Росія: політичні корені. «Суверенна демократія»
Хочете мати якесь поняття про суверенітет Російської Федерації? Варто почати з того, на чому взагалі базується політична система Росії, та як пов’язані ті чи інші актори.
Ключовим компонентом внутрішнього суверенітету є легітимність влади. Внутрішній суверенітет як відображення легітимності було осмислено у роботах низки політичних філософів — М. Фуко, Дж. Агамбена, А. Негрі. Держава проникає у приватне життя людини (у його приватну сферу) через її права та їх обмеження, громадянську ідентичність, які зобов'язують норми поведінки тощо, реалізуючи таким чином внутрішній суверенітет.
Легітимність та довіра санкціонують дане вторгнення. А що трапиться, якщо цей суверенітет не розглядається суспільством як легітимний?
От він, виявляється, не заснований на довірі та уявленнях суспільства про те, як має бути влаштована влада. Не показує, як і за допомогою яких інструментів вона має реалізувати національний інтерес. Чого чекати тоді?
В такому разі нелегітимний суверенітет перетворюється на структурне насильство.
Сучасна Росія, спираючись на розроблену Сурковим «суверенну демократію», фактично виступає проти тогочасної ліберальної демократії. У цьому контексті мається на увазі безпосередньо децизіонізм Карла Шмітта – теоретика, що кинув виклик ліберальній теорії суверенітету.
Колись Карл бажав показати справжній стан у сфері постійної політичної ворожнечі організованих єдностей. Як виявилось, до цієї точки ми таки повернулись.
Але часу минуло надто багато. За сучасних російських умов сам концепт «суверенна демократія» серйозно змінився. В ньому ще є аспект прихованого протиставлення (у разі, очевидно, країн Заходу). Втім, змінилась подача для цього протиставлення.
Тепер підставою для нього стала спроба перехопити у західних критиків сучасного російського режиму ідею демократії.
Це робиться під досить поширеним у країнах «Третього світу» додатковим атрибутом «суверенна» (що має також відтінки значення «національна», «місцева», «традиційна»). Структурно вся система нагадує існуючий за радянських часів спосіб дискусії з «капіталістичною демократією» під гаслами «соціалістичної», «народної», «загальнонародної» демократії.
Концепцією «суверенної демократії» запроваджується уявлення про демократію як не індивідуальної, а колективно орієнтованої.
Так, на початку статті автора ідеї В. Суркова «Націоналізація майбутнього» демократія ототожнюється з «вищою незалежною (суверенною) владою народу». Тобто. суб'єктом демократичної держави виступає внутрішньо органічно єдиний народ, або дещо нижче за текстом «російська нація», які перевищують просту сукупність громадян.
Фактично Сурков копіює давно винайдений та зібраний кимось до нього велосипед.
Російський ідеолог акцентує свою критику на позиції Шмітта стосовно безпосередньо ліберально-конституційної теорії держави та парламентаристської концепції політики.
У першому випадку держава на рівні політики, що проводиться, повністю підпорядковується закону, який у свою чергу створюється безпосередньо представницьким законодавчим органом. У другому випадку вся політика підпорядковується правилам «вільної дискусії» у стінах парламенту чи будь-якого іншого законодавчого органу.
На противагу даним тезам Шмітт вважав класичну ліберальну демократію XIX століття антиполітичною за своєю суттю.
Як найбільш яскраве втілення імпотентного легалізму, заснованого на раціоналістичній концепції політичної дискусії, ліберальна демократія цілком будується на насолоді автономією «приватної сфери», захищеної від будь-якого втручання з боку держави.
Інакше кажучи, політичним характером не є жоден із вищевказаних елементів.
Чому? Так через відсутність реально антагоністичного змісту у самих інститутах ліберальної демократії як такої. Ну не може бути антигероєм така система. Не вміє вона так – навпаки, для ідеологічного епосу це максимально нудна роль.
Що ж відрізняє цю сферу життя від тієї ж економіки чи релігії? У роботі «Поняття політичного» Шмітт стверджував: специфічними характеристиками безпосередньо політичного виступають відносини друзів і ворогів. Область політичного, таким чином, представляється як практика відносин ворожнечі.
Вона включає в себе різні сфери суспільного життя. Вони також можуть сприяти появі суперників, що борються один з одним – і кожен із них теоретично може бути переможений.
Така концептуальна схема показує екзистенційну логіку, аби ви сприймали мотиви учасників політичного процесу. Величину, яка будь-якої миті може бути перевизначена в залежності від балансу сил. А коли будь-яка сутичка суперників починається на ваших очах, важливо враховувати одну річ.
Біжи, бо борців багато – а ти в мами один. Жартую.
Врахувати треба таку річ: при зіткненні будь-якої сили з умовним противником будь-який принцип теоретично може перетворитися на політичний. Це якщо з’явиться альтернативна група людей, що розглядають ситуацію як можливий привід для початку політичної ворожнечі.
Йдеться про будь-який принцип, тобто:
• економічний
• моральний
• релігійний
• етичний
Таким чином, політичне як самостійна категорія відноситься не до самої війни або до будь-якого іншого збройного конфлікту. Це, швидше, можливість відносин екзистенційної політичної ворожнечі (не конкуренції, а саме зіткнення ворожих сил).
