсил. Власне, головною опозиційною партією всі ці роки була та сама ататюрківська РНП, яка стабільно отримувала від 120 до 140 мандатів у парламенті, під час кампаній завзято критикувала Ердогана, але завжди погоджувалася із результатами виборів. Політичний ландшафт також пожвавлювали націоналісти із Партії націоналістичного руху (ПНР) та їх візаві — прокурдська ліва Партія демократії народів (ПДН), що також мали свої гарантовані 40-80 мандатів кожна. Отже, такий собі «міжсобойчик», що діяв півтора десятиліття.

Гонка за лідером по-турецьки

На цих виборах Ердоган вирішив проекспериментувати: вони були достроковими та відбулися за закликом лідера націоналістичної ПНР Давлєта Бахчелі, який запропонував перейти до президентської форми правління, не чекаючи виборів 2019 року. Ердоган на це одразу погодився, а ПСР утворила із ПНР «Народний альянс» — теж новація останніх змін до конституції, коли партії можуть утворювати коаліції. Опозиція на чолі із РНП у відповідь також утворила подібну структуру — «Національний альянс», куди увійшла також «Добра партія» (ДП) на чолі із Мерал Акшенер (поміркована частина ПНР, що не погодилася на союз націоналістів із Ердоганом, лідерка партії Акшенер також виставила кандидатуру на виборах президента) та Партія щастя. Прокурдська ПДН йшла на вибори самостійно при підтримці усіх дрібних лівих рухів. «Родзинкою» її кампанії стало те, що лідер — Селахаттін Демірташ перебуває зараз у тюрмі за звинуваченням у зв’язках із курдськими сепаратистами та вів свою президентську кампанію саме з-за ґрат.

Інтрига цих виборів була в тому, чи вдалося б перевести президентські перегони у другий тур? Адже головна опозиційна сила РНП змогла знайти в своїх лавах жвавого політика і Мухаррема Індже, який відкрито протиставив себе Ердогану та зумів зібрати сотні тисяч прихильників. Головне те, що мітинги опозиції в найбільших містах Туреччини виступали під прапорами із зображенням Ататюрка, що демонструвало невдоволення відходом Ердогана від заповітів Кемаля при створенні держави. Власне, оця боротьба політичного спадку Ататюрка та нової концепції, яку уособлює Ердоган, і стала змістом програми Індже. До того ж він зумів підсилити політичну риторику економічними та соціальними аргументами — складними відносинами із ЄС та стагнацією турецької економіки на тлі рекордної інфляції.

Однак дива не сталося. Перемога у першому турі — це завжди впевнена перемога, і Ердоган її здобув. Індже отримав 30% голосів, Демірташ — 8% (і це з в’язниці), Акшенер — 7% (від неї, до речі, очікували більшого). На парламентських виборах ситуація виявилася цікавішою: окремо ПСР більшості не отримала — тільки 293 мандати (42,5%), але тепер більшість можлива лише за участі союзників з «Народного альянсу» — націоналістами із ПНД (11%, 50 мандатів). РНП підвищила свій результат та має тепер 146 мандатів (22,6%), змогла перескочити через височенний 10-відсотковий бар’єр й ДП Акшенер — 44 мандати (10%), соратники Демірташа із ПДН отримали 67 мандатів (11,6%).

Отже, нібито, ця битва виграна Ердоганом вчисту. Звичайно, опозиція надасть докази порушень, але загального настрою у зовнішніх спостерігачів це не порушить. Усі зараз вичікують та спостерігають, яким шляхом піде далі турецький лідер? Тому що він — один із найяскравіших представників не просто «правого ренесансу» у світовій політиці (інші такі самі — Трамп, Мей, Орбан, Качинський, Нетаньяху), а тієї авторитарної тенденції, що рухається убік одноосібної диктатури (Путін, Лукашенко, Мадуро). На сьогодні у Реджепа Таїпа Ердогана є однаково рівні шанси і можливості як зберегти турецьку демократію та вірність головним заповітам Ататюрка, так й стати АнтиАтатюрком і перейти до «клубу диктаторів». Втім, обраний напрямок стане очевидним дуже швидко: вже за результатами парламентського форматування. Якщо Ердоган поділиться владою з націоналістами настільки, щоб більшість була утворена — це означатиме збереження демократії. У протилежному випадку всі можуть об’єднатися проти Ердогана, що занурить країну в політичну кризу. У більш віддаленій перспективі «діагноз» стане ще зрозумілішим. Враховуючи, що на нинішніх виборах Ердоган переобирався на другий термін, ця п’ятирічка за Конституцією, має бути останньою в його правлінні. Змінити це правило можуть лише позачергові вибори. Якщо Ердоган знову вдасться до зачіпки позачерговості, почне знову переписувати Конституцію, міняти президентські терміни та повноваження — то відразу все стане видно.

''отсканируй
и помоги редакции

'''