Україна 2030: казки про економічне диво

Вадим Новіков

Цими днями сталася подія, що не може залишити байдужими тих, хто шукає шляхи виходу України зі стану світових лузерів. Уперше за роки незалежності ми побачили спробу написати цілісну стратегію швидкого сталого зростання економіки України. Вийшла з друку та надійшла до книгарень колективна праця під назвою «Україна 2030: Доктрина збалансованого розвитку» (видавництво «Кальварія», Львів). Документ підготували та видали за ініціативи Сергія Тарути та за фінансової підтримки заснованої ним «Української бізнес ініціативи».

Цілі та методологія

Цілі, заявлені авторами в передмові, дійсно амбітні — до 2030 року Україна має досягти річного ВВП на рівні від 710 до 750 мільярдів доларів США. Це означає, що ми повинні зростати протягом більше 10 років із середнім темпом вище 10% річних. Зразу скажемо, що у світі є мало країн, які змогли забезпечити такі темпи зростання, але прецеденти вже існують. Тож такі темпи не фантастика, бо хоч і мало кому вони підкорились, але зразки для наслідування економічна історія світу нам дає, ми можемо спиратися не лише на мрії про процвітання, а й на результати реальної політики.

Але вже вступ до цієї книги викликав у мене подив і насторогу. Там на двох сторінках перелічені програмні документи ООН, ЄС, Світового банку щодо прогнозів сталого розвитку і подібні до них документи, на базі яких написана Доктрина, але серед них немає жодної аналітичної праці, яка б досліджувала економічну політику Японії, Південної Кореї, Сінгапуру та решти країн, що змогли продемонструвати заявлений авторами темп зростання економіки.

Уявіть собі, що вам доручили спроектувати літак. Ви ніколи в житті цього не робили, але теоретичну аеродинаміку уявляєте непогано, навіть викладали студентам. Вам відомо, що вже було зроблено десяток успішних проектів літаків та сотні дві невдалих. Ви свідомо ігноруєте досвід всіх успішних проектів, починаєте проектування тільки на підставі теоретичних уявлень. Я б точно не ризикнув сісти в такий літак.

Якщо ми поглянемо хоча б поверхнево на історію успішної економічної політики останніх століть, то побачимо, що суто піонерським випадком була політика індустріалізації Англії, континентальна Європа повторювала англійський досвід, найуспішніше — Німеччина. Коли в епоху Мейдзі Японія прокинулась від середньовіччя, вона адаптувала для власного розвитку економічну політику Німеччини. Після Другої світової війни, коли почала розвиватися Південна Корея, вона мала за зразок Японію. Потім Малайзія за часів Махатхіра адаптувала для себе корейський досвід. Тобто успішна політика не є божою благодаттю — вона є адаптованим досвідом інших країн, що довели свою успішність. Я не можу пригадати жодного випадку успішної економічної політики, спроектованої виключно на підставі теоретичних концепцій, а не успішної минулої практики. Тому маю великий сумнів, що літак «Україна 2030» здатен літати.

Всі ці сумніви стосуються методології Доктрини. Погляньмо на її зміст.

Констатація існуючого стану

Книга складається з трьох частин. Перша з них присвячена існуючому стану економічного розвитку України. Це просто благодатна тема для економічного аналізу, бо економічна політика України демонструє такий грандіозний провал, якого не зазнала жодна країна за останні чверть століття. Наша економіка в такій дупі, що всі аналітики просто змагаються в мальовничості описів глибини і ширини цієї дупи. Тому не будемо зупинятися на цій частині книги, просто хотілося б відзначити два моменти.

По-перше, це формулювання причини повного економічного провалу України. У Доктрині дали такий діагноз: «В чинній системі правлячий політичний клас увійшов у перманентний конфлікт з українським суспільством, провокуючи соціальну напругу, яку долали радикальним шляхом спочатку Помаранчевий Майдан, а згодом і Революція гідності».

По-друге, це нагадування прогнозу розвитку України, який надав Всесвітній економічний форум на 2020 та 2030 роки. Згідно з цим прогнозом, імовірність створення в Україні конкурентоспроможної економіки на рівні світових топ-30 існує лише при перевищенні 10% середньорічного темпу зростання ВВП. Цю імовірність оцінили в 3%. Решта 97% — то «50 відтінків чорного»: консервування кризи, втрата незалежності, суверенний дефолт, дезінтеграція країни тощо. Цей сценарій Світового економічного форуму ніким не спростований, влада і суспільство вперто удають, що його не існує. Просто якесь стадо страусів.

