Історія однієї хати

Від редакції. Нам надіслали цікавий текст, який точно розрядить нинішню політичну стрічку. Зміст є, стиль легкий – більше нічого не потрібно. Тим паче, навіть о 22:00 вийде ще одна стаття про політику, так що дана пауза триватиме недовго. А зараз вас чекає історія про геополітику на прикладі однієї простої сім'ї та будинку, що лишився на згадку про дійсно страшні часи.

На цьому фото – стара хата на покинутому хуторі біля села Оришківці Тернопільської області. І старезний сад, оточений полями та лісом. В радіусі кілометра – жодної живої душі. Ми цей хутір так і називали – Сад. Давніше, правда, він носив назву Чорні Лози. Це моє глибинне Місце Сили та Джерело мого внутрішнього Вогню. Місце, в якому я провів значну частину свого дитинства та отримав відчутну порцію різок по одному місцю.

Ця хатина – власність мого прадіда, Денеки Юрія Ільковича. Потужний був чолов`яга. Господар до мозку і кісток. Трудяга із тих, про кого пишуть пісні та складають легенди. З незламних характером, сильною волею та вузлуватими натрудженими руками. В ті буремні часи не можна було по іншому – не було часу сюсюкатись із життям, впадати в депресії чи розбирати з психологами причини сімейних негараздів. Було розуміння, що життя важке, і тільки кропіткою чесною працею можна знайти у ньому своє чільне місце.

Рано втративши батьків, пройшовши у лавах Астро-Угорської армії пекло Першої Світової війни, включно із полоном на Італійському фронті, мій прадід Юрко постійно плекав мрію: мати велику сім`ю та господарство, де він буде справжнім господарем на своєму власному шматку землі. І повернувшись з війни він натхненно кинувся втілювати свою мрію у життя. Оженився, оселився на хуторі за селом – подалі від людей та влади. Завів хазяйство. Народились діти: Ганна, Степан (мій майбутній дід) та Катерина. З часом збудував власну хату. Ні, не цю, що на фото, а зовсім іншу. На іншому хуторі, що звався Гурайський, в селі Корениця Ярославського повіту на Надсянні. І країною, в якій прадід втілював свою мрію, була Республіка Польща. Ще та, невідома нам – довоєнна.

А потім пара правителів про щось тихцем домовилась і почалась війна. В місиві кривавих років, коли чутки є основним джерелом інформації, простій людині годі було розібратись, хто правий, а хто ні. Це зараз здається легким: подивився серіал і готово, ти експерт у політиці, праві, історії. Розважаєшся та точно знаєш, хто є абсолютним злом. А в той час почалась справжня мішанина. Німці, совєти, поляки, бандерівці – щоб вижити серед того божевільного танку смерті, зі всіма треба було знайти спільну мову.

Остаточно все змінилось, коли червоні прийшли вдруге. Гітлера погнали на захід, а сина Степана на кілька років забрали в Червону Армію. Тоді ж, за таємними домовленостями Сталіна і нової комуністичної Польщі, ці землі щедро відкраяли полякам. Серед українського населення почали зненацька агітацію переселення до Совєцької України. Пропонували різні ніштяки, типу субсидій, дешевих тарифів і землю, багато землі. Аби тільки люди погодились. Стомлені війною жителі слухали, знизували плечима, крутили пальцями біля скроні і розходились додому працювати. Покинути свою споконвічну батьківщину та могили предків? Немає дурних.

Проте через деякий час на хутір увірвались польські вояки. Озброєні й невблаганні. Сказали, що на збори – кілька годин. Якщо хтось не поїде сам, то майно конфіскують і виселять примусово. Мій прадід все зрозумів. Найважче було усвідомити, що більше ніколи в житті не побачиш свого обійстя, не ковтнеш води з криниці, не розореш плугом ниву, густо скроплену власним потом. Але Юрко був би не господар, коли б окрім сім`ї, не спромігся взяти з собою реманент, збіжжя і… коня з коровою. Як йому це вдалось – одному Богу відомо! Кажу ж, ще той був чолов`яга.

