Націоналістичний бісквіт, або Чому цивілізаційне виживання України неможливе без націоналізму

Відповідь на публікацію Олександра Щерби

Раціоналісти, раз-два!

Молоді орлята,

Хлопці, хлопці-соколята!

Майже автентична ОУНівська пісня

Почну з докорів. Як постійний і жадібний читач ПіМ засвідчую, що його Вельмишановна Редакція — мерзотники й нахабні маніпулятори суспільними рефлексами. Ну, гляньте-но! Хтось із цих хлопців явно нещодавно закінчив хімічний факультет якого-небудь Шеви й точно знає, як виготовити добрий такий напалм для філейних частин тіла середньостатистичного патріота; знає, що бензин і апельсиновий сік для цього аж ніяк не підходять — хоч би що там писав у своєму «Бійцівському клубі» наш прославлений емігрант у другому поколінні пан Палагнюк (a.k.a. Чак Поланік).

Мова йде про публікацію на ПіМ есею «Чому націоналізм не може бути вибором європейської України» пана Олександра Щерби — Надзвичайного і Повноважного Посла України в Австрії (ні, вже не тієї Австрії, сядьте, чернівецькі лоялісти Габсбурзької династії!), — який, послуговуючись популярним у англомовній публіцистиці мовним зворотом, спричинив “devastating effect for the Ukrainian patriotic assholes”, даруйте вже за іншомовність. Двісті з гаком коментарів на самому лише сайті, дзеркальні обговорення у Facebook... Та й то сказати — тема жива, гостра; вона хвилює уми мільйонів (е-е-е... ну добре, десятків-сотень тисяч — хто цікавиться політикою) українців не менше, аніж якого-небудь незайманого підлітка хвилюють відеоблоги про техніку поцілунку... Молодці редактори, що її порушують. Хоч і нахабні маніпулятори.

Отже, для початку хочу висловити свою згоду з тезами пана Щерби — цілковиту, повну й беззастережну. Ну, правда! Уявімо, що ми ось прямо дійсно хочемо сподобатися європейській лівиці — хто б сперечався. Тоді ми маємо навіть не заїкатися про якийсь там «націоналізм», «праві ідеї» etc. Ба більше, ми і українським лівим цим сподобалися б, і американським, і новозеландським, і навіть (прости, Господи) москвинським. З іншого боку, а що нам це дає? Це збільшило б кількість промислових і торговельних потужностей, які європейські бізнесюки відкривають на рідних теренах? Та начебто ні, комерси незалежно від національності думають про свої банківські рахунки, їм ці абстрактні ціннісні речі взагалі по цимбалах (див. багату-багату публіцистику про «Північний потік – 2»). Може, це дало б нам нові гармати, які-небудь «Центуріони», тепловізори й інструкторів із Французького легіону? Та боронь Боже, Аллаh і весь давньослов’янський пантеон! Сучасні ліві зазвичай бояться війни, як чорт — Томосу. Ой-вей! Може, збільшився б тиск на наших можновладців, аби ті опечатували вже свої помпи для викачування халявного бабла з багатостраждальної української економіки, давали більше простору для підприємницької ініціативи? Може, європейці перестали би пускати награбовані бакси до своїх славетних банків? Пф-ф...

А що ж тоді лишається?

Насмілюся висловити припущення (хай пан Щерба мене поправить, бо він таки знаний у своїй галузі професіонал, а я простий розбишака з «Айдару», та й то колишній), що європейські політики грають у realpolitik, праві вони чи ліві, задні чи передні — неважливо; що їхня залученість у наш конфлікт викликана навіть не симпатіями до ланів широкополих, борщу з часничком й пісні «Плакала» від гурту KAZKA, а реальним побоюванням, що поведінка нашого любого агресора аж надто перекошує міжнародні відносини у бік старого доброго «права сильного»; що ті, кого ми лишень і зможемо практично привернути на свій бік показним лівацтвом у державному масштабі – це не люди влади, а всілякі університетські професори з гуманітарних факультетів, певна кількість художників та фотографів, незчисленні працівники якихось благодійних організацій, приміром, із захисту безпритульних тварин... І тут постає питання: А ЩО ЦІ ПАНИ МОЖУТЬ НАМ ЗАПРОПОНУВАТИ? Гранти? Соціальну рекламу? Зворушливе документальне кіно? Не смішіть.

Взагалі, було б дуже добре, було би безцінно, аби добросердні європейці, які — якщо вірити панові Щербі — так не полюбляють слово «націоналізм», взяли та й виставили б між Ненькою і мордорськими пустищами десь так із десяток армійських бригад, із сучасними ПТРК, ударними безпілотниками й контрбатарейними радарами. Прикрили нас, аби ми могли б розслабитись і розчинитися в толерантності, «мові любові» й всеохопній благості. We’d appreciate that! Але... але.

