Країна секонд-хенд

Перебираючи мотлох у старій шухляді, знайшов старий копійчаний значок. Недоладно і строкато розфарбований шматочок металу із жовто-блакитним і червоно-чорним прапорами, тризубом, пам’ятником князю Володимиру з хрестом і маленькою, на підвісках, шаблею.

Легко вгадавши попит, місцеві ремісники тисячами тиражували такі вироби, а тисячі розчулених громадян купували і носили такі значки, що мали б, на їхню думку, символізувати (поряд з іншими діями і вчинками) їхню участь у побудові національної держави. Тепер таких не носять і та сентиментальна пора відходить у минуле.

Цей значок, як і наша держава. Точніше, побудова нашої держави. Монтуючи ті прапори і тризуб, ми вважали, що якось будуємо державу, додаючи до них християнські символи, стаємо віруючими і держава у нас стає християнською. Чіпляли на підвісках шабельку і таким чином ставали державою з історією. Потім ми продовжили те будівництво, і ті символи переносилися на карти сіл і містечок, і в кожному, на втіху очам, обов’язково з’являлася центральна вулиця Грушевського з різними бічними Шевченка, Франка, Мазепи…

Тепер такі значки не мають попиту, і час та хід реальних подій у країні певною мірою девальвували їхню символіку, засвідчивши те, що ті знаки завжди були символікою без смислу. Зараз, уявивши себе із цим значком, відчуваєш досаду на себе, як людина, яку здурив якийсь невідомий місцевий пройдисвіт; і досада ще посилюється, коли починаєш розуміти, що ніякого пройдисвіта насправді-то і не було… Але реальний хід подій у країні виробляв нові знаки і сам втручався в нашу картографію та побудову держави. Втручався знаками, смисл яких ми одразу не вловлювали. Так, у нашому місті на вулиці Лесі Українки, яка є продовженням вулиці Богдана Хмельницького і потім переходить у вулицю Володимира Винниченка, виникла будівля магазину із граніту і мармуру, із блискучою, виготовленою з жовтого металу вивіскою «Планета секонд-хенд».

Еволюція цих магазинів — із незрозумілою на початках назвою (пам’ятаю, як я недорікувато, опираючись на свій шкільний курс англійської, намагався тлумачити це словосполучення мамі) — починалася з куп шмаття, що лежало просто на землі на стихійних ринках, потім продовжувалася десь на окраїнах (у смердючих підвалах і закинутих складах розвалених радянських виробництв) і врешті відлилася у бронзі та граніті цих карго-магазинів, реінкарнацій західних могильників покинутих уживаних речей. Десь у ході еволюції і виникла та назва «секонд-хенд», чи second hand («уживане майно», «другі руки»), писана спочатку на тимчасових паперових чи полотняних банерах і врешті з додаванням слів «країна» чи «планета». Вона великими металевими буквами прикрасила цю архітектуру, що наслідувала власні уявлення про світ, який існує деінде. Ця еволюція варта наукового дослідження, що могло б розширитися до дисертації чи просто великої за обсягом статті. Причому тема могла б мати розгалуження, наповнюватися новими ідеями та розвідками. Якби я взявся за таке, то обов’язково відзначив би динаміку цієї еволюції, яка конкурує з розвитком інших магазинів, що теж торгують завезеним крамом, але невживаним, із Китаю чи Туреччини. І якби я взявся до більш глибоких розвідок, то міг би написати щось на зразок «зіткнення цивілізацій» чи про те, що наша території — це як буфер між цими цивілізаціями. Ці цивілізації відчули наші наміри як попит на специфічний товар — і у нас утворився ринок, на якому наші сусіди із двох боків продають нам картинки «кращого» життя. Одна сторона постачає нам свої використані змісти типу «громадянське суспільство», «демократія» вкупі з використаними речами; друга сторона везе речі із блискучими наклейками; і тоді, запозичивши з кінематографа картинки того життя у «громадянському суспільстві» чи «правовій державі», ми можемо, використовуючи певний час ті завезені речі, створити такі картинки і в себе. Врешті, можемо так облаштувати своє життя, що цієї зони буфера навіть і не помітимо. І будемо легко, зауваживши хіба тільки якість доріг, перетинати кордони, і тільки прискіпливий погляд, підсилений даром письменництва, допоможе потім викласти свої враження від щоденності нашої «зони», препаруючи те, чим ми дуримо самі себе. Я не вдам, мабуть, написати такої наукової статті й краще, ніж у книжці Анджея Стасюка, що випадково попала мені в руки, не напишу: «Це особливість моєї частини світу, отой постійний занепад, навпіл перемішаний з ростом, та лукава недорозвиненість, яка велить завжди і все перечекати, та нехіть до експериментів над власним організмом, те вічне існування упівсили, яке дозволяє вискочити на берег ріки часу й заступити дію простим спогляданням» (Стасюк А. Дорогою на Бабадаг; пер. з пол. О. Сливинський. — К. : Критика, 2007. — 290 с.).