Ця сфера, при всьому цьому, також не має жодного відношення до закону, оскільки саме передує будь-якій системі правовідносин.
Важливо наголосити, що для Шмітта саме поняття «держава» неминуче передбачає тісний зв'язок із поняттям політичного. Сама держава, таким чином, виникає як інституція продовження та закріплення результатів політичної ворожнечі.
Саме організований політичний конфлікт зрештою і породжує той чи інший політичний порядок.
Давайте уявимо якусь організацію ААА, аби на її прикладі показати хід подій. Наша ААА у відносинах друга-ворога неминуче потрапляє у дефініцію політичного, незалежну від сутності та походження відмінностей. А вже ті стають приводом для початку політичного протистояння.
Або так. Умовне релігійне співтовариство (також ААА) вступає у протистояння з іншим релігійним об'єднанням (УУУ), що претендує на іншу інтерпретацію основних характеристик.
І що ж трапиться? ААА моментально припиняє вважатися релігійним співтовариством і набуває форми політичної єдності.
Саме політичний стан виникає внаслідок боротьби різних груп одне з одним (внутрішній зміст у плані виникає у вигляді зовнішнього конфлікту інтересів). Всі ці ААА, УУУ та інші – просто вигаданий приклад, на який з легкістю можна прилаштувати більш знайомі вам назви.
Хочете мати шанс на об'єктивний аналіз держави як упорядкованої системи управління тією чи іншою територією? Ще й із розвиненою системою законодавства? І я хочу.
Тому маю на увазі, що ця сукупність є стабілізованою ієрархією... чого?
Правильно: результатів політичного конфлікту. Ось до чого я вас так довго підводив. Повертаємось до Шмітта.
За його підходом, безпосередньо парламентаризм та лібералізм виникли як плід боротьби двох моделей правління. Це була бійня між так званою «абсолютною державою» XVII століття і «тотальною державою» XX століття.
Тепер використаємо дані, що ви вже прочитали. Що таке практика парламентського обговорення в сукупності з ліберальною сферою «приватного життя»?
Перш за все, неминуча деполітизація більшої частини сфер суспільного життя. Включаючи культурну та економічну складові. А держава фактично деполітизує значну частину людських взаємин (на зразок економічної конкуренції або релігійних звичаїв) на низовому рівні.
І все це робиться всерйоз, за рахунок нової системи законодавства. Такий хід скасовує саме політичний зміст цих областей.
Політика перестає вважатися винятковою компетенцією держави, переростаючи у взаємне зрощування суспільства та держави в єдиний організм. Тобто сучасна «тотальна держава» якраз і будується на руйнуванні практик деполітизації.
Ці незручні моменти базувалися на вузькому визначенні політики як такої. І вони заважають нинішнім фанатам авторитаризму.
Тоді області, насамперед «нейтральні» – релігія, культура, освіта, господарство – перестають бути «нейтральними» у сенсі недержавними та неполітичними. І тут потрібне полемічне поняття, що прямо протиставляється такій нейтралізації і деполітизації важливих предметних областей.
В даній ролі виступає тотальна держава: система тотожності власне держави та суспільства, яка не байдужа до жодної предметної галузі. Потенційно захоплює будь-яку предметну область. Внаслідок цього, у ньому все щонайменше можливим чином є політичним. Відсилання до держави більше не в змозі обґрунтувати специфічну розрізнювальну ознаку «політичного».
Таким чином, лібералізм і демократія як політичні доктрини є принциповими суперниками по відношенню один до одного.
Будь-яка демократична система народного волевиявлення зникає в процесі деполітизації. А вже її проведення нерозривно пов'язане з втіленням у життя відверто буржуазних уявлень про призначення держави. Ті, в свою чергу, фактично ізольовані від народних вимог.
Масова політика, навпаки, передбачає можливість розширення будь-якого суспільно значущого питання до загального значення.
У цій моделі безпосередньо політичним потенційно може стати все.
Також масова політика як така становить загрозу будь-якій формі правопорядку. Політизація всіх сфер життя неминуче посилює тиск на державу. Помножує антагоністичні інтереси, носії яких вимагають певних дій.
А тепер нагадайте мені, що є головною функцією ліберальної системи законодавства?
Регулювання приватного життя суспільства. В контексті політизації, що наростає, дана функція починає руйнуватись прямо на очах. Щойно більшість соціальних сфер набуває політичного характеру, існуючий конституційний порядок стає перешкодою по дорозі народного волевиявлення.
Політика стає боротьбою організованих груп. Проте кожна з них прагне на примирення, а нав'язування власної політичної позиції.
Вгадайте, яким буде підсумок такого протистояння? Держава, заснована по закону рівного шансу на закріплення становища тієї чи іншої сторони конфлікту. І в разі програшу вона сприятиме руйнуванню законодавчої системи суперника, що саме закріпилася.
Далі буде
У самурая нет цели, есть только путь. Мы боремся за объективную информацию.
Поддержите? Кнопки под статьей.