Перейти к основному содержанию

Як живеться українським студентам у Словаччині?

Чому українці їдуть до Словаччини і як їм там живеться

Наш співрозмовник сам звернувся до нас. Ярослав Кулина — голова спілки українських студентів у словацькому Кошице, і, за його словами, до правозахисної діяльності його спонукали саме матеріали «Петра і Мазепи». Ми поговорили з Ярославом про те, чому українці їдуть до Словаччини, як до них там ставляться, якої допомоги вони там потребують і взагалі – наскільки раціональне устремління багатьох «заціпитися» за словацьким кордоном.

Розкажи про себе.

— Мене звати Ярослав Кулина. Я є головою Словацького корпусу українського студентства в місті Кошице. Організація була заснована в лютому 2015 року за ініціативи українських студентів, що навчалися там. Ми займаємося правовим захистом студентів. З кожним роком студентів з України у Словаччині стає дедалі більше, і відверті шахраї часто наживаються на їхній неадаптованості у країні, виманюючи з них гроші за те, що можна фактично зробити безкоштовно.

Наприклад?

— Наприклад, просто заповнити анкету, зібрати документи чи просто подати заяву на навчання — звичайний аркуш А4. Вони видавали це за щось нереальне та просили від 500 до 4000 євро. Інколи видавали себе за деканів чи їхніх заступників, погрожували дітям, телефонували батькам.

Це наші були чи словаки?

— Наші. Зі словаками була інша проблема: вони взагалі не знали, що робити з українцями. Відіграла роль як пропаганда, так і менталітет. Словаки люди дуже приязні та ввічливі, дуже гостинні. Але вони страшенні русофіли, особливо старше покоління. І в них є така специфічна риса — не хочу образити — вони тяжіють до пошуків «хазяїна». І Раша Тудей створили для них такий романтизований образ Путіна як саме такого «великого господаря». Тому ситуацію в Україні вони часто розглядають крізь російську призму. А тут у них під боком з’являються українці!

Заробітчани?

— Це вже у другу чергу. Більше студенти та бізнесмени. Бізнесмени – зрозуміло, а студенти просто дізналися, що Словаччина дає безкоштовну вищу освіту. Головне тільки мову знати.

Для іноземців у тому числі?

— Так.

А житло?

— Місця в гуртожитках є, але вони вже платні. Краще працювати паралельно.

І як, наші абітурієнти вступають?

— Вступити не важко, важче утриматися. Як на мене, до 80% відсіюються після перших курсів. Але тут проблема в чому: словаки повний курс середньої школи завершують у 18 років. Наші у 16. І от у 16 вони повністю відриваються від тата з мамою і попадають в іншомовне, іншокультурне середовище. Я, власне, намагаюся пропагувати, щоб не йшли туди відразу після школи.

Там справді краща освіта, ніж у нас? Воно того взагалі варте? Бо чесно, якщо про окремі чеські вузи чув багато хорошого, про словацькі якось не доводилося.

— О, це інше питання. Якщо чесно, бакалаврат — що в них, що в нас. Від тебе залежить, що ти вивчиш. Якість освіти в Україні точно не гірша.

А чого ж тоді туди їхати?

— Картинка. Стереотип. Бренд. Я сам гадав, що там манна небесна. Це ж Євросоюз. Але насправді без принципової різниці. Словаччина зараз активно намагається залучати студентів із сусідніх країн, бо в них багато людей їде за кордон, і треба заповнювати вакансії. Багато вільних робочих місць, і українців вони більш раді бачити, ніж якихось емігрантів із більш далеких країн. Ті самі університети заповнені наполовину — і це при тому, що на окремих факультетах там студентів-українців уже більше, ніж словаків.

І українці здебільшого там залишаються?

— Намагаються. Законодавство там лояльне, завершив там середню чи вищу школу — можеш офіційно працевлаштовуватися. Дев’ять місяців маєш на пошук роботи. Намагаються утримати — а наші вже звикають і теж намагаються залишитися.

Багато залишається?

— Ну, з тих, що успішно завершують — 95% намагаються утриматися або йдуть далі на Захід. Повертаються хіба що зрідка. Але слід знати, що зі 100 тих, що вступили, лише 20 успішно закінчують. Втім, і ті, що недовчилися, теж часто намагаються лишитися, але вже як чорноробочі.

А як ти сам там опинився?

