Розпад Росії на обрії? Православний фашизм наближається

Юрій Федоров — незалежний фахівець із питань зарубіжної політики та безпеки Російської Федерації. Працював викладачем Московського державного інституту міжнародних відносин, заступником директора московського PIR-Центру дослідної діяльності та дослідним працівником лондонського Royal Institute for International Affairs. Співробітничає з російською редакцією RFE/RL, є автором кількох книжок і низки інших спеціальних досліджень, що були опубліковані в Росії, Україні, США та Європі.

Із провідним експертом світового значення з питань російської політики безпеки та автором нової книжки «Росія між фашизмом та розпадом» Юрієм Федоровим про песимістичні перспективи, «чорних лебедів» і глибоке коріння кризи, яка загрожує розколоти найбільшу країну світу.

Криза путінського режиму входить у безповоротний етап. Правляча кліка не в змозі запропонувати хоч трохи осмислену модель подолання економічного падіння. Росія залишається залежною від експорту викопних палив, а голосно заявлене імпортозаміщення обмежується незграбними протекціоністськими заходами, які відповідають інтересам окремих державних корпорацій та російських підприємств (переважно сільськогосподарських), але при цьому не дають російським фірмам жодного стимулу для модернізації виробництва або підвищення його якості. У науково-технологічній галузі Росія дедалі більше відстає від Китаю та Заходу. А Кремлю, незважаючи на гарячкові намагання, не вдається знайти шлях із пастки, до якої він сам себе загнав вторгненням в Україну та вв’язуванням у «війну проти всіх» у Сирії.

Стосовно нинішнього стану справ і майбутнього розвитку в російських політичних та академічних колах панує песимізм. (…) Після 17 років влади Путіна Росія наближається до наступної історичної віхи — розпад країни перетворюється на цілком реальну перспективу. Як наслідок поступового послаблення влади через конфлікти в її високих ешелонах (часте явище в Росії та СРСР), а також встановлення православно-фашистської диктатури.

Так зазначено в передмові книжки «Росія між фашизмом та розпадом». Її написав видатний російський академік Юрій Федоров, який представив свій новітній почин у Палаті представників Парламенту Чехії. За такої нагоди він також знайшов час відвідати редакцію «Чеського радіо» та дати велике інтерв’ю виданню iROZHLAS.cz.

Історія православного фашизму

До питання розпаду Росії незабаром дійдемо, проте дозвольте мені почати зі згаданої «православно-фашистської диктатури». Коли я побачила це словосполучення, мені одразу пригадався «День опричника» Володимира Сорокіна — чудовий роман, інспірований справжньою Росією, проте все одно це роман, фантазія. Навіщо таку фантазію сприймати як дійсність?

Ви знаєте, письменникам де-не-де вдається наблизитися до дійсності та спрогнозувати події в суспільстві краще, ніж будь-якому політологу або соціологу. Фашистський режим — це суміш авторитарної патерналістської диктатури, сконцентрованої навколо фігури вождя, і тоталітарної ідеології, що прищеплює суспільству колективні норми, цінності й інтереси, ставлячи їх вище від цінностей та інтересів індивідуума. При цьому ідеальні зразки шукає в минулому.

А Росія в цьому плані цікава. Її комуністична ідеологія дивилася вперед, прагнула побудувати ідеальне суспільство коли-небудь у майбутньому, шукаючи свої інтереси та цінності саме в ньому. А потім Росія — або, точніше, нинішній російський режим — розвернулася назад у минуле, до так званих традиційних східно-православних цінностей. Цінностей, які не можна особливо назвати ні сімейними, ні релігійними, — радше це якась спадщина Московської Русі, а через неї — Візантії та Золотої Орди, яка була типовою азіатською тиранією. Ця система цінностей, яка в політичному значенні слова концентрується на необмеженій владі вождя, сьогодні в Росії, на жаль, бере реванш. Деякі російські політики, політологи та журналісти вже навіть називають Володимира Путіна вождем нації. А кого називали «вождем нації»? Дуче (Муссоліні. — Прим. ред.), а також Гітлера. А ще казали «Ein Volk, Ein Reich, Ein Führer».

Проте ви самі пишете про православний фашизм не як про сьогодення Росії, а як про ймовірне майбутнє, хоч і не дуже віддалене. Чого ще бракує? Що сказати людям, які заперечуватимуть: «вождь» — виконано, бо всі принципові рішення залежать від Путіна; «традиційні цінності» — виконано через ідеологію, пропаганду та роль Російської православної церкви; «один народ» — виконано, досить згадати, наприклад, слова Путіна про «єдність російського народу», виголошені позаминулого року, і так далі?