Як має виглядати економіка України в 2030 році

Друга частина не така банальна, як перша, бо присвячена баченню України в 2030 році та цілей економічного розвитку, які випливають з цього бачення. Цілком логічно, що частина починається з переліку глобальних трендів розвитку. Викладення спирається на відомий документ ООН щодо цілей сталого розвитку, ухвалений у 2015 році резолюцією Генеральної Асамблеї . Далі в Доктрині зробили спробу оцінити сильні сторони економіки України, які можна використати для досягнення вказаних цілей.

І тут уже починаються складнощі. Наприклад, однією з сильних сторін названо географічне розташування. Вважаю, що розташування поруч із Росією за наявності двох тисяч кілометрів спільного кордону — це історичне прокляття, а не перевага. Після 2014 року, гадаю, не я один так вважаю. І це не лише про прямі втрати від збройних інтервенцій та інших насильств збоку Росії, відомих кожному школяреві. Найбільше прокляття — це інвазія російської культури за три останні сторіччя. Це окрема, велика і складна тема, яку не буду тут обговорювати.

Ще однією з сильних сторін нашої економіки автори Доктрини вважають людській капітал. Дійсно, в усіх наявних міжнародних рейтингах Україна за рівнем людського капіталу займає значно вищі місця, ніж за рівнем економічного розвитку і доходів. Тобто ми не такі дурні, як бідні. Це є обнадійливим. Але якщо заглибитись у методику визначення рівня людського капіталу, то побачимо очевидну похибку, що завищує наші оцінки. Значну роль у формально високому показнику рівня людського капіталу відіграє дуже велика кількість в Україні людей з вищою освітою та студентів університетів. При цьому не враховується чи не найбільший у світі рівень поширення практика купівлі курсових та дипломних робіт, результатів іспитів, або просто дипломів. Така фальшива освіта, навіть якщо вона охопить 100% населення, нічого не додає до людського капіталу, скоріше, навіть зменшує його. Показників фальшивої вищої освіти ніякі рейтинги не враховують, тому треба дещо обережно трактувати наші високі рейтинги людського капіталу. Але навіть з урахуванням цієї специфіки, наші рейтинги людського капіталу кращі, ніж рейтинги економічного розвитку. Це дуже суттєво, бо в подальшому тексті Доктрини саме людський капітал вважається головним драйвером зростання, проти чого не може бути жодних заперечень.

Посилання на природні багатства, як на сильну сторону нашої економіки, неможливо сприймати серйозно. Ані кувейтського рівня запасів нафти, ані ботсванських алмазів у нас немає. Єдине значне природне багатство у нас — це чорноземи, але і їх площі в Росії кількаразово перевищують українськи.

Існуючу структуру промисловості теж складно без значних застережень віднести до сильних сторін нашої економіки. Наприклад, популярне посилання на літакобудування, яке повторюють і автори Доктрини, не враховує, що кілька останніх років Україна не будує літаків на підставі комерційних контрактів: цих контрактів просто немає. Жодного. Чи можна називати літакобудуванням галузь, яка не будує літаків? Запитання риторичне.

Далі автори Доктрини роблять спробу визначити напрямок структурних змін української економіки, з огляду на наявний потенціал. Тут вони повторюють висновки Інституту суспільно-економічних досліджень, чий підхід вважаю цілком правильним, але знову-таки суто теоретичним, він не базується на емпіричному аналізі історій успіху. Про цю методологічну хибність Доктрини я вже говорив.

Нарешті, завершується друга частина твердженням, що рівень ВВП не є достатнім індикатором розвитку, і пропонується більше десятка додаткових міжнародних індексів, що є цілком резонною пропозицією.

Економічна політика зростання

Третя частина книги та її головний зміст займає майже половину її сторінок, і тут починається реальна фантасмагорія. Ця частина має назву «Механізм реалізації політики збалансованого розвитку», але на механізм це походить, як живопис Далі на реалізм, — тобто тільки з часткою «сюр».