Людей вивозили залізницею, як худобу. Вивозили у невідомість, просто кудись на Схід. Плач, лемент і короткі накази військових перемішувались із шипінням паровозів та стукотом коліс. Але прадід не зламався. Хоч йому і прийшлось залишити домівку – свою мрію він так і не залишив, а повіз її з собою в серці. Тому, коли переселенців прийняла спустошена війною та совєцькою владою Тернопільщина, він заявив, що в селі жити не хоче, а оселиться поряд на хуторі. Щоб знову почати все з початку, ще раз відчути себе господарем. Хутір із покинутими хатами невдовзі знайшовся. В одну із них і в`їхав мій прадід Юрко – на фото якраз вона. У 1945 році Чорні Лози стали його новою і останньою домівкою. І, хоч на новому місці не було коли нудьгувати, сім`я мого прадіда через все своє життя пронесла невимовну тугу за рідною хатою, за прабатьківщиною, за далеким втраченим раєм, сповненим, світла, миру та чесної, сумлінної праці…

…А в 2015 році мені на електронну пошту написав він – Dariusz Kluszczynski. Громадянин Польщі, що знайшов це фото на Google Earth (да святяться імена Ларрі Пейджа та Сергія Бріна повік!). Ми почали переписуватись, і з тих пір зв`язок між нами не переривався. Дарек розповів просто карколомну історію своєї сім`ї. Його дід, Станіслав Розкушка, воював у Першу Світову та після здобуття Польщею незалежності отримав від держави земельний наділ. Він, та ще кілька польських сімей, оселились за селом Оришківці на хуторі… Чорні Лози. Там же, на хуторі, у 1930 році народилась мама Дарека – Янка. Там вона ходила у сільську школу, відвідувала церкву. Все перевернулось після 1 вересня 1939 року, коли прийшла Червона Армія.

Всіх польських військових (і діючих, і відставних) разом із сім`ями вивезли в Сибір. Не дали забрати з собою нічого. Після довгих років приниження та злиднів Сталін таки амністував поляків й дід Дарека негайно вступив у новостворену в радянському тилу Армію Андерса. Польських офіцерів разом із сім`ями спершу доправили в Середню Азію, потім в Іран, Індію і, врешті-решт, у Англію. Уже після війни звідти вони повернулись в Польщу. Мама Дарека все життя згадувала благословенні місця свого незабутнього і щасливого дитинства. Але відвідати їх так і не спромоглась. Донедавна.

І от в 2016 році на Святу Трійцю ми таки зустрілись: ті, кого вигнали із цих місць у 1939-му й ті, кого доля привела сюди у 1945-му. У Вас буває відчуття, коли вперше знайомитесь із людьми, то ніби знаєте один одного все життя? А чи вірите Ви, що спільні святі місця наповнюють людей духом єдності? Можете уявити собі 86-літню жінку, яка наче дитя, із щасливою усмішкою та веселими бісиками в кутиках очей, біжить через поле до місця свого дитинства? І що відчуває людина, яка повернулась додому через 76 років?

А що відчували кримські татари, коли їм нарешті дозволили повернутись у Крим? Що відчуватимуть переселенці з Донбасу, коли бачитимуть на обрії терикони і силуети шахт? А найголовніше, що відчувають виродки, які вважать, що можуть з легкістю вирішувати за людей, втілюючи в життя будь-які таємні підкилимні політичні домовленості, не розуміючи, скільки болю і горя вони можуть принести тисячам і тисячам простих громадян? Вони не розуміють, що кожен таємний зговір та мутний договорняк, особливо коли ти домовляєшся із політичними шулерами чи з ворогом, може обернутись морем крові, поломаними долями та втраченими можливостями. І неважливо – це Березневі статті Переяславської Ради, Пакт Молотова-Ріббентропа чи «формула Штанмаєра».

Тому перед тим, як ставити свій підпис, згадай свої Чорні Лози, до яких, моливо, прийдеться повертатись довгі десятиліття.