Гра в диктатора і пастка насильства

Юрій Дубас

Останні місяці чи навіть роки я надто часто чую про реформи, про те, як темні сили реакції підняли свою огидну голову, про диктаторські закони і відсутність політичної волі. Ох, якби вона була, політична воля! Як трагічно, що всі політики — зрадники, які ненавидять Україну і не готові проводити реформи. Чи не зовсім? Як водиться, все складно.

Колись дуже давно, ще перед останнім Майданом і вичерпанням першої хвилі реформаторів, я вже писав про найкращу за моїм досвідом модель реальної політики в природних державах. Все це досі актуально, але зараз є сенс розширити як мінімум для того, щоб обґрунтовано посилати у відповідь на кожні наївні соплі про реформи і реакцію (а посилати кому чи кого — це вже питання вихованості).

Мрія бути диктатором

Я не горел желанием возглавлять переворот и становиться диктатором отнюдь не потому, что я не люблю власть. Признаться, я всегда в мечтах видел себя кровожадным тираном и просто млел, представляя, как по моему приказу расстреливают, как минимум моего бывшего соседа по пригороду, который годами изводил меня, играя во дворе своего дома на электроскрипке. Но есть древняя поговорка, которая гласит, что получить абсолютную власть над народом — это все равно, что оседлать тигра. Сделать это можно, но слезть с него потом нельзя — разъяренный тигр сожрет наездника.

Максим Шапіро, «Школа».

На цьому місці варто приділити трохи уваги беззмістовним мріям. Уявімо себе досить самостійним керівником немаленької держави...

Ми приходимо в щойно відмитий після революції — якби підступний диктатор втримав владу, це назвали б путчем, переворотом чи зрадою — кабінет зранку першого робочого дня на новій посаді, поправляємо незвичний після військової форми одяг і вмощуємося на вдвічі завелике для нас крісло (тирани традиційно товсті, а у нашої талії все ще попереду). Час, підпираючи вперше за десятиліття виголене від партизанської бороди обличчя, подумати, як зробити народ ... (тут може бути назва вашої країни! чи реклама!) багатим і щасливим.

Що робити? Ну, тут все ясно — всі це знають; я не здивуюся, якщо для таких випадків вже випускають методички: «Від Мілошевича до Лі Кван Ю за десять простих кроків», «Інституції та лібералізація в країнах-з-назвою-яку-неможливо-вимовити», «Із третього світу в перший», «Від Дарта Хірохіто до Пола Атрейдеса: вплив харизми на закордонні інвестиції».

Всі вже чули про ефектні результати канонічних азійських тигрів на чолі з Сінгапуром (а ще Кореї, Тайваню та Гонконгу), а якщо нам пощастило з доступом до інтернету в джунглях, ми знаємо і про менш популяризовані, але теж успішні сценарії Чилі, Китаю чи ататюрківської Туреччини. Всюди різні, але в чомусь дуже-дуже схожі політики.

Максимально забезпечувати базові конституційні права й економічні права, лібералізувати торгівлю і фінансові потоки, боротися з корупцією і монополіями, по мірі їх появи приділяти ресурси підвищенню рівня освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення та технології і безжалісно стріляти корупціонерів та всіх, хто заговорить про особливий національний шлях. Все просто.

Ми вже прекрасно уявляємо, як вписати своє ім’я в світову історію. Захисник вітчизни, мудрий правитель, батько нації. В кожній книжці з історії. ВЕЛИКИМИ ЗОЛОТИМИ ЛІТЕРАМИ.

А потім ми перестаємо мріяти і починаємо дерибанити, як всі це роблять. Чому? Хіба вони (і ми самі, що повторюємо сліпо цю ж помилку) ідіоти?

Підкажу: ні, диктатори не ідіоти.

Маленька бідна країна...

Перед тим, як говорити про те, як виглядає гра в диктатора очима диктатора, треба поговорити про маленькі й бідні країни з точки зору політики. Той, хто отримує задоволення від читання економічної літератури в оригіналі, почитайте оригінал статті Вайнгаста і ко тут і можете мене виправляти.

