Люблінський трикутник Острозького

Ще з моменту отримання першого ярлика на князювання від ханів Золотої орди землі Східної та Центральної Європи на давали спокою московським правителям. Цього ж дня 506 років тому князь Костянтин Острозький, командуючи русько-литовсько-польськими військами, розбив московське військо під Оршею.

Війни у середньовіччі не були чимось рідкісним, однак саме військова і політична агресія московитів спонукала тодішніх правителів до формування нової держави: від спільних дій військ під Оршею і аж до Люблінської унії, що об'єднала Королівство Польське та Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське в Республіку Обох Націй (Річ Посполита).

Щоб коротко охарактеризувати цю сторінку української історії я скористаюся словами історика, доктора філософських наук Петра Кралюка: «Тогочасні князі України, які були представлені на Люблінському сеймі, добивалися того, щоби за ними були збережені певні привілеї, які стосувалися політичного, культурного та церковного життя. Наприклад, на тогочасних українських землях, які ввійшли до Королівства Польського, зберігалася руська мова діловодства та надавалися доволі широкі права для місцевих князів. Навіть деякі дослідники цілком справедливо говорять про те, що у результаті Люблінської унії українська аристократія отримала дуже широкі можливості. Тобто вони творили на українських землях свої автономні князівства. Деякі з цих магнатів могли складати конкуренцію польським королям. Інше питання, що вони так і не змогли реалізувати створення своєї автономної структури. Але вже після повстання під проводом Богдана Хмельницького і його смерті, коли гетьман Іван Виговський уклав у 1658 році Гадяцький договір між Військом Запорозьким і тогочасною королівською владою, передбачалося, що існуватиме так зване Велике Князівство Руське, яке саме відновлюється, а не створюється. Але Виговському так і не вдалося це довести до логічного завершення».

Іронічно, що «початком кінця» цієї держави став Варшавській договір із Російською імперією (сценарій до болю знайомий: зобов’язання гарантувати цілісність територій — «духовная скрепа» — експансія).

Історія циклічна, і зараз ми спостерігаємо новий виток російської (московської) експансії на Захід. Що дивно — методи не надто і змінилися, а договорам з Росією досі вірять (так, це відсилка до Варшавського). Та і в таких умовах є те, чому можна порадіти: сучасні політики прогулювали не всі уроки історії. Тому 28 липня 2020 року на світ з’явився «Люблінський трикутник» із України, Литви та Польщі. Сама ідея не нова, вона пройшла шлях від Адама Чорторийського до Юзефа Пілсудського і В’ячеслава Чорновола.

Хоч би що говорили політики про напрями співпраці у рамках новоствореного об’єднання, ми розуміємо, що російська агресія стала значним стимулом для Польщі й Литви до участі у його створенні. І так, російська пропаганда уже охрестила його «союзом русофобів».

Крім очевидних наслідків розвитку цього формату співпраці трьох держав — економічних, соціальних, безпекових тощо (все це є в декларації) — є й не надто очевидні. Одним із таких аспектів є те, що Україна нарешті стала суб’єктом міжнародної політичної ініціативи: «Ми не приєднуємося, а створюємо — вкрай важлива деталь», відзначив наш міністр закордонних справ. Ще один цікавий аспект криється в тексті самої декларації: «Беручи до уваги російську агресію, що триває в Україні, Міністри висловлюють готовність координувати свою діяльність з метою забезпечення дотримання міжнародного права, як на рівні тристороннього співробітництва, так і в рамках міжнародних організацій (НАТО, Європейський Союз, ООН, Рада Європи, ОБСЄ)». Чи не вперше з 2014 року союзні держави закріпили свою готовність координувати діяльність у рамках міжнародних організацій в міжнародному документі. Тепер у наших делегацій є юридичні підстави виступати єдиним фронтом на різних асамблеях. А в цьому фронті разом з Україною підуть країни-члени ЄС і НАТО, що певним чином додасть дипломатичної ваги їх починанням.