Ріп Ван Вінкль і українські реформатори

Вадим Новіков

Примітка редакції. Редакція «Петра і Мазепи» є прибічниками вільного ринку в сучасних українських умовах. Ідеологічно ми не згодні з автором. Втім, ми обіцяли розміщувати грінлайти з достатньою аргументованістю, навіть якщо самі стоїмо на інших позиціях. Тож не можемо відмовити і зараз — хоча автор висловлюється за обмежений протекціонізм. Запрошуємо читачів до аргументованої суперечки.

Сучасні дискусії про економічні реформи в Україні нагадують мені про героя новели Вашингтона Ірвінга: реформатори наче проспали два десятка років і не можуть адекватно оцінити ситуацію, що докорінно змінилася. Ріп Ван Вінкль проспав виникнення незалежних Сполучених Штатів Америки, наші реформатори проспали перетворення України на клептократичну державу.

Що відбулося

Всі ключові тези сучасної дискусії щодо реформ зараз ті самі, що й наприкінці 1980-х та на початку 1990-х років: роздержавлення, ринкова економіка, приватизація, дерегуляція, ліквідація валютних обмежень тощо. Всі ці питання були адекватні ситуації 25 років тому, коли раптом перед багатьма країнами постало завдання побудови капіталізму на руїнах комунізму. Саме тоді стали у нагоді сформульовані у стислій формі принципи економічної політики, яка отримала назву «Вашингтонський консенсус». Хоча ці принципи були сформульовані як відповідь на економічні проблеми Латинської Америки, але вони виявилися адекватними саме для європейських посткомуністичних країн. Естонія, Польща, Словаччина — найкращі зразки успішності принципів Вашингтонського консенсусу, хоча й решта країн, що зараз увійшли до складу Євросоюзу, більш-менш дотримувались цієї політики, навіть Болгарія та Румунія, хоча ці дві країни запровадили таку економічну політику пізніше решти.

Історія цього успішного переходу до капіталізму викладена, наприклад, Андерсом Аслундом у його дослідженні Building Capitalism (2001). У тому ж дослідженні Аслунд показав, що не всі країни почали будувати капіталізм. Деякі країни почали будувати держави, які Аслунд назвав спекулятивними. На відміну від капіталізму, метою діяльності в цих економіках є не прибуток, а рента. До спекулятивних держав Аслунд відносив Україну як найяскравіший приклад такого типу економіки, а також Молдову, Росію, Казахстан, Болгарію та Румунію. Політично такі держави стали напівдемократіями, на відміну від цілковитих деспотій на кшталт Туркменістану та Білорусі.

Наступні два десятиріччя показали різні шляхи розвитку цих спекулятивних держав. Болгарія та Румунія приєдналися до капіталістичних демократій. Росія та Казахстан еволюціонують убік авторитаризму та деспотизму. Україна ж побудувала неавторитарну клептократію. Але 25 років тому всі посткомуністичні країни були приблизно на одному економічному рівні. Наприклад, інтегральний показник економічного розвитку (ВВП на душу населення) для названих вище країн був практично однаковим:

Ця проста таблиця напрочуд красномовна. З неї легко побачити такі факти:

• За 25 років усі перелічені країни, незалежно від того, чи вони демократичні, чи авторитарні, збільшили душовий ВВП у 3-4 рази. У найгіршому варіанті, який демонструє Росія, зростання було в 2,6 разу. Лише Україна не зрушила з місця за ці 25 років.
• Зупинившись у розвитку на 25 років, Україна деградувала з країн середнього рівня до країн зовсім слабо розвинутих. Український рівень ВВП за ПКП біля 8 тисяч доларів зараз мають Марокко, Бутан, Беліз, Гватемала, Філіппіни. Вже значна кількість країн Африки та Латинської Америки випереджають Україну, маючи 9-11 тисяч доларів душового ВВП, наприклад, Свазіленд, Намібія, Еквадор, Парагвай, Сальвадор.