Більша частина нинішніх диктатур — бідні, малорозвинуті й невеликі в економічному сенсі (але інколи не за кількістю населення) країни. Винятки — Китай, Росія, Туреччина останніх років, Сінгапур — рідкісні й досить малорепрезентабельні: якби у кожного були структура Китаю, ресурси Росії чи демократична історія Туреччини, всі заробляли б стільки ж, як у Сінгапурі.

У чому ж різниця між диктатурами і розвинутими демократичними країнами?

По-перше, в бідних країнах набагато частіше насильницько міняється влада — в основному через недорозвинуті інститути. Звичайна бідна країна з часів 1840-х проживає без перевороту 7 років. Нормальний режим у дійсно багатій країні — топ-10%, 20 верхніх позицій у списку найбагатших країн, від Німеччини і вище — закінчується успішним переворотом через цілих 60 років. Що цікаво, цей ефект дуже концентрований: просто багата країна (75-90% країн із найвищим ВВП, або орієнтовно Словенія, Бахрейн, Іспанія чи Корея) з своїм нещасним 12-річним режимом набагато більше схожа на бідну країну, ніж на «зірку» нашого маленького хіт-параду.

Очевидно, зв’язок працює в обидві сторони: держави, в яких часто стаються насильницькі перевороти, зі зрозумілих причин швидко стають бідними, а з країнами багатими чомусь ніяк не хочуть ставатися криваві революції. Чому? Все те, що ми називаємо «інституції» — це куди більше, ніж просто демократія.

У розвинутій країні жодна людина чи навіть група не може зібрати досить сил, щоб стати загрозою для режиму чи узурпувати владу. Військовий переворот на кшталт латиноамериканських? Є ціла вертикаль командування, інституціоналізація офіцерів і чудова служба безпеки. Використання ресурсів служби безпеки чи правоохоронців? Гудбай, Ніксон — проти такого прекрасно працює відкрита й прозора політична система. Озброєний бунт чи теракти? Якщо правоохоронні органи заслуговують на свою зарплату, така ідея закінчиться пшиком і ув'язненням непристойно швидко. Будь-яка вразливість системи прикривається двома окремими органами і комітетом, кількома законами та десятком неявних і часто непомітних для стороннього механізмів. А згори на будь-яку спробу махінацій дивиться своїм хижим оком громадянське суспільство. 

Імовірно, єдиний сценарій, до якого вразлива класична розвинута демократія — авторитаризація політичного лідера. Гітлер, Путін чи Ердоган починали свою кар’єру диктаторів як популярні політики і, користуючись цим кредитом довіри, поступово розширювали повноваження та брали під контроль усе нові незалежні системи, аж поки не дійшли до свого нинішнього статусу. Вірити, що більш розвинуті демократії зовсім імунні — наївно: в кожному жарті про диктатора Орбана є частина жарту, решта — правда.

По-друге, у природних державах влада і ресурси тотожні — і водночас вони з досить великим скрипом конвертуються в країнах розвинутих.

Корупція або використання влади для отримання ресурсів — візитна картка влади в бідних країнах, і куди більш обмежена в державах з розвинутими інституціями. Якщо примружитися, карту останнього Corruption Perception Index можна переплутати з ВВП на душу населення.

На тлі мільярдних схем у бідних країнах зовсім блідне той прикрий факт, що звичайний конгресмен у США заробляє на своїх акціях на 6% більше за індекс-фонд, а сенатор — на цілих 10%.

Потенціал перетворення ресурсів у владу в розвинутих країнах теж нижчий: за гроші можна купити виборчу кампанію, але не перемогу у виборах (навіть в Україні носороги досить погано перетворюються на відсотки); представництво інтересів, але не однозначну прихильність; одного політика, але не всю систему. Водночас у країнах менш розвинутих за гроші можна купити гречки і щиросердно поділитися з виборцями, політики продаються легко і коштують недорого, а якщо заплатити більше і купити повну вантажівку автоматів, можна революціонізувати політичну систему невеликої країни за тиждень.