Навіть оглядаючись назад, важко визначити, де проходить роздільна лінія. Гітлер став канцлером у січні 1933 р., проте перетворення веймарської демократії на нацистську Німеччину тривало приблизно півтора року, те саме стосується фашистської Італії та інших подібних країн. Це схоже на вилізання по драбині. А зараз по ній дереться і Росія. Я побоююся, — хоч і бажаю, аби цього не сталося, — що Володимир Путін після своєї травневої інавгурації вчинить низку дій, що призведуть до чистокровного фашистського режиму.

Наприклад, із великою ймовірністю він розпочне процес свого перетворення на довічного вождя країни. Можливе внесення змін у Конституцію — які, до речі, в Москві вже зараз активно обговорюють — таким чином, аби узаконити тоталітарний режим. Розмови ведуть навіть про зміну одного з наріжних каменів чинної Конституції, яким установлюється відсутність у Росії державної ідеології. Це важлива конституційна основа, і якщо її скасують — це стане важливим показником фашистської трансформації режиму. Або, можливо, кінцевого етапу такої трансформації.

Справді? Боротьба з фашизмом у російському публічному просторі посідає важливе місце вже багато років — в образі Росії (точніше, СРСР) як переможця фашизму, нині відродженому завдяки війні з Україною. Як непримиренний ворог фашизму може сам бути фашистом?

Для російської колективної свідомості в дійсності дуже важко — якщо не неможливо — зрозуміти, що саме зараз відбувається в Росії. Частково це заслуга державної пропаганди, але важлива роль належить якраз історичній спадщині. Багато мешканців Росії переконані, що саме Радянський Союз — та грандіозна переможна сила, що перемогла і знищила німецький нацизм або світовий фашизм узагалі, бо громадська думка не розрізняє фашизм від нацизму. Ці люди вірять, що фашизм – непримиренний ворог не лише росіян, а й усіх людей світу. Що Росія — добро, а фашизм — зло, дві сторони барикади. Проте громадська думка не завжди має рацію. Інколи, — власне, досить часто — вона помиляється.

А що їй відомо про витоки європейського фашизму? Наприклад, про російських чорносотенців, яких вважають одним із перших фашистських рухів XX століття? Або про прибічників фашизму з лав антибільшовицької еміграції?

Почну з того, що фашистська традиція в російському суспільстві має глибоке історичне коріння. Ваша згадка про чорносотенців доречна — це важливий феномен. Громадська думка часто сприймає членів «Чорної сотні» як люмпенів, покидьків, організованих та підбурюваних царською таємною поліцією. І набагато менше відомо про багатьох важливих діячів, що належали до цього ультрарадикального націоналістичного руху, включаючи відомих інтелектуалів, видатних аристократів та церковних ієрархів. Я був шокований, коли дізнався, що до його прибічників себе зараховували і деякі відомі митці та вчені, включаючи відомого академіка (Володимира Леонтійовича) Комарова, який згодом став першим очільником радянської Академії наук.

Або, скажімо, набагато пізніше, у 1960-ті роки, коли в найвищих ешелонах Компартії сформувалася певна неформальна структура, що називала себе «Російською партією» та об’єднувала деяких визначних партійних вождів, а також низку письменників і журналістів (наприклад, членів Політбюро Олександра Шелепіна та Дмитра Полянського, керівника КДБ Володимира Семичастного та першого партсекретаря Білоруської РСР Петра Машерова — Прим. ред.). Ідейну платформу цієї мережі можна описати як суміш комунізму з фашизмом, навіть відвертим нацизмом. Це тільки для ілюстрації, таких феноменів у російській історії можна знайти набагато більше.

А в російському сьогоденні?

У нинішній Росії активно діють численні неонацистські угруповання. Вони зчиняють багато галасу, при цьому деякі з них стоять за Путіна, а деякі, навпаки, критикують його з правоекстремістських позицій. Проте їхній вплив дуже незначний, і я не вважаю їх особливо небезпечними. Справжню небезпеку становить трансформація російської еліти, політичного та інтелектуального істеблішменту. І в цьому основну роль відіграє Російська православна церква.

Що конкретно це означає?

Одразу після 1991 р. та розпаду Радянського Союзу на вищих рівнях церковної ієрархії з’явилася група людей, що претендували на роль ідеологів нового російського режиму. Вони сповідували відверто антидемократичні погляди, прагнучи відновити певні огидні форми російського самодержавства попередніх століть. Почали створювати аналітичні центри та розвивати мережу, що об’єднувала інтелектуалів, журналістів, політичних активістів… Таким чином, вони поступово впроваджувалися в політичне мислення російських еліт — і, на жаль, можна сказати, що в цьому досягли значних успіхів.

