Перейти к основному содержанию

Зрада-зраджена: чи зливали патріотів в загорівському котлі?

Прото-зрада, або кому була потрібна смерть стійких воїнів у загорівському котлі? ПіМ історичний

У 75-ту річницю легендарного бою УПА з гітлерівськими загарбниками у стінах Загорівського монастиря імена всіх героїв того бою так і не відомі, але вони вже оспівані, а самі руїни монастирю перетворились на місце паломництва патріотично налаштованого українства. За останні роки пафосних слів уже було сказано досить, тому хотілося б зосередитися на психологічному (так, саме психологічному) шоці, який викликав у деяких свідків цей бій. Так, розвідниця УПА Галина Коханська у своїх спогадах прямо звинувачує командира бази УПА «Січ» Порфира Антонюка-«Сосенко» у загибелі 28 повстанців під командуванням Марценюка-«Берези»: «На нараді були присутні «Сосенко», «Юрко», «Мирон» і я… Коли «Сосенко» зачитав наказ якогось «Ігоря» ставити заслони по селах у складі чот, виділених із сотень УПА, то проти такого наказу рішуче запротестував «Мирон» і я. Це ж означало віддати на поталу карателям роздрібнені сили повстанців, бо в разі нападу останні були приречені на знищення. Та на це наше «начальство» не діяли ніякі докази. Вони наче втратили глузд. Пригрозили, що в разі невиконання будемо віддані до військового суду, бо це наказ згори й обговоренню не підлягає… Незважаючи на наші протести, все ж вирішили один гарнізон поставити в Ново-Загорівському монастирі. Сам монастир стояв уже в руїнах, діючою була лише церква на пагорбі, оточена, як і вся територія, грубим муром. Із трьох сторін знаходилось урвище, з четвертої – чисте поле. Ні лісу, ні яру поблизу не було. Від села вели бетонні сходи до церкви. «Сосенко» наказав «Миронові» послати туди найкращу чоту «Берези», яка мала добре вишколених стрільців і була озброєна краще, ніж інші…  Курінний мені встиг сказати, що наказ залишитися «Березі» в монастирі безглуздий, але якщо комусь потрібна наша смерть, то ми доведемо, що вміємо боротись і вмирати за волю України. «Ми звідси не відступимо!» Розуміючи недоцільність такого наказу, але скований військовою дисципліною, курінний не міг його порушити. Це — на совісті «Сосенка». Що ж це було? Свідома зрада чи бездарність?!.. Надвечір третього дня карателі поїхали до Локач. Довго і жахливо горіла чудово розмальована і прикрашена рідкісними іконами та рушниками церква. Особливо грізне видовище було вночі, коли біліли покалічені кулями та снарядами її мури, а з розбитих вікон здіймалось червоне криваве полум’я, наче кров полеглих у боях друзів, що кликали до помсти. Кому була потрібна смерть відважних стійких воїнів? Чий безглуздий наказ виконував «Сосенко»? Хто його руками знищив найбільш боєздатні одиниці УПА?! Дати такий наказ міг лише зрадник».

Звинувачення, які виклала Коханська у своїх спогадах, у чомусь схожі зі звинуваченнями, які адресовані Президенту, міністру оборону, командуванню АТО, а тепер ОСС, коли йдеться про втрати під час оборони ДАП, Дебальцево, або просто під час обстрілу позицій ЗСУ терористичними російськими військами на лінії розмежування під час так званого «перемир’я». Виходить, історія УПА має більше спільного з сьогоденням, ніж здавалося з першого погляду…