По-третє, історія бідних країн — історія критичних шоків. Країни, що розвиваються, досить рідко мають достатньо великі ринки і диверсифіковану торгівлю, фінансові системи та інші інституції, щоб ефективно стабілізувати зовнішні та внутрішні коливання.

Трапиться подорожчання нафти чи подешевшання, диверсифіковані США чи Європа почуватимуться непогано — а Венесуела мучиться... Коливання цін на золото для розвинутих країн є інтересом тільки для людей в шапочках із фольги — а для Танзанії це четвертина експорту.

Крім того, розмір теж має значення — колись я про це писав цілу статтю. Повністю перекритий кордон між Україною і Молдовою — горе Молдови і для України; перекритий кордон між Україною і Росією — велика проблема для нас і куди менша для Росії; а якщо Росія і Європа повністю перестануть торгувати, це так само буде трагедією для маленької Росії і лише дрібною незручністю для ЄС. Як альтернативний приклад, кейс Rift Valley Railways (і 500 мільйонів додаткових інвестицій) — критичне питання для Уганди з її ВВП у 12 мільярдів доларів, але для сусідньої Кенії з вп’ятеро більшою економікою чи тим більше для будь-якої європейської країни це проблема вже зовсім не того масштабу.

Отже, що ми маємо — три причини і один наслідок. В природних державах

• менш розвинуті правові й демократичні інституції;
• влада і ресурси легко взаємно перетворюються, зазвичай в протиправний або насильницький спосіб;
• часто трапляються масштабні шоки. Тому природні держави частіше переживають насильницьку зміну режиму.

Маленька політична гра

Отже, усвідомлюючи ці нюанси, ми повертаємося в наш диктаторський кабінет і думаємо про нашу гру в диктатора.

Примітка: термін «гра» зовсім не є закидом про несерйозність, просто науку, яка займається таким аналізом, історично називають теорією ігор, а її об'єкти — іграми. Ігри у стосунки? Це несерйозно. Ігри у ядерну війну? Якраз за них Шеллінгу дали Нобелівську премію. Дитячі ігри? Іронічно, але якраз дитячими іграми спеціалісти з ігор не займаються.

Правила і умови

У грі в диктатора ми можемо робити мало не все, що завгодно. Нам вирішувати, кого нагородити, кого покарати, кого розстріляти. Нам визначати, скільки ми будемо платити міністрам і як винагороджуватимемо старих друзів. Нам вирішувати, які закони будуть прийматися лояльним парламентом, а які назавжди загубляться на кривих доріжках політичних кулуарів.

Тільки дві маленькі сфери недоступні могутній руці Батька Нації: економічні результати і вибір живих людей. Ми можемо їх мотивувати, скеровувати, просити чи навіть примушувати, але прямому контролю вони не піддаються.

Економіка підкоряється своїм нудним законам. З бамбуку і трави не побудуєш трактор, що б ми собі не вирішували. Жінку не примусиш народити повноцінного робітника за три місяці. Ні ринкова мотивація, ні командно-адміністративний примус, ні кровожерні розстріли не зроблять наш ВВП на душу вищим за сінгапурський, поки для цього не буде всіх умов.

Люди теж не слухаються так просто. Кожен має безмежний простір для вибору, який для нашої гри зводиться до двох зовсім простих варіантів — підкорятися або ні. І якщо з першого погляду здається, що при правильній мотивації (премії, розстріли) «не підкорятися» просто не варіант, варто згадати власну дорогу, яка почалася з «ну його» і закінчилася в кабінеті диктатора.

І якщо ми досить добре усвідомлюємо всі обмеження, які на нас накладають ці два маленькі винятки, незалежно від намірів і різниці в ідеології наша гра буде дуже схожа на ту, в яку до останнього свого дня займався попередній диктатор — інакше Game Over настане дуже швидко.