Сьогодні кажуть… Пригадуєте термінологію радянських часів? Ідеологічний відділ партії, Центральний комітет тощо. А про Московський патріархат — найвищий орган Російської православної церкви — зараз дехто говорить, що він відіграє роль ідеологічного відділу Центрального комітету. Його діяльність іноді нагадує поганий анекдот, — наприклад, скандал навколо фільму «Матильда» про любовні стосунки між останнім російським царем Миколою II та артисткою Матильдою Кшесінською. Така собі більш-менш романтична історія, але діячі, пов’язані з церквою, доклали великих зусиль, аби «Матильда» не потрапила в кінотеатри. Заявляли: цей фільм небезпечний, може знищити пам’ять про царя, згубно вплинути на російську ідею.

Це тільки приклад, проте він добре відображає те, що зараз відбувається в Росії. Володимир Путін потребує якусь ідеологічну базу для своєї майбутньої довічної диктатури, і боюся, що він її побудує саме на цьому православному догматизмі. З його точки зору це цілком зрозуміло, оскільки ці ідеї для маси російського населення більш-менш прийнятні.

Період напіврозпаду

Припустімо, що Росія справді прямує до православно-фашистської диктатури. Проте ви також стверджуєте, що ця диктатура «може призвести — а з великою ймовірністю призведе — до саморозпаду». Можете це пояснити? Очікуєте, що вона розвалиться під тягарем власної ваги?

До розпаду Радянського Союзу призвела поразка в Холодній війні, і я вважаю, що подібна доля очікує й путінський режим. Із кількох причин.

По-перше, фашистський режим за своєю сутністю не в змозі створити здорову та плідну обстановку для розвитку науки і нових технологій, включаючи ті, що необхідні для розбудови армії. За станом на сьогоднішній день Росія відстає від США, ЄС, Китаю та Японії за рівнем R&D («research and development», або «дослідження та розробки. — Прим. ред.). Це результат не лише недостатнього фінансування владою, а й того, що багато чудових учених виїжджають із Росії, віддаючи перевагу роботі за її межами. Бо наука не здатна успішно розвиватися в умовах, що панують у нинішній Росії — посеред застарілих інтелектуальних концепцій, цензури та тиску.

Якщо становище не зміниться, Росія відставатиме від світу дедалі більше. Найвище командування її армії та керівництво військово-промислового комплексу це добре усвідомлюють, нинішній стан справ їх явно не радує, і вони заявляють про це вже зараз. Це одне із джерел суперечок усередині російських еліт.

Ще одне вогнище незадоволення кипить у казані бюрократії. Їй становлення ідеологічно мотивованої диктатури також не подобається, оскільки в такій системі для неї не знайдеться місця. Вона вірить — і, на мою думку, не помиляється, — що в такій обстановці не зможе функціонувати. Крім того, зміна режиму потягне за собою масивну заміну кадрів, від чого ці люди, зрозуміло, теж не зрадіють. Нагадую, що бюрократія в Росії — важливий гравець не тільки на політичному полі, але ще більше — в рамках спецслужб та армії. Вірю, що основна загроза для путінського режиму приховується не в можливому, проте не дуже ймовірному народному повстанні, а саме в спротиві всіх найвищих ешелонів політичної, бюрократичної та інтелектуальної еліти.

Припустімо, що описувана вами інтелектуальна криза буде поглиблюватися. Як ви вважаєте, може центральна влада стати настільки слабкою, що це поставить під загрозу цілісність Російської Федерації? У своїй книжці ви привертаєте увагу до репутації Володимира Путіна як гаранта єдиної Росії, отриманої ним уже після війни на Північному Кавказі. Водночас пишете, що Путін «придушив зовнішні прояви сепаратизму, проте не приділяв уваги його причинам». Це стосується далеко не тільки Чечні?

Деяким суб’єктам Російської Федерації — головним чином, регіонам, багатим на такі природні ресурси, як нафта, газ, ліси та корисні копалини — зовсім не подобається нинішня система, коли центральна влада бере гроші від продажу цих природних багатств, розподіляє їх так, як сама вважає за потрібне, при цьому зовсім не враховуючи інтересів цих регіонів. Це по-перше.

