Перейти к основному содержанию

Як подолати монстра

Два варіанти боротьби з олігархією

Ольга Богомолець у своєму блозі 26 жовтня у розпачі стверджує: «Революція народила монстра», маючи на увазі олігархічну владу. Але це не зовсім правда, точніше — зовсім не правда. Монстр народився у 1990-х, у 2010 році досяг повної зрілості, після 2014-го він просто поміняв зовнішність. Розпач Ольги Богомолець викликали дві майже одночасні публікації: журнал «Новое время» опублікував черговий звіт про статки олігархів, які за останній рік зросли у 12 разів більше, ніж зріс ВВП країни. У цьому ж жовтні МВФ надав ще один факт на підтвердження економічної катастрофи в Україні: за даними 2017 року, ми стали найбіднішою країною Європи, пропустивши на передостаннє місце вічного аутсайдера останніх десятиріч — Молдову.

Пояснень такого стану можна навести багато, але головним поясненням майже одностайно визнається олігархічний устрій економіки, який породжує силу силенну негараздів, що в кінцевому рахунку призводить до економічної стагнації, уразливості до криз, низької ефективності та високої бідності. Монстр не народився після революції, монстр її використав, просто зжер її з потрохами і став ще жирнішим і нахабнішим. Якщо взяти статки тільки п’яти найбагатших олігархів, то, за оцінкою журналу «Фокус», вони у 2013 році становили 13% від ВВП країни. Війна й одночасне падіння сировинних ринків дещо скоротили вартість їхніх активів, як і ВВП країни. Але статки олігархів стрімко відновлюються після кризи, в рази швидше, ніж відновлюється ВВП. За інформацією журналу «Новое время», сукупні статки п’яти найбагатших українців на жовтень 2018-го становлять 20 мільярдів доларів, що дорівнює 18% від ВВП України 2017 року.

Але попри тисячі й тисячі закликів покінчити з олігархічним ладом, конкретних заходів для цього почути неможливо. Ось і у Ольги Богомолець, яка є не просто блогером, а політиком, депутатом Верховної Ради, ми бачимо загальну сентенцію: «Або ми їх відсторонимо від влади, або вони нас — від життя». Є загальні банальні рекомендації від «експертів» прийняти якісь страшні закони (незрозуміло, хто ж їх прийме, коли законодавча влада працює на олігархів) та загальне народне бажання всіх «розстріляти, а потім повісити». І попри всі ці рекомендації та народну ненависть, олігархічний лад не змінюється і не має тенденцій до змін. Скинувши одного з представників монстра, народ в єдиному пориві віддає 54% голосів іншому. Судячи по всьому, в 2019-му ніяких сюрпризів не буде: народ залишить при владі довірену особу монстра.

Боротьба з монстром: приклад №1

Ми не будемо зараз поринати в сиву давнину до олігархів Давньої Греції, пропоную поглянути на олігархів новітнього часу. Початок сучасної олігархії бачимо у другій половині ХІХ сторіччя у США — це епоха так званих «баронів-розбійників». Першим, до кого був застосований цей середньовічний термін, був Корнеліус Вандербільт, один із найбагатших людей Америки кінця ХІХ сторіччя. Його статки оцінювались у 100 мільйонів доларів, з урахуванням інфляції споживчих цін, у сучасних умовах це дорівнює приблизно 3 мільярдам доларів. Але не стільки обсяг статків, скільки методи ведення бізнесу стали приводом для виникнення назви «барони-розбійники». Вандербільт був найбільшим судновласником США, тому міг собі дозволити на якомусь маршруті перевезень встановити ціни, які не могли витримати інші судновласники. Був випадок, коли інші судновласники платили йому по 40 тисяч доларів за те, щоб він дав їм можливість користуватися конкретним маршрутом, прибравши з нього свої кораблі. Ситуація дуже нагадувала німецьких баронів, що брали плату за дозвіл пропливати Рейном через їхні землі.

Наприкінці ХІХ сторіччя у США панували Рокфеллер, Морган, Карнегі і ще десь 40 осіб, які уособлювали американську олігархію. Панування «баронів-розбійників» мало економічні й соціальні наслідки. Встановлення монополії призводило до монопольної ренти, яку отримували «барони-розбійники», а отримання монопольної ренти призводило до шаленої нерівності у суспільстві. Така ситуація зберігалася до кінця 1920-х років. Найбагатший 1% американців отримував більше 17% доходів. Нерівність у розподілі багатства була ще більша: 0,1% найбагатших американців володіли більш ніж 20% національного багатства США. А потім США стали зразковою країною середнього класу і були такими аж до 1980-х років, коли знову почалось зростання економічної нерівності. Яким же чином із країни «баронів-розбійників» було зроблено країну середнього класу?