О, нарешті ми дійшли до найважливішого. Будь-який диктатор, який планує просидіти на своєму місці довше пари днів — а в ідеалі до пенсії — повинен якось враховувати і за можливості нівелювати всі три фактори. А якщо ми налажаємо, а закони економіки і вибір людей спрацьовують так, що до нас приходить група людей з автоматами і викидає з кабінету, ми програли. До цього моменту — який очікувано настане років за 7 — ми вільні грати як у тетріс.

Умова непрограшу

– Знаєте, хто найгірший ворог керівника будь-якого агентства?
– Інша політична фракція в цьому ж агентстві.
– Точно. А тепер... хто найбільше загрожує голові офісу ФБР в Топека, штат Канзас?
– Директор ФБР в Канзасі, само собою.
– Хто ще?
– Місцевий шериф, шеф поліції, агентство з контролю наркотиків.
– Правильно. А місцева мафія, Чорні Пантери чи комуністи?..
Фрагмент розмови Комодора Лері, агента Центрального Розуму
з прогресорським завданням на планеті Земля,
з головним детективом Клутом (справжнє ім’я, агентство та звання невідоме)
в офісі Комітету Сенату з питань підривної діяльності.
Записано Т.Лірі у в’язниці Сан-Дієго, 1976.

Запитайте — геймер вам одразу скаже, що в абсолютно будь-якому наборі правил самозароджується стратегія. Теорема Неша каже, що в грі зі скінченною кількістю стратегій і гравців завжди є Нешева рівновага, в чистих чи змішаних стратегіях. У свою чергу, спроба від неї відхилитися будь-яким з учасників гри за визначенням рівноваги Неша погіршує стан цього гравця.

Посадова інструкція диктатора не визначає ні тих сторін, які можуть підтримувати, обмежувати чи загрожувати його владі, ні метастратегію, що склалася в рамках їх гри, ні ідей щодо можливих шляхів гри. Але вони існують.

Груп всього дві — класичні параноїдальні «вони» і ми самі. Так само, як у розмові згори, нам мало загрожують комуністи, терористи, зарубіжні сили і будь-які інші маргінали. «Вони» — наші власні підлеглі, дорогі друзі та союзники. Люди, вірність яких потрібно треба забезпечувати.

Стратегія для них, наших посіпак-міньйонів виглядає найпростіше. Якщо наш маленький міньйон виграє більше, підкоряючись нашим наказам, ніж займаючись підривною діяльністю і проводячи переворот, він буде слухатися наказів. Як тільки посіпака розуміє, що в разі перевороту він може розраховувати на більше, його вірність випаровується на очах. Якщо стається успішний переворот, ми програли. Все просто.

З точки зору теорії ігор диктатура непогано описується як елементарна гра. Диктатор лишається таким, поки набір стратегій «мир-мир-мир...» є як мінімум Нешевою рівновагою (тобто для кожного окремого гравця невигідно змінювати свою стратегію на «війна»), а краще коли стратегія «мир» є строго домінантною для будь-якого гравця: незалежно від поведінки інших, в нього буде стимул обирати мир. Умова Нешевої рівноваги для такої гри виглядає так.

∀ P(j) >= W(j) - C(j), де:

P(j) — поточні доходи, на які претендує сторона j;

W(j) — потенційні доходи від конфлікту;

C(j) — витрати на війну.

Для кожного нашого слуги доходи від миру мають бути не меншими за очікуваний виграш від конфлікту мінус витрати на нього. Іншими словами, вигоди від миру мають бути більшими за вигоду від війни.

Якщо додати трохи зовнішніх умов і нових букв, формула ще трохи ускладниться.

∀ r(j)R >= w(j)W - C(j), де:

r(j) — частка рент, на які претендує сторона j;

R — всі ренти, що диктатор збирає з країни;

w(j) — шанс перемоги цієї сторони;

W — об'єм рент, на яку зможе претендувати переможець;

C(j) — витрати на війну.

