Музика війни. Як формувалися і змінювалися музичні смаки воїнів АТО-ООС

Естетика нашої війни народжувалася «з коліс». До початку бойових дій на Донбасі мілітарний наратив у незалежній Україні був або історичний, або просто совковий — кожен рід військ мав свій марш, але хто його чув, і кому це, взагалі, було цікаво?

Так, ще за часів Ющенка був знятий один мюзикл, який мав би популяризувати контрактну службу. А пісня про офіцерів у виконанні Олександра Пономарьова мала б перебити популярну композицію прокремлівського Олєга Газманова з його «господа офицеры», однак такий одинокий постріл ефекту, зрозуміло, не мав. Тому, коли розпочалися бої під Слов’янськом, по обидва боки лінії фронту слухали приблизно одне й те саме — здебільшого, афганські пісні.

На відміну від композицій про Другу світову, які написані різними лауреатами радянських премій, цей доробок — переважно фольклорний, себто, написаний безпосередньо солдатами і офіцерами.

За відсутності власних зрозумілих військових традицій, наші бійці в цьому сенсі підтримували традиції ще радянські. Композиції «Голубых беретов», «Каскада» тощо полюбляли, що очікувано, власне ветерани афганської війни. Та й мобілізовані, які служили «срочку» ще в радянській армії, і кадрові українські контрактники не знали іншої, більш-менш сучасної лірики, на кшталт «знаешь, мама, здесь не страшно, просто здесь Афганистан».

Люблять такі пісні не через ностальгію за радянськими часами, чи, тим більше, за глорифікацію несправедливої війни — утім, її у цих піснях, як правило, і немає. Люблять за інше: за оспівану міцну дружбу, фронтовий побут, різкий контраст між тилом і бойовою дійсністю. Власне, шанувальники афганських пісень трапляються і сьогодні, але після того як мобілізації припинилися і на контракт прийшло чимало молоді, ця стара лірика вже перестала бути мейнстрімною.

У розпал нашого наступу на Донбасі у липні 2014-го з’явилася в youtube перша україномовна пісня про актуальні події у виконанні Дмитра Хмари:

Щоправда, варто зазначити, в ту пору послухати на фронті щось із youtube часто було практично неможливо чисто технічно, тому ця пісня спочатку надихнула тил, а потім лише дійшла до передової. Першою солдатською піснею можна, мабуть, вважати «Гарри» у виконанні Brutto. Улітку 2015-го всюди — від «учебок» до бліндажів по всьому фронту — слухали про простого пацана Гаррі, що пішов на війну захищати свій рідний дім від «скажених собак».

У чому секрет успіху? По-перше, це все ж не «нафталін» 20-річної давнини. По-друге, не просто заримований набір патріотичних гасел. Ну й по-третє, навіть попри мову виконання, в мережі ця пісня одразу здобула славу «укропської», бо на youtube вона супроводжувалась кльовими відеорядом, знятим з нашого боку. І ще раз про цільову аудиторію: на літо 2015-го кістяк Збройних Сил і Нацгвардії становили мобілізовані. Переважно — прості мужики, а сам автор пісні Сергій Міхалок зазначив, що його ліричний герой — роботяга, який пішов на фронт, «бо так треба».

Для ідейних добробатів типу «Азова» чи «Правого сектора» потрібна була своя особлива музика. І вона теж не змусила на себе довго чекати. Перш за все, треба згадати лірику Олексія Бика — поета, що воював у складі ПС. Його пісня «Добровольці Божої чоти» згодом дала назву однойменному фільму Леоніда Кантера.

До цієї ж когорти варто зарахувати «Меч Арея» гурту «Тінь сонця». Що вирізняє «добровольчу» пісню від «загальновійськової»? Передовсім складніший текст з історичним бекграундом, націоналістичним пафосом. Для ідейного правосека чи азовця, особливо, якщо він до війни ще й встиг закінчити виш, пісня про «Аратту і Борею» — те, що треба. Для мобілізованого піхотинця така лірика не надто зрозуміла, і в його трек-листі її може й не бути.

Але з часом, коли добробати почали вливатися до регулярного війська, відбулася певна творча «колаборація». Влад «Сорд» Стафійчук розпочинав війну у «Правому секторі», а з жовтня 2015-го по 2017-й служив у 93-й ОМБр. І вже з «дембеля» Влад, що встиг на той час випустити власну збірку віршів, подарував своїй бригаді гімн, який вона швидко взяла «на озброєння».

В чому тут успіх і синергія? По-перше, майже юнацький, добровольчий дух, прості слова, сучасний відеоряд плюс небанальне виконання того ж таки гурту «Тінь сонця».

Солдатський фольклор за роки війни розвинувся настільки, що зараз час вже говорити не просто про цикл українських фронтових пісень, а навіть про певну диференціацію. Окрім добровольців, свої окремі пісні мають наші жінки-фронтовички.

Така зворушлива, навіть не жіноча, а дівоча лірика часом цінується більше, ніж записана за участі Анастасії Приходько пісня про «дівчат, що подають набої» — мовляв, автор цього тексту так і не позбувся гендерних стереотипів про те, що представниці другої статі мають лише допомагати, а не бути повноцінними воїнами:

Чи не найбільше пісень радянсько-афганського циклу присвячено десантникам, однак українським парашутистам тепер є що протиставити «Синеве» — «Висоту» у виконанні «Тартака».

У спецпризначенців є «Тихо прийшов, тихо пішов» від Riffmaster. Фразу із назви пісні чимало бійців і офіцерів почали використовувати як фразеологізм у різних життєвих ситуаціях.

Люблять на фронті не лише сувору лірику, а й солоний жарт, чорний гумор. Без нього ніяк. Полюбляють в окопах донині, наприклад, російський «Ленінград». А ще більше — Ореста Лютого з його «лагідною українізацією». Саркастично-брутальні опуси Антіна Мухарського слухають гуртом, скидають лінки на його пісні побратимам у шпиталь, щоб ті реготали і швидше одужували. Бо як не сміятися з «Россиян в Донбассе нет»?

Трапляються люди й зі специфічним почуттям гумору — ті, що слухають сепарські пісні суто з мотивацією «поржати».

Зрозуміло, що на фронті слухають не лише про війну. В цьому сенсі смаки воїнів не вирізняються від решти громадян, трапляються молоді репери й олдові рокери, поціновувачі Олега Винника і шансону (до речі, серед таких чимало учорашніх міліціонерів). У час затишшя в наметі через музику чи телепередачу може розгорітися чимала суперечка — багатьох, щоправда, рятують навушники.

Є ще один спосіб дозвілля — примусові концерти. Коли підрозділ перебуває на полігоні, пункті постійної дислокації, на «другій лінії»(доволі безпечній відстані від лінії зіткнення), то його відвідують різні «творчі колективи». Як правило, це самодіяльні хори, дрібні провінційні ансамблі — геть невідомі виконавці, публікою яких у мирні часи були переважно пенсіонери, сироти і бюджетники.

Бійцям такі концерти радості зазвичай приносять небагато. Особливо, коли у переддень якогось свята «солдатська пошта» обіцяла, що от-от приїде Святослав Вакарчук, а натомість виступає «хор дітей війни».

Смішного в цьому мало: люди, що їдуть безкоштовно виступати перед нашими бійцями, все ж варті поваги, працівники військово-цивільних адміністрацій ніби теж виявляють якусь активність, але виходь досить таки совковий захід.

Що ж до, власне, популярних колективів, то їхній приїзд — це завжди велика подія. Тож організаторам культурних заходів варто було б дбати не так про кількість, як про якість концертів.