Першим і головним компонентом цього «сюрмеханізму» є суспільний договір, тобто правила і відповідальність усіх верств українського суспільства з метою досягнення консенсусу між владою, бізнесом і громадянським суспільством. Наявність такого суспільного договору є передумовою економічного розвитку України. Далі на двох сторінках перелічені принципи суспільного договору, такі як соціальна справедливість, патріотизм, толерантність тощо, а також наведено перелік обов’язків влади, бізнесу і громадян. А звідки цей суспільний договір візьметься? Про це жодного слова! Мабуть від зійде на пана Таруту як боже одкровення, а він переконає в цьому народ, владу і бізнес? Як може виникнути пропонований суспільний договір, якщо «правлячий політичний клас увійшов у перманентний конфлікт з українським суспільством», як доречно написано в першій частині Доктрини? Який у біса консенсус за перманентного конфлікту правлячого класу і народу? Це повна маячня.

У реальному житті немає жодної країни, яка почала своє швидке економічне зростання з божої благодаті суспільного договору. Навпаки, на початку ми дуже часто бачимо диктатуру, яка послаблюється і згодом змінюється демократією, коли країна долає злидні і стає економічно розвиненою (Тайвань, Південна Корея), або не досить демократичний режим (скажемо обережно), який підтримує народ, бо відчуває реальне покращення життя (Малайзія, Сінгапур, Мальта). Можна побачити й доволі демократичні режими (приміром, Ботсвана), але це радше виняток серед реальних історій успіху.

Якщо відкинути маячню про суспільний договір, то неминуче постає питання реального механізму політичного забезпечення розвитку. Це дійсно є його передумовою. Як це виглядає не у казках, а в реальному житті? У всіх історіях успіху ми бачимо на їх початку організовану силу (як правило, політичну партію) на чолі з лідером, для якого мета національного розвитку є метою власного життя:

• на Тайвані – Гоміндан і Чан Кайші
• у Кореї – армія і Пак Чон Хі
• у Сінгапурі – Партія народної дії і Лі Куан Ю
• у Малайзії – Об’єднана малайська національна організація і Махатхір Мохамад
• у Ботсвані – Демократична партія і Серетсе Кхама
• у Бразилії – Соціал-демократична партія і Жуселіно Кубічек
• на Мальті - Лейбористська партія і Домінік Мінтофф
• у Таїланді – армія і Прем Тинсуланон

А далі важливо зберегти на більш-менш тривалий термін, хоча б на пару десятиріч, послідовність і спадковість політики національного розвитку. Це досягається або домінуванням однієї партії (наприклад, Сінгапур, Малайзія, Ботсвана), або тривалою персональною владою (Пак Чон Хі — найвідоміший приклад). Рідше були випадки спадковості політики розвитку за змін партій або диктаторів при владі, коли в суспільстві існувала згода щодо цілей національного економічного розвитку.

Які ж ми маємо опції розвитку України при тому, що «правлячий політичний клас увійшов у перманентний конфлікт з українським суспільством»?

Опція перша: правлячий клас визнає свою провину перед народом, посипає голову попелом і йде до монастирів. Зраділий народ обирає чесну владу, і починається процвітання. Імовірність опції дорівнює імовірності божої благодаті у вигляді суспільного договору.

Опція друга: народ вкотре повстає і виганяє з країни не лише «сім’ю», а й тисячі представників правлячого класу. До влади приходять «ляшки» та їхні клони і утворюють новий правлячий клас, що буде не менш корумпованим, ніж попередній.

Опція третя: в армії, загартованої у війні з Росією і колаборантами, закінчується терпіння дивитись на тотальну корупцію, вона захоплює владу, і клептократи або тікають за кордон, або сідають у тюрму. Армія формує уряд, здатність якого до запровадження політики розвитку непрогнозована.

Опція четверта: народ формує таку сильну політичну партію, яка приходить до влади шляхом виборів, незважаючи на підкуп виборців і махінації правлячого класу, а її лідер стає президентом. Час на створення і розвиток такої партії непрогнозований, можливо, що Україна в її нинішньому вигляді не дочекається.

Опція п’ята: правлячий клас не віддає владу, а доводить країну до логічного кінця. Згідно з прогнозами Світового економічного форуму це імовірно на 97%.