В такому вигляді формулу називають умовою пропорційності: кожен може розраховувати на частку доходів, пропорційну його загрозі поточному режиму. Якщо щось лишиться, решту рент може забирати собі диктатор.

Диктатор контролює країну і витискає з неї в цілому доходи R, які він у свою чергу ділить між своїми друзями й підлеглими (або, що поширеніше, просто дозволяє окремому другові вичавлювати ренти з конкретної індустрії чи сектору). Кожен із них подумки приміряє на себе крісло диктатора, але шанси в нього сісти невеликі, а спроба обійдеться дорого. Всі задоволені. Якби наш світ був вморожений в шматок жовтого бурштину, це б тривало вічно.

Що цікаво, великі й розвинуті країни так і живуть. Єдина суттєва різниця порівняно з бідними країнами — витрати на захоплення влади там такі карколомні, а шанс успішного перевороту настільки мізерний, що нерівність виконується зі здоровенним запасом незважаючи на високий потенціал у разі виграшу і мінімальні ренти. Людям є що втрачати, тому конфлікт просто обвалює праву сторону в глибокий мінус — і єдиною небезпекою для демократичного розвинутого режиму є накопичення маси відчайдушних маргіналів, які нічого не мають і не ризикують втратити щось під час революції.

Але ми ж пам'ятаємо про пронумеровані проблеми маленької країни? Шоки трапляються постійно (№3), і реальні сектори й події, які ховаються за літерами у формулі вище, трусить разом з нашою економікою й політикою. Ціна на сталь піднялася через будівельний бум у сусідній країні? Наш товариш Святослав «Слава» Мао, який збирає вершки з чорної металургії, раптом стає багатим і респектабельним. З одного боку, він дуже задоволений нами і тим фактом, що ми виділили йому саме металургію; з іншого, крісло самодержця стало набагато ближче — досить виділити якусь дрібницю на підкупи і автомати (№2), і воно стоятиме у його кабінеті. Замінили застарілу військову техніку, щоб захищатися від підлих капіталістів? Інший наш знайомий, Саша Македонець, у якого в столиці стоять чотири свої полки, раптом відчув запах крові: його шанси і амбіції виросли, а стабільні невисокі доходи від оренди солдат на будівельні роботи цього не відображають. Виробництво наркотиків вже третій рік підряд приносить лише збитки? Пашка Ескобар, розуміючи, що він ось-ось випаде у другий десяток хіт-параду олігархів, задумується, змиритися з цим чи кинути своїх невразливих до куль тонімонтанів з їх маленькими друзями на відчайдушну спробу змінити форму влади в країні. Будь-яке коливання може закінчитися написом GAME OVER і групою неввічливих молодиків з автоматами під нашим кабінетом (№1).

Мало того, ця ж гра повторюється на будь-якому рівні нашої держави — від найвищого, де ми самі граємо з олігархами, до найменших заштатних містечок, де політична суперечка зводиться до того, хто з двох промисловців і сільського голови обмане, підсидить чи зарейдерить іншого.

Тетріс виявився досить складним — і постає одне велике питання.

Як же в це грати?

Бомба — погана зброя ближнього бою.

Джей-Сі Дентон

Якщо прогорнути сторінку догори до формули, можна побачити кілька різних стратегій, до яких можемо і маємо вдаватися ми як диктатор. Буквально кожну літеру в формулі можна довести до досконалості і заполірувати до дзеркального блиску.

Маленьке r або розподіл рент. Це наш основний інструмент — і та дрібниця в економіці, яку ми контролюємо найбільше. Ми маємо видавати кожному слузі ту частину рент, яка йому належить «по справедливості» (тобто пропорційно загрозі, звісно) і чітко контролювати, щоб ніхто не отримував замало. Роздаємо і перемішуємо посади, влаштовуємо на роботу їхніх родичів, видаємо чи забираємо бізнеси й концесії, підтримуємо комуністів проти соціалістів, а соціалістам допомагаємо мститися комуністам і не забуваємо віджимати ресурси в тих, хто став менш небезпечним — вони пригодяться для того, щоб задобрити якогось "молодого й голодного".