Підозри Коханської можуть здатися ще більш ґрунтовними, якщо взяти до уваги, що в січні 1944 р. бійці вірменської сотні УПА (сформованої із військовополонених, які після полону пішли на службу до німців, а потім перейшли до УПА) перейшли на бік червоних партизан і допомогли їм розгромити базу УПА «Січ», а 7 березня 1944 р. Антонюк-«Сосенко» був розстріляний за самовільні контакти з німецьким командуванням і за погану дисципліну, яка призвела до втрати бази УПА «Січ». Треба зауважити, що розстріл «Сосенка» став для частини вояків УПА таким самим шоком, як і бій під Загоровим для Коханської. Розстріл «зрадника», за версією Коханської та командування УПА, вже для інших видавався зрадою. Так само розходяться думки про справедливість страти «Сосенка» і серед істориків. Одні дослідники вважають його справжнім бойовим героєм, який став жертвою інтриг, другі — авантюристом, треті — зрадником. При цьому думки стосовно того, на чию користь працював «Сосенко», теж розходяться — його називали агентом німців, поляків і радянської влади. Оскільки на території бази УПА «Січ» було знищено польську колонію Домінополь, то цей факт робить звинувачення у роботі на користь поляків смішними. Щодо роботи на користь німців та радянської влади, то зрада командира такого рівня мала б фатальні наслідки як мінімум для округи «Турів», а не лише для бази «Січ». Інша справа, чи відповідав «Сосенко» своїй посаді, але тоді він має ділити відповідальність з тими, хто його призначав. Але саме вони стали його суддями. Як вже було зазначено, розстріл «Сосенка» теж був розцінений частиною вояків УПА як зрада. Тож параноя продовжила живити настрої частини повстанців. Далі 27 січня 1945 р. НКВС затримав хворого на тиф Юрія Стельмащука-«Рудого», який свого часу вирішив долю «Сосенка», а вже 12 лютого 1945 р. НКВС ліквідував першого командира УПА на Волині «Клима Савура» (Дмитра Клячківського). Хоча Стельмащука пізніше все одно розстріляли, але частина дослідників саме його вважають зрадником, який виказав місце перебування «Клима Савура». На жаль, параноя так само розколює українське суспільство і в умовах російсько-української війни. І якщо в роки Другої світової війни військова психологія не виокремилась як окрема наука, то сьогодні вона могла б зробити вагомий внесок у гамуванні суспільних настроїв, коли дійсність розходиться з бажаним, що пробуджує у громадян ірраціональні страхи.

Тепер спробуємо збагнути, чому «Сосенко» наказав чоті Марценюка-«Берези» йти на вірну на загибель, і повстанці виконали цей наказ. Для початку пропоную ознайомитися зі спогадами зв’язкової округи УПА «Батурин» Марії Лабуньки-«Ірини», які описують події 1946 року: «Терен був рівнинний і на загал відкритий. А там, де були більші масиви лісів, то вони переважно було рідкі. Були також такі місця в нашому терені, де крім молодих соснових шкілок нічого не було. В такій шкілці можна було на ризик пересидіти день, що ми часто й робили. Відкрити, однак, вогонь звідси — був би запевний вирок смерти. Тому невільно було встрягати в бої і зраджувати своє місце постою. За всяку ціну треба було щадити людей… Спочатку така тактика мала дуже добрі наслідки, але пізніше не завжди позитивно відбивалася на психіці рядових стрільців при сутичках з ворогом. Ідеться головно про стосовний спосіб так званого «лявірування». Тактика «лявірування» в практиці виглядала так, що як ворог застукав рано, то ви могли втікати від нього до самого вечора, а ви як мали щастя, та коротше. Отже, за таким стрільцем, що «лявірує», кулі в більшості летять ззаду. І тому за якийсь час такий вояк тратить свою боєздатність і перемінюється у цькованого зайців». Отже, уникнення боїв деморалізувало повстанців, і чим довше командир уникав боїв, тим складніше бійцям було вступити в бій, коли це дійсно ставало необхідним. Про те, що «Сосенко» розумівся на військовій психології і вмів її використовувати, свідчить сама Коханська: «За донесенням розвідниці, на станції Овадне було здобуто 20 тисяч набоїв, три кулемети, один гранатомет малого калібру, 500 мін і стільки ж гранат. Захопили це методом психічної атаки. Один рій на відстані цільного пострілу оточив будинок станції. Охорона її складалась із десятка німецьких солдатів. Перерізавши телефонний кабель, методично, з інтервалами в 15-20 хвилин, рій робив по кілька пострілів у вікна і двері станції, не даючи змоги німцям висунути носа. Спочатку німці інтенсивно відстрілювались, а далі замовкли. При наближенні поїзда повстанці відходили від залізниці, а потім все продовжувалось знов. Через дві доби нерви німців не витримали, і вони поспіхом сіли в поїзд Володимир-Ковель і від’їхали. Так безкровно з нашого боку дістались чималі трофеї».