Ці очевидні факти породжують логічні запитання:

• Яка саме економічна політика призвела до того, що Україна з країн рівня Польщі та Румунії стала країною рівня Гватемали та Філіппін?
• Якщо принципи Вашингтонського консенсусу довели ефективність для європейських країн середнього розвитку, то звідки випливає, що вони можуть дати такий самий ефект для слаборозвинутих країн на кшталт Філіппін (жодного такого прикладу історія не знає)? Якщо немає ані логічних, ані фактичних підстав вважати політику Вашингтонського консенсусу адекватною для цих країн, то яка ж економічна політика потрібна для їх розвитку?

Економічна політика української клептократії

Історія економіки України ще чекає на своїх дослідників, які напишуть історію сучасної Руїни. Але загальні принципи функціонування клептократії в Україні узагальнені ще в дослідженні Аслунда. Базовим принципом є використання державних інституцій, таких як державний бюджет, та державної політики, такої як надання преференцій або квот, для неправомірного персонального збагачення.

На початку 1990-х років це були арбітраж між цінами, регульованими державами, та вільними ринковими цінами, а також використання кількох валютних курсів. Потім була сформована схема, що працює донині — продаж державним підприємствам сировини за завищеними цінами, купівля продукції державних підприємств за заниженими цінами. Контрагентами державних підприємств у цих оборудках є приватні компанії, контрольовані політиками та чиновниками. Найбільш відомим варіантом цієї схеми було надання приватним компаніям права постачати природний газ підприємствам за ціною у 3-4 рази вищою ціни купівлі в Росії та Туркменістані, в обмін на який вони отримували продукцію цих підприємств за заниженою ціною. Подібні операції дозволяли стати мільйонерами буквально за кілька тижнів. Люди, які мали доступ до цих операцій, були або самі політиками та чиновниками, або були пов’язаними з ними.

Накопичені таким чином кошти були використані для приватизації державних підприємств. Результатом такої політики стало виникнення олігархії, тобто кількох людей, кожен з яких володіє до 10% ВВП країни, контролює частину парламенту, уряду, прокуратури, судів, тобто мають у власності не лише частину економічних активів, а й навіть частину державного апарату. Для контролю над суспільною думкою олігархи володіють численними засобами масової інформації. На захисті інтересів олігархії стоїть новий «середній клас», зовсім не схожий на усталене уявлення про середній клас у розвинених капіталістичних країнах, де він формується з малого бізнесу, людей вільних професій та висококваліфікованих найманих працівників. «Середній клас» України сформований з чиновників з дуже низькими офіційними доходами, але неадекватно високим рівнем життя: судді, прокурори, митники, чиновники МВС та служби безпеки тощо. На відміну від звичайного середнього класу капіталістичного суспільства, український «середній клас» складається з васальних груп окремих олігархів. Олігарх та його васали, що в сукупності зараз зветься кланом, є базовою структурою українського суспільства.

Зараз ми маємо завершений результат процесу становлення кланового суспільства: економіку та державу, що належать людям, особисті інтереси яких не потребують ніякого розвитку країни, їм персонально потрібно тільки отримання ренти. Тим часом, соціальні класи, які були б зацікавлені в розвитку, — не мають жодного впливу на економічну політику. Цю ситуацію не змогли змінити ані революція 2004-го, ані революція 2014 року, бо вони тільки міняли персон при владі, не змінюючи ніяк економічну систему та систему влади.

Україна не унікальна країна з такою формою суспільства, економіки та держави. Вона унікальна тільки для Європи. За межами Європи таких країн вистачає — від Філіппін до Колумбії та Гвінеї. Чи можемо ми до реформування країн такого феодального типу і такого слабкого економічного розвитку, яким зараз стала Україна, підходити з принципами Вашингтонського консенсусу?

Ліберальні реформи у нерозвинених економіках

Одна з країн, яка зараз знаходиться поруч з Україною в рейтингу за рівнем душового ВВП — Сальвадор, — є прекрасною ілюстрацією цієї проблеми. У 1992 році в Сальвадорі почались просто показові ліберальні реформи, які зробили цю країну найліберальнішою економікою Центральної Америки.