Велике R або "весь торт". Ми можемо витискати з економіки ще більше, я сказав!

Якщо хоч одну копійку ми пропускаємо повз систему генеральних відкатів, її не отримає хтось з наших друзів-загроз — і можливо, саме її не вистачить для того, щоб залишити їх задоволеним (та й нам самим треба регулярно харчуватися ікрою, диктаторство — не неприбуткова організація). Будь-який дозвіл, який видається без корупційного елементу; будь-яка діяльність, на якій не розкрадається чітко вивірений процент; будь-яка фірма без «смотрящого» — наші неотримані прибутки або ризик для нашої безпеки.

Мало того, якщо ми самі добровільно чи випадково десь не докрутили гайки, це із задоволенням зробить якийсь із наших друзів — і цим отримає незалежні від нас, неконтрольовані і часто невраховані доходи. Його влада і загроза на цих халявних ресурсах виросте... а крісло диктатора почне трохи хитатися. Одним словом, ми просто життєво зацікавлені отримувати і контролювати всі можливі ренти.

Маленьке w або шанс успішного перевороту — найбільш очевидна категорія. Більше автоматів, більше охорони, більше рент дістається нам самим для підтримки власної політичної сили, більше шпигунів, більше параноїдальності. Ми повинні бути найбільшим, найнебезпечнішим і найпідлішим засранцем у нашій маленькій пісочниці. BAMF. У той же час ми маємо робити всіх інших гравців маленькими і порівняно беззахисними — обмежувати їх політичну чи військову владу, обмежувати гравців окремими спеціалізаціями, ускладнювати отримання непередбачених ресурсів чи повноважень, підтримувати існування цілої коаліції, яка вийде проти будь-якого порушника статусу-кво...

Велике W або виграш від успішного перевороту — «після нас хоч потоп». В ідеалі слід так сформулювати економіку і свою в ній роль, щоб після перевороту стався повний колапс всього включно з сонцем і цілою галактикою. Для країни це означає неефективну й вручну керовану державу, яка дуже залежить від окремих персоналій.

І, звісно, C, витрати на конфлікт. Кожен з існуючих олігархів у випадку конфлікту автоматично втрачає можливість далі спокійно отримувати ренти від окремих секторів, але цього мало. Далі тут можна проявити найбільше творчості: обмінятися заручниками, домовитися інвестувати у взаємозалежні індустріях так, щоб при будь-якій агресії втрачати половину доходів, укладати політичні союзи і джентльменські угоди, ставати родичами... Діє все, що може покарати агресора.

Крім всіх літерок, є ще кілька можливих кроків, які в формулі не видно.

По-перше, треба обмежувати вплив шоків. Якби це не зменшувало фатально потенційні ренти країни, варто було б повністю перекрити кордони — тоді ніякі хвилі ззовні не потоплять наш корабель. Фіксувати обмінний курс, встановлювати високі урівнюючі податки, блокувати вплив іноземних фондів, організацій чи служб, «гасити хвилі» всередині країни.

По-друге, потрібно ставити непрохідний бар'єр для входу у гру нових гравців: навіть маленькі нові політичні сили — потенційно більша небезпека, ніж великі, лояльні й передбачувані, з якими вже укладена система обмежувальних домовленостей. Будь-яка організація може стати ворогом, що досить очевидно; але навіть нейтрали небезпечні: сама їх наявність збільшує доступний для дерибану «торт» і робить конфлікти трохи менш кривавими — і цим ставить під загрозу режим. Перше, що робить будь-який нормальний тоталітарний диктатор — приймає Декрет імені Пожежі в Рейхстагу і забороняє будь-які інші партії чи організації. В ідеалі — як в Індонезії Сухарто, Єгипті Мубарака чи Іраку Хусейна — всі партії, сили й організації мають давні й тісні зв'язки з диктатором. 

