Наукове «Прозорро» України

Наука — не топ-тема для висвітлення у вітчизняних ЗМІ. Тим не менш, це одна з небагатьох сфер, реформування якої протягом останніх трьох років, хоч і неквапом, але наближає українських вчених та їхні лабораторії до європейського дослідницького простору. Така собі наукова євроінтеграція. Плюс це, мабуть, єдина реформа, що не отримала з державного бюджету практично жодної копійки на свою реалізацію. Адже творять її небайдужі науковці та експертна спільнота.

Одним із найважливіших етапів євроінтеграції науки, якщо пояснювати по-простому, має бути створення «наукового Прозорро» — Національного фонду досліджень України (НФД). Це така скарбничка, куди б спрямовувалися державні та приватні кошти, які б на чесних конкурсних умовах розподілялися у вигляді грантів між класними науковцями на проведення якісних досліджень. Ну і плюс до цього всього, метою є досягнення «стандартів НАТО» в науці, тобто запровадження в українських реаліях європейських механізмів управління, оцінювання, академічної доброчесності, мобільності тощо.

Минулого тижня ми опинилися за крок до мети, адже відбулося перше засідання Національної ради з питань розвитку науки і технологій.

Перш ніж сказати, що воно таке і як впливає на НФД, оцініть довжелезний шлях, який довелося подолати реформі, аби дістатися цього етапу.

Ще два роки тому Верховна Рада прийняла новий Закон України «Про наукову та науково-технічну діяльність», де прописала все, що потрібно. Потім дев’ятеро класних вчених (шестеро іноземців та троє наших) створили Ідентифікаційний комітет, що провів конкурс у Науковий комітет Національної ради. Поки папірці, що потребували погодження, місяцями блукали владними кабінетами, європейські експерти встигли провести аудит української наукової системи і надали свої висновки. Зрештою, вони не стали зайвими, і перше засідання розпочалося з їх цитування.

Але все це мало відбутися ще у 2016 році, а Нацфонд мав запрацювати з 1 січня 2017-го. Однак у країні повно нагальніших проблем, та краще пізно, ніж ніколи.

Національна рада з питань розвитку науки і технологій — це саме той механізм стримувань і противаг, коли чиновники не скиглитимуть, що науковці витрачають гроші на незрозумілі їм речі, а науковці не дорікатимуть, що можновладці не розуміють важливості науки для обороноздатності, інноваційної економіки та престижу країни на світовій арені. Це майданчик для діалогу та прийняття рішень, коли відповідальність за стан науки у країні — спільна. Саме тому Нацрада складається з двох комітетів — Наукового (24 серйозних вчених, що не мають стосунку до жодних керівних посад у науці) та Адміністративного (24 чиновники від влади та науки), і очолюється Прем’єр-міністром.

Як на мене, на першому засіданні Нацради вперше на такому високому рівні науковці і чиновники говорили одні одним правду. Так, дуже ввічливо, але говорили.

Наприклад, голова Наукового комітету пан Білоус з одного боку зазначив, що перед Україною постали три виклики: російська агресія, низький рівень національного економічного і соціального розвитку та нова промислова революція у світі. З іншого — у нас практично повністю знищено галузеву науку, а кількість науковців у державі за 25 років скоротилася у 5 разів (при цьому наукових працівників на підприємствах — у 23 рази). Графіки вимивання мізків із країни миттєво створили в залі атмосферу гнітючої тиші.

Інші члени Наукового комітету говорили і про вал «липових» дисертацій (від усієї кількості захищених дисертацій на долю природничих і технічних наук припадає лише 20%), знецінення престижу наукових ступенів у країні, небажання молоді долучатися до науки та штучні бюрократичні перепони, що супроводжують діяльність вчених в Україні.

Навіть міністр фінансів України поскаржився, що внаслідок недосконалості митного законодавства його син зі значними труднощами закуповує матеріали, потрібні для наукових досліджень.

Виступи членів Наукового комітету, загалом, умовно поділялися на два важливі блоки:

• питання взаємодії науки з бізнесом, бо науково-технічний прогрес — це «танець» двох: науки і промисловості
• Україні конче потрібна нова система фінансування науки — Національний фонд досліджень.

Науковий комітет вже пропонує Уряду на затвердження Положення про цю структуру і має надію, що Нацфонд запрацює вже найближчим часом.