Початком боротьби з «баронами-розбійниками» та взагалі з монополізацією економіки був закон Шермана 1890 року, який забороняв угоди, що обмежують конкуренцію та монополізацію і навіть спроби монополізації ринків. До 1901 року, коли президентом США став Теодор Рузвельт, закон Шермана застосовувався доволі мляво — всього 18 справ у судах. За президентства Рузвельта таких справ було аж 44, починаючи з ліквідації Northern Securities Company, залізничної монополії, створеної Морганом, Харріманом і партнерами, і закінчуючи розформуванням найбільшої нафтової компанії світу — Standard Oil Рокфеллера (справа завершилася вже за наступного президента США).

Президент Теодор Рузвельт зробив лише перший крок: він обмежив монополізацію економіки, але не обмежив економічну нерівність, яка склалася за часів «баронів-розбійників». Наступний крок зробив його кузен Франклін Рузвельт, який став президентом США у 1933 році.

Насправді в національному доході США співвідношення доходу з капіталу до трудового доходу в 1920-х та 1950-х роках були майже однаковим: 33 на 67 у 20-х роках і 31 на 69 у 50-х роках. Але податкова політика за президентства Франкліна Рузвельта кардинально змінилася. Якщо у 1920-х роках найвища ставка податку на доходи фізичних осіб була 24%, то в перший свій президентський термін Рузвельт підвищив її до 63%, а в другий термін – аж до 79%. На піку холодної війни у 1950-х роках ставка податку досягла позахмарних 91% (джерело: Пол Кругман. Кредо ліберала, 2009). Якщо зважити, що несплата податків є одним із найстрашніших злочинів у США, то такі високі ставки неминуче мали призвести до вирівнювання доходів населення.

Така сама картина була і з іншими податками: податок на доходи корпорацій був на рівні 14% у 1929 році, а в 1955-му зріс до 45%. Податок на успадкування нерухомості у 1920-х роках був не вище 20%, потім його кілька раз підвищували: спочатку до 45%, потім до 60%, 70% і аж до 77%.

Таким чином, можна сказати, що правовий шлях подолання олігархії і створення країни середнього класу включає застосування двох інструментів: антимонопольного і податкового законодавства.

Боротьба з монстром: приклад №2

Південна Корея 1950-х років: президент Лі Синман очолює бідну аграрну країну, ще й зруйновану і розділену війною, основна частина промисловості і природних ресурсів залишилась у північній частині. Президента оточують кілька десятків наближених до нього підприємців, які очолюють сімейні фірми (чеболі), великі —за мірками тодішньої Кореї, але з точки зору розвинених країн — зовсім посередні. Ці наближені компанії отримують преференції від влади, забезпечуючи їй різні форми незаконного збагачення. Якщо замість корейського прізвища поставити прізвище українського президента — текст по суті не зміниться.

Але ось у 1961 році до влади приходить Пак Хон Хі — людина чесна і не корислива, єдиною метою якої є перетворення Кореї на розвинену країну. Як це зробити, коли економіку контролюють наближені до влади багатії, налаштовані виключно на особисте збагачення?

Генерал Пак робить два кроки. Першим кроком, через 12 днів після приходу до влади, він заарештував всіх місцевих «олігархів», за винятком тих, хто був у цей час за межами Південної Кореї. Другим кроком, через місяць-півтора, він їх всіх випустив, але після письмової згоди віддати всю свою власність на першу вимогу уряду для розвитку країни. Генерал Пак дав зрозуміти корейським багатіям, що вони можуть заробляти скільки завгодно грошей, але тільки працюючи за встановленими правилами. Ці правила доволі простими: цілі розвитку встановлював уряд, він же й надавав фінансування, бо всі банки були урядом Пака націоналізовані. Чеболі отримували кредити і преференції, якщо створювали виробництво, конкурентоспроможне на світовому ринку.

У результаті чеболі стали в сотні разів багатшими, ніж були за часів Лі Синмана, а Південна Корея — однією з найбільш розвиненх країн світу. Через тридцять років такого розвитку чеболі досягли міжнародного рівня, стали настільки заможними, що не потребували вже ніяких державних преференцій і кредитів. Але шалена швидкість зростання перетворила більшість чеболів на величезні конгломерати найрізнорідніших бізнесів, поєднаних тільки належністю до однієї сім’ї. Якісне управління в такому конгломераті неможливе, тому майже половина чеболів не пережили азійську кризу 1997-98 років. Але ті, що вистояли, зараз є компаніями світового рівня не лише за розмірами, а й за якістю управління та продукції.