Початок неоліберальної політики Сальвадору заклав президент Альфредо Крістіані Буркард, вихованець Джорджтаунського університету у Вашингтоні, в якому навчався майбутній президент США Білл Клінтон та ще з десяток майбутніх голів держав світу. Першим кроком його економічної політики була приватизація, перш за все банківської системи. Був приватизований навіть «Президент Готель». Наступним кроком був запроваджений режим вільної торгівлі, скасовані всі торгові перепони. Різко скорочені прямі податки та запроваджено податок на додану вартість.

Наступні уряди та президенти Сальвадору продовжували неоліберальну політику. Зараз податкове навантаження в Сальвадорі є одним з найнижчих у світі (11% від ВВП, тоді як в США це 25%, а в Швеції біля 50%). У Сальвадорі відсутні будь-які валютні обмеження, з 2001 року офіційно валютою Сальвадору став долар США. Це у принципі унеможливлює емісійне покриття дефіциту державних фінансів, що є однією з найбільших фінансових проблем економічно слабких держав. Іншим наслідком переходу на доларові розрахунки став дешевий і доступний банківський кредит. Банківська система Сальвадору вважається найкращою в Центральній Америці.

Втручання держави в ринкові процеси фактично нульове. Умови ринкової конкуренції майже досконалі. OECD навіть рекомендував іншим країнам брати приклад з політики Сальвадору щодо забезпечення конкурентного середовища.

Для стимулювання промислового розвитку в Сальвадорі з 1993 року запроваджені вільні економічні зони.

Що Сальвадор отримав в результаті 25 років найліберальнішої економічної політики?

• Економічне зростання 2-3% річних, недосяжно далеко від зростання в 7-15% річних у «азійських тигрів», економічна політика яких було відверто антиліберальною.
• Душовий ВВП хоча значно вищий, ніж у сусідніх Нікарагуа або Гондурасі, але дуже далекий не лише від розвинених країн, але навіть від середнього у світі (15 тисяч доларів ПКС).
• Колоніальна монокультурна структура економіки подолана (кава та корисні копалини), але в експорті домінує технологічно проста продукція з низькою доданою вартістю (головний експортний товар — футболки, шкарпетки та інший трикотаж — становить приблизно чверть всього експорту).
• Економіка настільки слабка, що основне джерело надходжень з-за кордону — не експорт товарів і послуг, а переводи грошей заробітчанами (вони становлять 16-17% ВВП країни).

Достатньо красномовні цифри, як на мене.

Іншим показовим прикладом неоліберальної політики у слабо розвиненій економіці може бути Індонезія 80-х та 90-х років минулого сторіччя. Цей історичний епізод відомий під назвою «Мафія Берклі» на честь групи неоліберальних економістів, що здобули освіту в Каліфорнійському університеті Берклі.

Ця група економістів склалась наприкінці 60-х років, коли вони займали провідні міністерські позиції в уряді президента Сухарто. Але їхня політика наразилася на спротив військових, і Мафія Берклі вплив втратила. Друге пришестя Мафії Берклі до влади відбулося в середині 80-х років, коли ціни на нафту почали стрімко падати і економічне зростання Індонезії призупинился, Сухарто знов звернувся до неоліберальних економістів.

Економіка Індонезії того часу була дуже схожа на сучасну Україну або Росію: шалена корупція, кланова структура на чолі з родиною Сухарто, який вважається одним із найбільш корумпованих голів держав в історії. Від сучасної України тодішня Індонезія принципово відрізнялася великими нафтовими доходами.

Політика Мафії Берклі була в такий ситуації начебто логічною: якщо держава корумпована і поділена між кланами, то потрібно зменшити саму державу, тобто потрібна широка дерегуляція та приватизація, перш за все у фінансовому секторі. (До речі, МВФ та Світовий банк цілком підтримали цю політику Мафії Берклі, що природно). Наслідком політики дерегуляції та приватизації стало стрімке зростання банківського сектору та фондового ринку.