Рапорт місцевого командування СС свідчить про те, що з Волині були перекинуті на фронт сильні частини. Вищий фюрер СС і поліції Прюцманн у тому ж рапорті наголошував на неминучій активізації «банд». Скоріш за все «Сосенко» віддав наказ, бо не розраховував, що німецькі карателі вдарять більшими силами, використають авіацію і танкетки. Однак, як виявилось, програш цього бою місцевого значення мав величезний морально-психологічний ефект. Дуже скоро кожен повстанець знав, що 29 їх побратимів по зброї не злякались переважаючих сил і мужньо билися до кінця, завдавши противнику вдесятеро більших втрат. А от німці про цей бій мовчали.

Не схоже, щоб відчували себе зрадженими 16 повстанців, які після того, як скінчилися набої, змогли переховатися в катакомбах монастиря або вислизнути в ранковій імлі. Більшість із них продовжили хоробро боротися за Українську Соборну Самостійну Державу.

Учасник бою Іван Андрійчук у грудні 1943 року був схоплений німцями. «Сосенко» вів переговори з німцями без дозволу командування УПА саме для того, щоб домогтися звільнення Андрійчука. Андрійчука німці розстріляли, коли фронт почав відступати на Захід.

Іван Баламут через кілька днів після бою вирішив піти до батьків полеглих братів Григорія та Івана Ліщуків, щоб повідомити про їх загибель. У дорозі він потрапив до рук поляків-поліціянтів, які розстріляли його.

Федір Бабій продовжив боротьбу, згодом емігрував до Бельгії.

Степан Войтович продовжив боротьбу, згодом став командиром боївки Служби безпеки ОУН, лише 16 липня 1945 року вийшов із повинною в Рожищенський відділ НКВС. Був засуджений до 10 років, відбував покарання в Казахстані.

Михайло Іщук весною 1944 року вступив до Армії Людової і воював на фронті. Після 1945 року мешкав у Польщі, в 1955 року його випадково зустрів поляк із Горохівщини і видав польським спецслужбам.

Захар Грибок після відновлення радянської влади був мобілізований до лав Червоної армії, воював, був нагороджений медаллю «За відвагу». У 1948 році заарештований, засуджений до 10 років виправних робіт.

Микола Кащук продовжив боротьбу на Поліссі, згодом став командиром Локачинської боївки Служби безпеки ОУН. Загинув восени 1947 р. у засідці.

Петро Коцюба загинув продовжив боротьбу, загинув 1 травня 1945 року в бою з енкаведистами.

Петро Сорока після відновлення радянської влади був мобілізований до Червоної армії, воював, помер у с. Скобелка в 80-х роках ХХ ст.

Семен Стасевич загинув у 1945 року в бою з енкаведистами.

Ніл Якубчук продовжив боротьбу, був заарештований у 1945 році, відбув 10-річне ув’язнення та 5 років заслання. Потім проживав у російському місті Свєрдловську, знову заарештований КДБ у 1984 році, розстріляний.

Григорій Яремчук продовжив боротьбу, був арештований під час облави в с. Рачин 19 січня 1945 року, відбув 20-річне ув’язнення, учасник повстання в’язнів у норильських таборах. Помер 2001-го.

На жаль, дослідникам нічого невідомо про долю Феодосія Лукашука, Василя Федорчука, кулеметника «Гайсика» і зв’язкового штабу Андрія Бурачинського.

Героям слава!

''отсканируй
и помоги редакции