Порівняльний аналіз

Приклад №1 — це подолання олігархії правовим шляхом, приклад №2 — шляхом репресій. В обох прикладах великий бізнес не зник, він перестав бути олігархічним, тобто зрощеним з владою для створення монопольних умов збагачення. США стали світовим економічним і політичним лідером, зразковим суспільством середнього класу і демократії. Південна Корея вирвалася з бідності, увійшла до числа економічно розвинених країн світу. Політично ці дві країни у 2017 році займають сусідні місця в рейтингу демократій світу (Південна Корея на 20-му місці, США — на 21-му).

Україні час перейти від беззмістовного нарікання на засилля олігархів на чолі з Президентом до конкретних пропозицій. І тут перший вибір — це між прикладами №1 і №2. Чи можемо ми подолати олігархію правовим шляхом? Якщо так, то що саме для цього потрібно? З досвіду США очевидно, що першим кроком має бути законодавство, спрямоване проти монопольного становища олігархів та проти їхніх шалених доходів. Другим — бажання і воля для застосування цього законодавства. Для цього треба: (1) не підконтрольний олігархам парламент, (2) Президент, який не є частиною олігархії, а який налаштований на війну з нею. Судячи з поточних рейтингів політиків і партій, на найближчі 5 років нам ні те, ні інше не світить.

Репресивний варіант розвитку подій виникає, коли не працює правовий, а суспільне невдоволення потребує виходу. В умовах війни репресивний варіант ризикований, бо він може створити перехідну ситуацію нестабільності влади, якою може скористатися зовнішній ворог, тобто в нашому випадку — це Росія, яка не сприймає українську державну незалежність ні в якому вигляді, навіть в олігархічному. Тому репресивний варіант подолання олігархії може бути успішним, тільки якщо він буде блискавичним, тобто в лічені дні вся влада буде захоплена антиолігархічними силами, сформовані дієздатні державні органи, не буде втрачена керованість армією, поліцією та нацгвардією. На сьогодні антиолігархічні сили — це різнобарвні, не організовані, не здатні ні до чого домовитися групи людей: від ліберальних романтиків до правих екстремістів. Тобто у репресивному варіанті нам теж нічого не світить.

Таким чином, або ми говоримо, що олігархія — це forever, та продовжуємо масовий виїзд за кордон. Або готуємо на всяк випадок обидва варіанти боротьби. Для правового варіанту необхідна просвітницька робота, щоб донести до народу необхідність політичної активності: треба ходити на вибори, не треба голосувати за олігархів та їхню прислугу не тільки за пачку гречки, а навіть за 100 мішків. На таку просвітницьку роботу може піти 20-30 років. Чи є бажаючи її проводити? Якщо є, то можливо виберемо свого Рузвельта у 2050 році не тільки в Президенти, а й у Верховній Раді буде достатньо рузвельтів.

Антиолігархічна політична просвіта має початися з розробки контенту та шляхів його доставки до свідомості. Контент має бути різним для різних соціальних груп, з урахуванням їхньої освіти та світогляду. Шляхи розповсюдження контенту мають зважати на те, що основний інструмент впливу — телебачення — буде не лише не доступним, а й діятиме на спротив, як інструмент олігархічного впливу. Очевидно, що потрібна доволі кропітка і довга робота.

Репресивний варіант може спрацювати, якщо влада буде розсипатись, як у лютому 2014 року. Правлячий клас у нас такий недолугий і ненажерливий, що майже гарантовано знову доведе країну до такого стану. В цей момент найголовніше не допустити самосудів і кривавої анархії, тобто має бути готова до дій організована сила, чисельність від 25 до 100 тисяч людей, яка зможе одночасно по всій країні прийняти владу на себе, забезпечити управління як силовими органами, так економічними і соціальними. Для цього ця сила має бути вже зараз присутня у всіх цих органах, навчена і готова до відповідальності. Теж робота не з легких та швидких, але цільова аудиторія зовсім інша: не народні маси, що продають голоси і ведуться на політичну рекламу, а активна, мотивована й освічена меншість. Відповідно методи і напрямки роботи теж будуть іншими.

''отсканируй
и помоги редакции