Можливі комбіновані варіанти: опція 2 + опція 5 = в результаті народного повстання приходять до влади не популісти, а сильна демократична партія, якщо вона існує на момент повстання.

Виходячи з історичних прецедентів та наявних опцій розвитку, можу сказати, що у поточний момент ключова проблема для економічного зростання України — це виникнення політичної організації, спроможної на цей подвиг. Базуючись на програмно-організаційних міркуваннях, можна було б сподіватись, що така політична сила виникне на базі націоналістичних організацій, як було, приміром в Малайзії. Але досвід приходу наших націоналістів до влади показав, що вони також заражені хворобою збагачення за рахунок влади і раді влитися в правлячий клас, а не протистояти йому. Є суспільна думка, що модерна будівля готелю «Хаятт Рідженсі» в центрі Києва стоїть як монумент цієї хвороби українського націоналізму. Тому поки що неясно, звідки виникне необхідна політична організація.

Механізм №2 не менш сюрреалістичний, ніж перший: зміна парадигми державного управління згідно до концепції Good Governance. Дванадцять сторінок опису цієї концепції просто прекрасні, ніхто не буде заперечувати необхідність принципу верховенства права, чесних виборів, етичної поведінки та компетентності, але, на жаль, все це має дуже віддалений стосунок до реальної практики державного управління в Україні. Понад те, економічна історія свідчить, що для започаткування економічної політики зростання не треба чекати, коли ми досягнемо рівня Good Governance. Ця прекрасна концепція буде реалізовуватися дуже довго у міру економічного розвитку країни, а для самого старту економічного розвитку треба міняти державне управління зовсім не так, як описано в Доктрині.

Політичне керівництво, яке є прихильним стратегії зростання і розвитку, повинно мати кваліфікований апарат управління для здійснення цієї стратегії. Два основні принципи функціонування цього апарату: (а) він не повинен бути зайнятий поточною адміністративною роботою, (б) він повинен мати прямий доступ до перших осіб держави. Ми бачимо приклади таких управлінських органів в успішних країнах: Рада з економічного розвитку в Сінгапурі, Рада з економічного планування в Кореї і на Тайвані, Національна консультативна економічна рада та Служба економічного планування в Малайзії тощо. Практика функціонування такого держапарату добре описана і може бути швидко адаптована до українських умов. На це потрібні не роки, як на Good Governance, а тижні.

Тому для України першим кроком зміни державного управління економічною політикою має бути створення Ради з економічного розвитку (РЕР), яка працюватиме окремо від міністерств і адміністрації президента, але буде спілкуватися напряму з першими особами держави і не буде займатися справами поточного адміністрування. Найближчим прикладом подібного інституту в сфері безпеки є РНБО України. У свою чергу, РЕР підготує і проведе необхідні зміни на нижчих щаблях державного апарату.

Решта механізмів, запропонованих у Доктрині, наприклад, механізм структурної модернізації економіки або механізм фінансового забезпечення розвитку, описані доволі вдало,  без перших двох механізмів не мають жодного шансу на функціонування, тому про них можемо поки не говорити детально.

Загальне враження від прочитання Доктрини двоїсте: подяка пану Таруті за першу спробу і співчуття за невдало витрачені кошти. Документ міг би бути набагато менше казковим і більш реалістичним.

Післямова

Декілька фраз про передісторію цього документу для тих, хто не слідкує за економічною політикою України. Ця історія почалася більше двох років тому, коли Сергій Тарута ініціював збори трьох десятків власників великого та середнього бізнесу України для об’єднання у справі розвитку економіки. Два показові моменти: по-перше, ініціатива Тарути була не внутрішнім покликом, а відповіддю на звернення послів західних країн до українського бізнесу з обіцянкою інвестувати 150 мільярдів доларів, по-друге, найбільшою організаційною проблемою, як казав сам Тарута, було витягти бізнесменів з їхніх яхт і залучити в Україну (це 2015 рік, розпал кризи в Україні). Перше зібрання закінчилося декларативною заявою без жодної конкретики. Потім було друге зібрання, після якого Тарута обіцяв розробку доктрини та програми розвитку. За його обіцянками, Доктрину малу опублікувати в середині минулого року.