А тепер давайте поговоримо про видатки. Про те, що ми втрачаємо, якщо (уявімо на хвильку) пан міністр Аваков спускає собак на молодіжні ультранаціоналістичні двіжі, увесь цей дурний молодняк, що слухає «Сокиру Перуна» й ходить на пафосні презентації книжок Корчинського; якщо Верховна Рада забороняє навіть саме слово «націоналізм» спеціальним законом і модифікує під це Кримінальний процесуальний кодекс; якщо судді починають ще частіше кидати за ґрати екс-добровольців (які дуже і дуже часто були саме націоналістичних переконань, повірте вже свідку!), навіть із більшим захопленням, бо вони «цинічні бандери» й нема чого таких жаліти; якщо Міноборони заміняє пропаганду армії та війни (так-так, війни й агресії, і не треба лицемірно морщити носики), скажімо, пропагандою бодіпозитивності й роздільного збору сміття... Уявили собі ціну? Наслідки?

Насправді проблемка в тому, що демаркаційна лінія між правими і лівими — які б туманні насправді не були ці терміни, родом іще з часів Національної асамблеї Франції кінця ХVIII ст. — у наш час, у наших краях функціонально майже співпадає з вододілом між «яструбами» й «голубами». Давно минули часи хоробрих і відчайдушних ліваків на кшталт Ернста Гемінґвея та Джорджа Орвелла, що свого часу взяли та й забили болт на своє тепленьке й ситеньке життя, відповідно, у Флориді та Лондоні, і поїхали ризикувати шкурою за свої ідеали рівності, братерства й що там ще пропагували тоді в лівій пресі. Зараз, на жаль чи на щастя, захист держави — здебільшого парафія правих.

«Правий сектор», «Азов», наш любий «Айдар» чи «Донбас» — це все структури, у яких хлопці з (як ми їх називали) «зігамьотських» тусовок просто кишіли. Розженете їх — і в наступну кризу державності може виявитися, що захищати 30–40 мільйонів наших цивільних просто нема кому.

Я не кажу, що так звана «бодіпозитивність» і викидання паперу в одні урни, а бананових шкірок — в інші то щось погане. Зовсім ні. Я не кажу, що наповнення сучасного українського націоналізму мені подобається — в ньому таки дійсно забагато неонацизму та ксенофобії, що може зашкодити нашим національним інтересам у майбутньому, як-от залученню фахівців із більш відсталих економік у свої виробничі ланцюжки. Проте до нього, до майбутнього, ще треба дожити.

Європейська занепокоєність за своєю дієвістю не йде в жодне порівняння із залпом батареї 120-го калібру. Чи я не правий... ой, тобто чи нема в моїх словах правди? А хто ж стане в артилерійській розрахунок, якщо ви розженете всіх націоналістів?

Ще один наш знаний емігрант Борис Стругацький (батько був херсонським євреєм) у своїй статті «Фашизм — це просто», написаній іще в 1990-х, сформулював, на мій погляд, доволі вдалу максиму: фашизм — це націоналізм плюс диктатура. Нічого страшного нема, коли націоналізм трапляється per se; приклад, який наводить автор — демократичний Ізраїль, у Кнесеті якого є місце і лівоцентристській «Аводі» (членові «Соцінтерну»), і численним партіям «Національного табору», неформальної коаліції націоналістичного, ультранаціоналістичного й навіть релігійного (!) кшталту — до якого, by the way, належить і «Лікуд», материнська партія чинного прем’єра Беньяміна Нетаньяху (це до питання про те, що «місце націоналізму – біля параші»... ой, тобто «в політичному маргінесі», ага). І що ж? Хіба не саме тому Ізраїль, оточений воріженьками буквально з трьох боків (із четвертого — море; теж не цукерка), примудряється зубато дбати про свої інтереси — та, зрештою, просто виживати у ВИКЛЮЧНО несприятливих обставинах, ось уже з вісім десятиріч? Чи не здається панові Щербі, що шлях, яким буквально приречена йти Україна, куди ближчий до шляху цієї держави, аніж умовної Швейцарії чи країн Бенілюксу?

Європа — Європою, але ж наша глобальна мета не задоволення якого-небудь «європейського іредентизму» (ну немає такого народу — «європейці») чи причащання до міфічної панєвропейської ідентичності. Наша мета — збереження державності й побудова на її базисі вільної, багатої країни, де кожен зможе вповні проявити себе. Але, знову ж таки, необхідною, хоч і недостатньою, умовою для цього є захист цієї країни від завоювання східними варварами — справжніми фашистами.