По-третє, не можна допускати неконтрольованої і безособової самоорганізації. Всі відомі гравці контролюються і грають за правилами. Якщо все таки виникає новий гравець, із ним завжди можна домовитися — пригрозити розправою, передати під його контроль пару міст чи концесію на видобуток міді, видати за нього заміж племінницю, і домовитися про лояльність. Але майже всі інструменти згори — персональні і не запобігають масовим нецентралізованим протестам.

Безособова революція виявляється набагато небезпечнішою: багато в чому успіхи Арабської Весни, Маршів неТунєядцев, чи нашого власного Майдану зобов'язані відсутності в центрі чіткої структури  чи особи, з якими диктатори вміють чудово співпрацювати.

Знову ж таки, всі ці механізми використовуються не лише нами, а й кожним з наших підлеглих незалежно від масштабу. Країна зрештою виявляється від самої верхівки до найменших шматочків території зв'язаною докупи такими мережами взаємних гарантій, обмежень, рент і відкатів.

Хух, все ніби ясно. Але до чого тут реформи?

Реформи, або Пастка Насильства

"Якщо сонце сходить, комусь це вигідно"

Нагадаю, що ми говорили на самому початку про те, як рядовому диктатору увійти в історію реформ.

Максимально забезпечувати базові конституційні права і економічні права, лібералізувати торгівлю і фінансові потоки, боротися з корупцією і монополіями, по мірі їх появи приділяти ресурси підвищенню рівня освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення та технології і безжалісно стріляти корупціонерів та всіх, хто заговорить про особливий національний шлях. Все просто.

Ой. Будь-який із цих кроків буквально копає глибоку яму під нашим улюбленим кріслом.

Все назване вище погіршує пропорційність розподілу ресурсів: або їх прямо витрачає на якісь беззмістовні речі (освіта, наука, бла-бла-бла), або зменшує кількість доступних генераторів рент (лібералізація ринків, забезпечення економічних прав, боротьба з корупцією і монополіями).

Звісно, такі дії можуть розглядатися як умовна «рента» на користь звичайного населення — задоволене населення буде менш зацікавлене бунтувати. Ця логіка має велику проблему: насильницький чи політичний потенціал звичайного населення катастрофічно низький, тому така рента найімовірніше буде надлишковою — краще розподілити її комусь дійсно небезпечному. Звісно, революції за участі всього народу стаються, і ми самі тому прекрасний приклад — але вони трапляються надто рідко, щоб це враховувати. Можливо, соціальні мережі і тотальний доступ до комунікацій змінять цю ситуацію, але тут все не так просто.

Будь-яка лібералізація зменшує загальний обсяг рент (R) — ми вже не можемо перерозподіляти стільки ж рент, скільки робили раніше: доступних рент просто стає менше. Водночас успішна лібералізація підвищує загальне багатство і, відповідно, виграш в разі перевороту (W): росте спокуса спробувати самому перенаправити всі ці нові фінансові потоки країни, яка щойно стала трохи багатшою. Мало того, лібералізація зменшує і потенційні втрати (C): олігарх, у якого реформи забрали можливість заробляти надприбутки, ще має досить ресурсів для агресії, але вже не має, що втрачати.

Мало того, більш абстрактні, правові кроки так само є проблемними. Лібералізація в політичній сфері не лише дестабілізує ситуацію, а й дає можливість раніше репресованим особам організовуватися і легально накопичувати владний потенціал, що може закінчитися абсолютно ірраціональною помстою чи сепаратизмом. Лібералізація правової сфери і справедлива юридична система обмежує ренти як ніщо інше. Свобода слова — теж синонім нової політичної небезпеки.

Виходить, країна потрапляє в пастку насильства — будь-яка спроба реформуватися зменшує політичну стабільність країни і провокує насильство. Будь-яка лібералізація стає можливою лише в якихось астрономічно малоймовірних умовах.

Трагічно.

