14:00 04.01.2018

Казали, що катуватимуть сина на моїх очах — Козловський про ув’язнення в «ДНР»

Звільнений Ігор Козловський про ув'язнення в угрупованні «ДНР».

Источник

Гість програми «Ваша Свобода» — Ігор Козловський, історик, релігієзнавець. президент Центру релігієзнавчих досліджень та міжнародних духовних стосунків. Викладав релігієзнавчі дисципліни в Донецькому національному технічному університеті. Автор понад 50 наукових книг та 200 статей. Наприкінці січня 2016 року Ігоря Козловського в Донецьку затримали представники угруповання «ДНР». Спочатку бойовики звинуватили вченого в «незаконному зберіганні вибухових речовин». Згодом так званий «суд» аргументував арешт Ігоря Козловського тим, що він — «особливо неблагонадійний громадянин, бо мав контакти з низкою заборонених у "ДНР" організацій, зокрема, членами партії "Свобода" в 2014 році». Ігоря Козловського звільнили з ув’язнення разом з іншими 73 українцями 27 грудня 2017 року.

Інна Кузнецова: Пане Козловський, Ви ще журналістів не зненавиділи за те, що ми вам тут весь час ставимо незручні запитання? Запитують про найстрашніше — що знову доводиться переживати.

– Я навіть скучив за такими запитаннями. Для мене як для творчої людини дуже важливе спілкування з людьми. У тих умовах, у яких я перебував, такого спілкування не було. Були непрості відносини з тими, хто там є...

Це жах, свавілля, якась фантасмагорія. Це все було ірреальним. До кінця я не зміг зрозуміти — навіщо?

Ті люди, які мене затримували, своїм мене не вважали. Я спостерігав за цими подіями і в мене була своя думка. І вони про це знали. Серед простих людей, простих військових, наглядачів я, сказав би, відчував певною мірою повагу. Вони в мене запитували про різні речі, які стосувалися, наприклад, і історії релігії, і взагалі історії. З повагою дивилися на мене і дослухалися до моєї думки. Вони також не розуміли, чому я опинився там. Я взагалі намагаюся спілкуватися з душею.

Розумію, що люди різні, у них є різні світогляди, позиції та політичні позиції. Але є душа. І з цією душею потрібно розмовляти...

Нам потрібне зріле громадянське суспільство. Це явище, яке потрібно виховувати як національну ідею. І ми повинні розмовляти з громадянським суспільством там. Як це робити, я ще не знаю. Тому що треба достукатися до кожної особи, особистості, щоб тебе почула. А щоб почула, треба розмовляти, у тому числі і її мовою, знаходити точки дотику, без яких неможливо рухатися вперед.

Ми пройшли дуже важкий шлях розривання контактів, навіть родинних контактів. Це питання на роки, навіть на десятиліття...

– Чим те, про що говорять кияни, чим живуть кияни, відрізняється від того, що знають там?

– Рідні передавали журнали, газети з України. Передавали близькі, учні, збирали (передачі. — Ред.) тут, в Україні, перетинали цю межу розділення. А там уже приймали інші та привозили в СІЗО, в колонію, де я вже останні вісім місяців перебував. Листи не дозволялися, але все ж таки були невеличкі такі.

Це різні світи, не тільки світогляд, світобачення, зовсім інша конструкція світу. За ці три роки виросло покоління нових людей, які вже конструктивно інакше мислять. Якщо в 2014-му їм було 15 років, то зараз уже 18. Йдуть служити, як вони кажуть, у «збройні сили» «республік». Це люди, які йдуть туди свідомо, беруть зброю, щоб, як кажуть, захищати свої інтереси, ідеї. Здебільшого вони просто виживають, тому що в людей немає роботи. Військова служба — це там, де можна заробити гроші.

Щодо ідеї... Коли мене катували, коли я був з мішком на голові, кричали, що вони є «русский мир». Це міфологема, ідеологема, яку вони придумали. Ніхто не знає, що це таке, але постійно говорять, що вони — «русский мир»...

Багато людей там живе, які проукраїнські. За ними спостерігають. І поширена практика, як у колишньому СРСР, пишуть доноси, так зване «стукачество» є.

«Воєнний трибунал» «вєрховного суда» — це такий особливий орган, через який пройшла більшість громадян, які були невійськовими. Це «трійка».

Взагалі таке враження, що вони там зробили своєрідний мікс із 1937 року, 1950-х і 1970-х років СРСР. Це схоже на рольові ігри. Але ці «рольові ігри» стосуються життя людей, їхньої долі.

– Вас схопили біля будинку, коли ви виносили сміття і йшли платити квартплату. У той момент, крім сина Святослава, вдома нікого не було. Як вони ввійшли в квартиру? Вибивали двері?

– Я думаю, що у них є певні засоби, як відкривати двері... Зникло дуже багато речей. Зникли документи. Вони брали гроші, коштовності.

Вони кричали, що привезуть у підвал до мене сина, аби я визнав, що гранати, вибухівка мої. Казали, що катуватимуть його на моїх очах...

Про шпигунство були тільки натяки. Казали: «Ви, мабуть, глибоко законспірований шпигун». У них невеличка фантазія з цього (методів катування. — Ред.). Це і побиття, людей катують струмом електричним, підвішують...

Син чекав. У нас із ним таке своє спілкування. Дуже радів після мого звільнення з полону. У всіх, кого звільнили, також є бажання взяти участь у тому, щоб усіх, хто там залишився, витягнути. Люди дійсно там страждають.

– Президент Чехії Мілош Земан намагався вплинути на Ваше звільнення з полону. Він дивувався. І навіть телефонував «лідерам» угруповань бойовиків. Вони не відповіли. І був вражений їхнім хамством. Як Ви це сприймаєте? Адже Мілоша Земана звинувачують у проросійських настроях.

– Я знаю. Він — людина, яка має право на свій погляд. Він — президент країни. Його погляди навіть можуть не збігатися з поглядами громадянського суспільства Чехії. Про це ми знаємо. Але президент Чехії теж багато робив, писав листи, стежив за цими подіями. Він говорив, що декілька разів телефонував до Путіна...