Економічний націоналізм: 500 років історії і сучасність

Два роки тому я написав цикл статей про економічну політику націоналізму. Але економічний націоналізм можна розглядати у двох аспектах:

По-перше, як складову частину ідеології націоналізму, як економічну частину політичних програм, маніфестів, доктрин націоналістичних партій та націоналістичних теорій.

По-друге, як практичну економічну політику¹, яка використовувалася в останні чотири сторіччя різними політичними силами, не лише націоналістичними. Тобто економічний націоналізм як практична політична дія не вміщається в ідеологічні рамки, він використовується значно ширше, далеко за межами своєї ідеологічної основи.

Це відбувається тому, що більшість заходів та інструментів політики економічного націоналізму мають емпіричне походження, вони є продуктом здорового глузду керівників держав, перед якими стояло завдання розвитку національної економіки. Ці політики та державні чиновники для вирішення завдання застосовували різні рішення і шляхом спроб і помилок знаходили серед них найефективніші. Потім ці заходи та інструменти систематизували й обгрунтовували економісти, починаючи від Фрідріха Ліста і до наших часів.

Під економічним націоналізм я в цій роботі розумітиму не ідеологічні аспекти, а практичну політику. Економічний націоналізм розуміється як конкретна політична дія в конкретному історичному контексті, спрямована на регулювання економічних процесів. Історія свідчить, що політику економічного націоналізму в різні часи і в різних країнах запроваджували зовсім різні за ідеологією політичні сили, серед яких націоналістичні партії траплялись дуже нечасто (хоч як це дивно). Після Другої світової війни фактично лише у двох країнах — Малайзії та Мальті — у період швидкого економічного зростання, створеного політикою економічного націоналізму, при владі були традиційні націоналістичні партії. У решті країн при владі були партії, які заходи економічного націоналізму включали до інших ідеологічних догм, наприклад до марксизму в Китаї, або ж економічний націоналізм запроваджували політичні сили, які взагалі не мали чіткої ідеології, наприклад, в Японії та Південній Кореї.

Всі історії успіху, коли за 10 років економіка країни зростала в 4 рази і більше, були створені політикою економічного націоналізму.

На відміну від неолібералізму, який пропонує всім одні й ті самі рецепти, політика економічного націоналізму не є універсальною, вона специфічна в кожній країні залежно від рівня її розвитку та історичних умов.

На відміну від державного втручання в економіку, яке запровадив СРСР та його сателіти, економічний націоналізм не робить всю економіку державною, він зберігає значний приватний сектор, але підпорядковує приватний бізнес цілям національного розвитку, а не тільки цілям приватної наживи.

На відміну від невдалих латиноамериканських зразків економічного націоналізму, які гіперболізували і розтягували в часі заходи імпортозаміщення і були орієнтовані на захист внутрішнього ринку, успішні зразки політики економічного націоналізму, які запровадили країни Східної Азії, були орієнтованими на глобальні ринки, на форсований розвиток експортних виробництв і захист експортерів.

Для України найбільш показовими можна вважати приклад Південної Кореї, де зруйнована війною аграрна економіка була перетворена на одну з найбільш технологічно розвинених у світі, та приклад Малайзії, де структурна перебудова економіки й економічне зростання були поєднані з творенням малайзійської нації.

Витоки та приклади економічного націоналізму

Власне, Велика Британія

Батьківщиною політики економічного націоналізму є Англія, яка зараз сприймається зразком економічного лібералізму. Насправді тут немає протиріччя. Економічний націоналізм — не універсальна доктрина, а економічна політика в конкретний час та в конкретних умовах. З плином часу і зміною обставин економічний націоналізм може себе вичерпати.

Англія в XV сторіччі була сировинним придатком суконної промисловості, яка тоді була розвинута на території сучасної Бельгії та Нідерландів. Для забезпечення розвитку власної суконної промисловості король Генріх VII, засновник династії Тюдорів, запровадив експортне мито на вивіз вовни. Тому Генріх VІІ є засновником не лише нової королівської династії, його вважають засновником політики протекціонізму, найвідомішої складової економічного націоналізму.

Коли 1485 року Генріх VII прийшов до влади, Англія була бідною країною, сировинним придатком континентальної економіки. Дитинство та юність майбутнього короля Англії минули в багатій Бургундії, яка фактично переробляла англійську сировину на текстиль. Тому після отримання влади в Англії Генріх VII запровадив цілком логічну політику – перетворити сировинну економіку на виробничу, яка дає можливість країні стати заможною, а головне — наповнити королівську казну. Для цього він запровадив не лише експортне мито на вовну, а й інші протекціоністські заходи: звільнення від податків новостворених мануфактур, запрошення ремісників та підприємців із континенту.

«Велика угода» 1496 року — договір між Англією та Фландрією — був найбільшим досягненням короля в зовнішньоекономічних відносинах, цей договір юридично знаменує початок збагачення Англії на підставі промислового зростання. Захист англійської промисловості від конкуренції збоку фламандців не був односторонньою дією, це була угода, яка перетворила Антверпен на один із важливіших портів Європи, через який йшла торгівля Англії з континентальною Європою. Навіть у своїй початковій формі економічний націоналізм не був «грою з нульовою сумою», тим більш це слід мати на увазі зараз в умовах глобалізації економіки.

На створення власної суконної промисловості Англії знадобилося близько 100 років. Коли за Єлизавети І промисловість Англії стала спроможною повністю переробити власну сировину, експорт вовни взагалі заборонили, що вбило суконну промисловість на іншому березі Ла Маншу.

Це перший широко відомий зразок економічного націоналізму на зорі капіталістичної епохи, і він був цілком типовим: у конкретних умовах Англії XV-XVI сторіччя для вирішення конкретного завдання (розвиток суконного виробництва, хайтеку того часу) була запроваджена конкретна митна політика.

Але найвищого розвитку протекціоністська політика в Англії досягла після 1721 року, коли започаткував свої реформи Роберт Уолпол, граф Оксфордський, фактично перший британський прем’єр-міністр, який керував урядом більше 30 років (до речі, саме він започаткував резиденцію на Даунінг-стріт, 10, де й понині працюють голови британських урядів). Реформи Уолпола були вже повноцінною промисловою політикою в сучасному розумінні, знайомою нам на прикладах Японії, Тайваню, Південної Кореї у ХХ сторіччі: високі імпортні мита на готову продукцію, низькі — на сировину, експортні субсидії виробникам, стандарти якості тощо.

Тільки в ХІХ сторіччі Британія повністю відмовилась від протекціонізму на користь ліберальної економічної політики. Тобто їй знадобилося три сторіччя політики економічного націоналізму, щоб створити найсильнішу економіку світу. Символом вільного ринку стала книга Адама Сміта «Багатство народів», видана 1776 року, коли Британія вже не мала достойних конкурентів на світовому ринку. Після Адама Сміта склалося враження, що капіталістична економіка та політика вільного ринку є синонімами, але приклад США цілком суперечить такому враженню.

¹ Приклад такого підходу: «Економічний націоналізм слід розуміти як сукупність практик створення, зміцнення та захисту національних економік у контексті світових ринків». Sam Pryke, Economic Nationalism: Theory, History and Prospects. in Global Policy, Volume 3, Issue 3, September 2012. В більшості англомовних словників економічний націоналізм визначається саме як практична політика, а не ідеологія, але вказані два аспекти рівною мірою заслуговують на увагу (таку двояку трактовку бачимо, наприклад в Lexicon of Terms in Public Administration, Public Policy and Political Science, який був підготовлений Канадським Борю міжнародної освіти і оприлюднений видавництвом «Основи» в 1994 році).