Нацфонд працюватиме за такими основними напрямами:

• розвиток матеріально-технічної бази наукових досліджень (тобто покращення дослідницької інфраструктури), оскільки нині неможливо створювати якісний науковий продукт на застарілому обладнанні або взагалі без його наявності;
• розвиток науково-технічних розробок високого рівня (excellenсе research);
• розвиток міжнародної наукової співпраці, у тому числі програм наукової мобільності;
• наукове стажування вчених і, зокрема, молоді, перш за все за кордоном (світ відкритий, наука інтернаціональна, це потрібно розуміти);
• трансфер знань та їх поширення у суспільстві;
• підтримка проектів молодих учених як запорука подальшого розвитку науки і зупинення відтоку наукових кадрів з України, що на сьогодні став украй катастрофічною тенденцією.

Чиновники, у принципі, теж зробили притомні заяви.

З вашого дозволу я омину вступну протокольну частину, де Прем’єр-міністр радіє, що присутні зібрались в одній залі. Тому що в таких промовах змінюються лише дійові особи (вчителі, медики, шахтарі) та назва реформи (поліції, судова, медична).

Що важливо. Пан Гройсман, як і пан Данилюк, звернув увагу на недосконалість існуючої системи фінансування науки. При цьому Прем’єр-міністр пообіцяв стати «ефективним інструментом» у руках науковців, якщо вони продемонструють йому якісно нову модель управління і фінансування науки. Мені здалося, що доповіді членів Наукового комітету оселили в його уяві думку, що така нова модель управління і фінансування науки є і називається вона Національним фондом досліджень.

Міністр освіти і науки України Лілія Гриневич детально розповіла про катастрофічну ситуацію з науковими кадрами, матеріально технічним і фінансовим забезпеченням, акцентувала увагу на браку обладнання і потрібності серйозного базового фінансування, висвітила питання науки в українських університетах. Я, чесно кажучи, був вражений палкістю промови і незаперечністю висновків із неї.

У мене взагалі б не було претензій до її виступу, якби не пролунала пропозиція призначити заступником голови Нацради В’ячеслава Кириленка. Тут очевидна річ у порушенні норм Закону, який проголошує, що «Національну раду очолює Голова, яким за посадою є Прем'єр-міністр України. Голова Національної ради має двох заступників, якими є голова Наукового комітету та голова Адміністративного комітету. Головою Адміністративного комітету за посадою є Міністр освіти і науки». У цьому плані, думаю, це якесь чисте непорозуміння.

Що ж потішило в цьому казусі. З розмов у кулуарах стало зрозуміло, що сіпнуло не мене одного, і адекватні люди з пересторогою ставляться до прізвищ, що запацьорені у скандалах з Лептонним Богом.

Дуже важливо, що і пані Гриневич, і члени Наукового комітету в унісон говорили про необхідність проведення аудиту вітчизняної наукової системи. Така оцінка нині відбувається в інститутах Національної академії наук і, наскільки я зрозумів, у 2018 році атестацію буде запроваджено в українських вишах.

Загалом, дискусія була відверто хороша, і я щиро млів. Навіть перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти пан Олександр Співаковський попросив Науковий комітет якомога швидше надавати свої пропозиції щодо змін законодавства до Уряду, і профільний комітет забезпечить їх негайне ухвалення.

Резюме

Я пригадую палкі дискусії щодо доцільності організації таких структур, як Національна рада чи Науковий комітет, але тепер можу сказати, що це конче потрібні елементи реформи наукової сфери. Комітет забезпечить правильність механізмів і прозорість фінансування, а без Нацради у принципі є неможливою реалізація жодних ініціатив Комітету.

У мене й раніше не було сумнівів в інтелектуальних здібностях та притомності членів Наукового комітету. Після першого засідання зникла навіть імовірність виникнення цих сумнівів.

Політикам і чиновникам я не вірю. Обіцянки-цяцянки є хорошими, коли вони виконуються. Два останні роки я бачив лише деградацію наукової сфери та затягування її реформування. Я досі не бачу в очах політиків розуміння, що ВВП України істотно зросте не через нарощування виробництва курей та кукурудзи, а через інновації.

Але перше засідання та загалом формат роботи Національної ради сповнює мене неймовірним оптимізмом. Такі публічні дискусії з конкретними протокольними рішеннями залишають мінімальні шанси для «кулуарних» маневрів. Принаймні, якщо такі будуть, їх важко буде пояснити науковцям всередині країни та нашим європейським партнерам, які завдяки проведеному аудиту нашої національної системи знають про нас все.

Так і мають працювати реформи — через фундаментальні зміни законодавства, на які не впливатимуть окремі персоналії та їхні забаганки.

Справа зрушила з мертвої точки.

Переможемо.