Мафія Берклі досягла фінансової стабільності, бо утримувала дефіцит державного бюджету на рівні 3% ВВП. Але макроекономічна стабільність та стрімке зростання фінансової системи не супроводжувалися промисловим розвитком, банки спрямували свої операції на нерухомість, ніякої державної політики, щоб спрямувати кредити на промисловий розвиток, не існувало. Кредитні портфелі банків були майже цілком заповнені кредитами на земельні операції та непромислове будівництво. Більш того, ці кредити здебільшого були видані пов’язаним особам, бо контроль за банківською системою був занадто ліберальним.

Природно, що на початку 90-х банки почали сипатись один за одним. А в 1997 році, щойно почалася азійська фінансова криза, банківська система Індонезії просто цілковито рухнула, а за нею й економіка в цілому. Національна валюта впала в 6 разів, імпорт навіть критично важливих товарів став неможливим, економіка скоротилася на 20%, 15 мільйонів людей втратили роботу. Тільки в 2005 році Індонезія змогла повернутись до рівня докризового 1996 року.

Подібні історії відбулися і в сусідніх з Індонезією Таїланді та Філіппінах, де теж фінансова лібералізація була не виправдана рівнем економічного розвитку країн. А наприклад, Тайвань, де промисловий розвиток передував фінансовій лібералізації, майже не був вражений азійською кризою 1997-98 років.

Урок для України

Український Ріп Ван Вінкль у 2017 році побачив би зовсім не ту Україну, що була в 1991 році: ми зараз не середньо розвинута європейська країна, ми розграбовані нашими клептократами до рівня країн Африки та Латинської Америки. За економічним розвитком, політичною системою, соціальною структурою ми зараз країна третього світу, як це не прикро визнавати. Тому ми не можемо орієнтуватись на ліберальні реформи, які були успішними в Польщі або Естонії у минулому поколінні. Якщо ми будемо орієнтуватися на ці зразки, то в кращому разі нас чекає 2% зростання за прикладом Сальвадору, а в гіршому разі — цілковитий крах за прикладом Індонезії. Швидке зростання за такого типу реформ не показала жодна слабко розвинена країна у світі. Тільки в уяві послідовників Мілтона Фрідмана можна побачити протилежне, в реальному світі це виявилось неможливим. У реальному світі швидкий розвиток від крайньої відсталості до рівня європейських країн показали такі країни, як Японія (епохи Мейдзі), Тайвань та Корея (у другий половині ХХ сторіччя), які діяли всупереч принципам Вашингтонського консенсусу.

Як це може виглядати на практиці, в реальній економічній політиці України?

Розглянемо це на прикладі нашої автомобільної промисловості. За часів СРСР Україна виробляла до 200 тисяч автомобілів (включно з автобусами) на рік типового совєтського рівня якості, який не віщував цій промисловості ніяких шансів на виживання. Забезпеченість автомобілями була на рівні 60 на 1000 жителів, приблизно на порядок нижча, ніж у Європі. У 1990-ті роки почався масовий імпорт автомобілів на рівні тих же 200 тисяч на рік, більше половини яких були не новими, а вживаними.

Сценарій кланово-олігархічного протекціонізму

Такий обсяг внутрішнього ринку давав привід почати складати автомобілі в Україні з імпортованих комплектуючих. Виробництво було започатковано на кількох заводах в Запоріжжі, Черкасах, Луцьку, Борисполі, Лубнах, біля Ужгорода. Тобто було створене конкурентне середовище, що давало змогу очікувати виникнення конкурентоспроможної промисловості. Але економічна політика спекулятивної держави виходить із дуже короткозорого принципу: гроші треба заробляти якомога скоріше, бо джерело великих грошей — це рента від політичного впливу, який дуже непевний і нестабільний.

Такий підхід призводив до найпростішого рішення: політичними засобами забезпечити преференції для власних виробників і закрити внутрішній ринок для імпорту, перш за все імпорту дешевого сегменту товарів — вживаних автомобілів. Що і було зроблено. Така політика протекціонізму дала швидкий результат — виробництво до 400 тисяч автомобілів на рік у 2007-2008 роках. Але одночасно ця політика створила промисловість, що була орієнтована виключно на внутрішній ринок і не здатна конкурувати на зовнішніх ринках.