Так само, як і тими значками, ми дуримо себе, вважаючи, що це магазин, що в ньому відбувається процес торгівлі і що це все товари. Усі ці терміни, як і сам крам — це підробки, вдавані терміни й ідеї. Так, придбавши їх, ми задовольнимо свої нехитрі потреби, але треба розуміти, що «товар» і процес «торгівлі» — маленькі частини великої та складної машинерії, яка в нас по-різному називається — правова держава, громадянське суспільство, демократія, цивілізація. Ця машинерія, в разі існування «товару», передбачає обов’язкове існування тих громадян, які, ризикуючи своїми статками, вкладають їх у його виробництво, і тих, які, не маючи статків чи не бажаючи ризикувати ними, наймаються до перших, аби виробляти товар. Також передбачає обов’язкове існування законодавства, завдяки якому перші громадяни домовилися будувати свої відносини із другими. А ще обов’язкове існування норм, за допомогою яких ці ж громадяни домовилися з державою віддавати свою частку прибутків їй, аби забезпечити мир і спокій у ній. Зрештою, товар передбачає як культуру споживання, так і культуру захисту прав того, хто споживає.

Іноді здається, що це поняття «другі руки» придумав якийсь жартівник, аби посміялися над нами, натякаючи, що другі руки — це руки, які виросли з д*пи… інші руки, які нічого не вміють; і нам ці товари, як і цю торгівлю з магазином, привезли, як тубільцям на острів везли намиста і дзеркальця; і потім у тому місці, де ці забавки роздавали, тубільці будували святилище білим богам. Тому-то і наш магазин якось підозріло нагадує гранітну усипальницю бога.

Те, що робить Стасюк, навіть коли він місяцями мандрує тими територіями і країнами, задвірками і смітниками Європи, можемо назвати як пошуки чи намагання збудувати таку точку, створити такий собі штучний «момент істини», у якому тільки і видно те, що можна назвати реальним кордоном тих цивілізацій, межею, що проведена не лише тими магазинами, речовими ринками, а й багатьма іншими, невидимими нам речами. Ця невидимість дурить як нас, так і європейців, які щиро вірять, що досить разом із мануфактурою привезти нам ті європейські закони, притарганити вільний ринок, вибори, партії, права людини і все решту — як, може, не так швидко і з незначними, виправними дефектами, все піде, і ми наздоженемо їх, ввійдемо в їхню Європу і… ну а далі «Ода до радості» Шиллера, золоті зірочки на голубому тлі…

Проте цей наш хід, намагання догнати іноді дійсно виливається у якийсь фізичний процес, виставу, яка періодично збирає тисячі людей. Чи пам’ятаєте зовсім недавню ходу під Верховною Радою? Марш гідності з банером «Все тільки починається»? «Все тільки починається» — це український варіант Present Continuous Tense. Теперішній тривалий час української мови. Процес, який починається безпосередньо зараз, але починається тривалий час. Початок, який увесь час тільки початок і немає ні продовження, ні завершення. У нас усе тільки починається.

В англійській мові Present Continuous Tense описує дію, яка проходить у момент мовлення. Український варіант намагається мовленням створити дію, запустити час. Згідно із цим варіантом, ми вважаємо, що в нас відбулася незалежність, відбувається побудова правової держави, громадянського суспільства тільки тому, що ми вимовляємо ці слова, формулюємо складні речення і пишемо законоподібні тексти із цими словами, і таким чином створюємо мовне прискорення, будуючи наступні речення і формуючи тексти на основі вже проговорених, вважаючи, що вони відбулися. А потім, коли банер пронесли і забули тих, хто ніс, і тих, хто спостерігав, приходять інші і знову все циклічно починають…

У книжках, які намагаються описати структуру західної цивілізації, є попередження: ця структура тому і структура, причому стабільна, бо її цінності, смисли вироблені всередині і виключно нею самою. Точніше, процес вироблення їх (цінностей, смислів) безперервний, і сама структура — це і є цей процес. І далі простий висновок: ці цінності і смисли неможливо перенести. Тобто процес, як і будь-яку дію, неможливо перенести. Ти можеш спостерігати за процесом чи дією, описати їх і механічно копіювати, але ніколи не опишеш і не відтвориш всі ті причини, що зумовили саме ці процеси, що створили саме цю структуру. За таких обставин у наших умовах, мабуть, найважливіше завдання — пробувати зрозуміти, що відбувається в країні, а не розказувати, «як треба». Не розказувати всім, які ми українсько-демократичні й українсько-християнські, а розуміти, що ж ми насправді робимо.