Не зовсім все втрачено

Кілька збройних конфліктів, пару зрадників на екрані.
Долар виріс, російським рублем не торгували.

Мертвий Півень, Without You

Попередження: будь-яка схожість з українськими реаліями абсолютно невипадкова.

Але ж країна може якось вийти з пастки насильства (хоч більш виправданою мені здається назва «пастки уникнення насильства»). У сучасних країн першого світу все вийшло, у Сінгапуру чи Кореї — теж, причому зовсім недавно. Це дійсно можливо, є кілька варіантів.

По-перше, може спрацювати якісна системи безпеки та інституції за зразком країн першого світу — або, на перший час, ефективний апарат примусу включно зі здатністю розстрілювати корупціонерів або інших невдоволених. Що ефективніше працює система покарань, то більш заборонною є ціна конфлікту для потенційних бунтівників. Політичний консенсус тоді може існувати з меншим рівнем рент — що вивільняє ресурси для реформ без страху за існування політичної системи.

По-друге, досить сильна диктатура виходить з пастки насильства. Якщо диктатор повністю сконцентрував політичну владу всієї країни, він може забезпечувати реформи, пожертвувавши на них частину ресурсів, на які міг би претендувати особисто. Це зменшує його персональні доходи і тим же зменшує політичну силу, але реформи можуть тривати, поки існує ця його тотальна перевага над іншими політичними гравцями.

Таким чином працював, наприклад, Лі Кван Ю — ефективно узурпував владу, за цей рахунок забезпечив проведення потрібних реформ, і водночас будував авторитарну державу і вперто ламав опозицію, щоб не опинитися в ситуації, коли новий політичний гравець зможе мати хоч шанс на переворот. Успішна стратегія, але не дуже мудро чекати від диктатора автоматичної чесності, справедливості й ненависті до корупції — зрештою, в тій самій манері працював Гітлер.

У будь-якому випадку — слабка влада, існування якої залежить від олігархічного консенсусу і умови пропорційності, не здатна виділити необхідні для реформи ресурси: всі вони витрачаються на забезпечення стабільності.

По-третє, тут парадоксально допомагають вороги. Якщо на диктатуру ззовні тисне загроза тотального знищення, будь-які внутрішні конфлікти стають менш продуктивними: успішний переворот не принесе жодного виграшу, якщо відразу після нього твою країну поглине агресивний сусід. Схоже, що зовнішні загрози на противагу внутрішнім мають позитивний ефект на економічний розвиток. Імовірно, якби не постійний привид Малайзії за спиною, Сінгапур ніколи б не мав потрібного для проведення прогресивних реформ рівня політичного консенсусу.

Зовнішня загроза сприяє проведенню реформ: вивільняє з механізму пропорційності потрібні ресурси і мотивує проводити реформи. Втім, справжній зовнішній ворог зазвичай знаходить підтримку всередині країни і, навпаки, експлуатує механізм пастки насильства.

По-четверте, ту саму роль може в деяких випадках мати і сильне й незалежне громадянське суспільство, яке неявно стає ще одним учасником гри у диктатора. З одного боку, воно може прямо, хоч і безперсонально, вимагати реформ і погрожувати заворушеннями — дуже схоже на інших гравців, які вимагають рент і погрожують тим же. З іншого — воно відтягує на себе частку ресурсів, нестача яких може поставити під загрозу правило пропорційності і привести до влади незалежну від нього групу. Для того, щоб дійсно сприяти реформам, громадянське суспільство має поводитися як сприятлива зовнішня загроза: однаково загрожувати диктатурі знищенням незалежно від того, хто на чолі, і однаково не любити будь-яких олігархів.

Сильне громадянське суспільство теж сприяє реформам: воно може ефективно вимагати їх як і будь-який інший рядовий політичний гравець (хоч це й несе ризики краху системи), але може і заохочувати їх аналогічно до зовнішньої загрози.

Отже, ефективний інструмент примусу, сильна диктатура, зовнішня загроза і громадянське суспільство.

Можливо, цього навіть вистачить.