Коли у 2009 році в Україні почалася економічна криза, автопром скоротив виробництво до 60-80 тисяч автомобілів на рік, тобто впав приблизно в 5 разів, хоча світовий автопром впав на 12% і вже в середині 2010-го оговтався від кризи. Якби наша автомобільна промисловість була інтегрована в світовий ринок, а не штучно ізольована від нього, ми б мали приблизно таку саму картину, а не падіння в 5 разів.

Економічна політика в автопромі була не лише спрямована на штучний захист місцевих виробників від світового ринку, а й виключно на імпорт комплектуючих. Власного технологічного розвитку в нашому автопромі не було взагалі, що цілком природно для спекулятивної держави. Тому після падіння обмінного курсу гривні втричі, імпорт комплектуючих частин став надто дорогим, і автопром просто розвалився: в 2016 році було випущено 5 тисяч автомобілів, тобто відбулося падіння на 99%. Чи потрібні ще докази абсолютної нездатності сучасної економічної політики в Україні?

Сценарій ліберальної політики

Якби в Україні була ліберальна економіка, то ніяких преференцій місцеві політики-бізнесмени не отримали б, ніякого захисту від дешевого імпорту не було б, що унеможливило би створення корпорації «Богдан» Порошенка та Свинарчука та всіх подібних до неї псевдоринкових автомобільних компаній. На ринок прийшли б міжнародні корпорації, на кшталт «Фольксвагена», які будували б заводи як для внутрішнього ринку України, так і для експорту. Приклади у нас на очах — «Фольксваген» у Чехії, «Рено» в Румунії тощо. Цілком можливо, що виробництва автомобілів в Україні взагалі не було б, якщо міжнародні виробники не побачили б тут привабливих умов для інвестування. Але румунський варіант для України можна вважати найбільш вірогідним, але не сьогодні, а в минулому поколінні. Сьогодні залучити «Рено» або подібного виробника буде набагато складніше, бо відбулася деіндустріалізація України з втратою кваліфікованої робочої сили.

Сценарій протекціонізму, орієнтованого на розвиток

Найвідоміший приклад такої політики в автопромі — це автомобільна промисловість Південної Кореї. До 1960-х років ніякої автомобільної промисловості в Кореї не було (мало хто пригадає, що в 1960 році душовий ВВП Кореї та Гани були однакові). Зараз Південна Корея є №5 у світовому рейтингу виробників автомобілів (після Китаю, США, Японії та Німеччини), а корейська Hyundai Motors — четвертий у світі автовиробник. Якби Україна була орієнтована не на збагачення політиків та чиновників, а на розвиток власної економіки, то ми мали б запровадити подібну до корейської економічну політику:

• Складання для внутрішнього ринку з імпортних комплектуючих — тільки початковий короткий період
• Перевага імпорту технологій перед прямими інвестиціями іноземних компаній (це дуже капіталомістка політика, можливо вона з початку буде фінансово недоступна)
• Податкові та кредитні пільги — тільки виробникам, що експортують продукцію. Складання виключно на внутрішній ринок не повинно мати жодних преференцій та захисту від держави
• Максимальна підтримка локалізації виробництва компонентів, як шляхом перепон для імпорту компонентів, так і шляхом податкових пільг внутрішньому виробнику компонентів
• Фінансування і фінансова підтримка розробкам і дослідженням, спрямованим на створення власних моделей і власних компонентів.

Якщо займатися розвитком власного автомобілебудування, то це єдина політика, яка перевірена міжнародним досвідом і яка гарантує успіх. У сучасній Україні за 25 років був тільки один успішний приклад протекціонізму, спрямованого на розвиток — це створення найбільшої у світі промисловості з виробництва соняшникової олії. Можливо, подібний успіх може буде досягнутий в обробці деревини. Але виходячи з поточних реалій, шанс на подібну політику у всіх сферах економіки ще більш примарний, ніж на ліберальні реформи. Ліберальну політику лобіює МВФ, без грошей якого наша влада вижити не може, тому має проводити або ж хоча б імітувати ліберальні реформи. Протекціонізм, спрямований на розвиток, не потрібен ані клановій державі, ані МВФ, він потрібен тільки народу, тому лобіювати його поки що нема кому.