— Я пілот вертольоту. Завершив льотне училище в місті Кременчук. Проблема була в тому, що мені потрібний був наліт. І за це треба було платити — оплачувати пальне. Коли я вступав у 2010 році, слід було платити десь 30 тисяч гривень. Наче прийнятно — потім ці гроші дуже швидко окупляться. Але поки я вчився, відбулося кілька аварій наших вертольотів. І тут якраз почалася війна. Я пішов у військкомат, але там мені сказали, що з моїм дипломом, але без годин нальоту, не візьмуть. Ситуація вирівнялася лише у 2015-му.

Свята правда. В 2014-му брали хіба що з окремими військово-обліковими, лише в 2015-му почали активніший набір.

— Власне. І тоді мені запропонували їхати у Словаччину — замовник пообіцяв і практику, і допомогу в працевлаштуванні. На жаль, обманув. Зараз йде судова тяжба. Слід сказати, судова система там, як і в нас, специфічна.

І ти замість польотів зайнявся правозахистом?

— Десь за півроку навчання ми зрозуміли, що нас водять за ніс. І ті, хто в Україні нам порадив сюди їхати, і ті, хто вчив тут. Я почав шукати українські організації, які могли б допомогти у захисті наших прав.

І?

— Ну, знайшов Пласт. Ці тільки діточок українській вчать. Знайшов Союз русинів. Там зворотня проблема, там наймолодшому 50 років. Спілку українських письменників знайшов. Півроку втратив. Але зрештою натрапив на словацького юриста українського походження, який поставився зі співчуттям. Він допоміг не просто у конкретній справі, а у створенні правозахисної організації. За словацькими законами такі можуть створювати тільки громадяни країни, тож без його допомоги я б не обійшовся.

І скільки зараз в організації?

— Формально 50, реально працює активно десь 10. Відкрили філіал в Ужгороді, щоб українські студенти ще там могли зв’язатися та проконсультуватися рідною мовою. Співпрацюємо з двома найбільшими університетами в Кошице. хочемо розширюватися спочатку на східну Словаччину, потім на Братиславу, а потім — у інші країни Центральної Європи. Втім, у Польщі вже є подібні організації, а от в Угорщині і Чехії, наскільки мені відомо, немає. Є ще один амбітний план — створити словацько-українську торгово-промислову палату. Деякі словацькі підприємства цікавляться Україною. І це відкриває додаткові можливості для студентів, які навчаються там, але мають українське громадянство.

О, це вже позитив. Бо спочатку ця історія виглядала як сумна — про людей, що їдуть на чужину.

— Я думаю, що в перспективі українська держава співпрацюватиме зі СКУМО (Світовий конгрес українських молодіжних організацій) і з такими організаціями, як наша, щоб повертати студентів із-за кордону. Я взагалі за те, щоб за кордон їхали не 16-річні, ще психологічно не сформовані, на бакалаврат, а щоб студенти скоріше закінчували бакалаврат у нас, а туди вже якщо їхали, то за підвищенням кваліфікації за тими спеціальностями, де у Словаччині більші технічні можливості, краще устаткування. А потім можна вже й повертатися.

Взагалі коли я вчився, словаки питали «Де краще, в Україні чи в нас?» Я чесно казав «де краще, не знаю, але я за вас», тому що за моєю спеціальністю було краще устаткування. Те, що стосується безпосередньо технічного забезпечення навчального процесу, краще в них. Втім, як на мене, в них помітно гірше з культурою поведінки під час навчання.

А як щодо знань?

— Як на мене, матеріалу в Україні дають більше. Інше питання — чи варто так багато давати? Ту саму шкільну програму вони проходять повільніше. Я не знаю, добре це чи погано. Студентам-айтішникам там устаткування більше подобається. З іншого боку, у нас в авіації в Україні підготовка краще була.

А якщо брати життя в країні загалом?

— Словаччина — це не зовсім той Євросоюз. Я не скажу, що там помітно вища якість життя. Просто там деякі речі краще вміють подавати, більшt люблять візуальний порядок. Естетично Україна програє саме за рахунок певного візуального безладу. Втім, чесно скажу, зміни останнім часом дуже помітні. Їхав трасою Львів — Івано-Франківськ — краща за будь-яку в Словаччині. Не знаю, чи довго вона такою пробуде, але зараз так. Втім, не виключаю, що таких змін загалом могло бути й більше.

''отсканируй
и помоги редакции
Загрузка...