Джерелом невдоволення регіонів є також існування таких великих міст, як Москва та деякі інші, що значно багатші та впливовіші від них, чим зобов’язані системі збирання податків та центральному розподілу ресурсів із бюджету. (Наприклад, по Сибіру 2011 р. поширювалося гасло «Годі годувати Москву!» — місцевий варіант всеросійського «Годі годувати Північний Кавказ!». — Прим. ред.)

Крім того, чинна система не дозволяє регіональній владі розпоряджатися місцевими ресурсами на власний розсуд. Майже все контролюється з центру та забезпечується дуже суворими законами і нормами, через які місцева бюрократія пройшла вже не через одну кримінальну справу. Коротше, нинішня система буквально «вагітна» конфліктами між центральною та регіональною владою

Російська Федерація величезна. Які області найбільше потерпають від того, що ви описали?

У Західному Сибіру є декілька регіонів, які видобувають понад половину російської нафти та газу, проте їхні прибутки, навпаки, відчутно низькі. Це, власне кажучи, типова картина для областей на схід від Уралу. На заході це Калінінградська область, яка б не проти інтегруватися в балтійську систему разом із Польщею, країнами Балтії, Швецією та Фінляндією.

А на другому кінці країни — Далекий схід Росії, який, навпаки, зацікавлений в інтеграції в тихоокеанську систему. Його мешканці хоч і вважають себе росіянами, проте росіянами тихоокеанськими, і набагато ближчі зв’язки, ніж із Москвою та її представниками, підтримують із Китаєм, його економікою та бюрократією. Багато місцевих ніколи не бували в Москві та західніше від Уралу, але часто їздять до Пекіна, Сеула…

Це дуже важливо: існують глибокі культурні відмінності між етнічними росіянами. Імперії в минулому розпадалися за етнічними межами — Австро-Угорщина, Османська імперія, а також сам Радянський Союз. Пригадайте також Югославію. Але тут у нас один етнос, який ділять історія та культура.

У поєднанні з умовами, у яких вони живуть, очікую…

Безперечно. Північани з Калінінграда та південці з Кавказу глибоко відрізняються. Або, якщо повернутися до Сибіру — до речі, саме ця частина Росії, на мою думку, першою почне вимагати автономії або незалежності. У європейській Росії віками функціонувало кріпацтво, а в Сибіру його ніколи не було! Сибіряки психологічно ближчі, скоріше, до американців — вони так само залишали Старий світ і вирушали освоювати нові недосліджені землі, що означало багато виснажливої роботи, але водночас можливість знайти для себе застосування та спокусу свободи. І вони часто називають себе сибіряками, навіть у наші дні, коли все перебуває під сильним тиском цензури з Москви.

Чорний лебідь

Ви — не перший росіянин, який відверто розмовляє зі мною про можливість розпаду Російської Федерації. Я чула вже навіть бажання, аби це сталося — в інтересах майбутнього її мешканців. Проте гадаю, що для більшості людей така перспектива немислима — принаймні, поки що. Що бачите на обрії ви?

Майбутнє можна прогнозувати, але не можна пророкувати. Спробую вам відповісти спогадом: у 1980-ті роки я працював в Інституті економіки та міжнародних відносин. Важливий інститут, який водночас підтримував добрі відносини з аналогічними установами Заходу. Наближався кінець декади, перебудова виходила у фінал, приїхали з візитом британські колеги, із якими ми, враховуючи ситуацію, обговорювали майбутнє безпеки у Європі та, власне, Радянському Союзі. Проте про можливість розпаду СРСР ніхто з нас не згадував. Британці говорили радше про побоювання, пов’язані з падінням комунізму у Східній Європі, страх та невпевненість у тому, що можна очікувати після нього.

Існує така дуже цікава соціологічна «теорія чорних лебедів». Чорний лебідь — це подія, якої майже ніхто не очікував та не передбачав, але, незважаючи на це, вона не тільки відбувається, а й тягне за собою принципові наслідки для суспільства. (Надалі суспільство її заднім числом раціоналізує, — мовляв, це було всім зрозуміло. Автор «теорії чорних лебедів» — американський академік ліванського походження Насім Ніколас Талеб. — Прим. ред.)

Тобто пророкувати майбутнє не буду, проте можу сказати, принаймні, те, що зародки розпаду Російської Федерації вже наявні. Передумовою розпаду країни є послаблення або параліч центральної влади — згадайте останні роки влади Горбачова, Романових або Австро-Угорщини, коли Відень зовсім утратив контроль над частиною імперії.

Чи може історія повторитися і в Російській Федерації? Так, гадаю, що може. Оскільки суперечності в найвищих колах путінського режиму не підлягають сумніву. Спори між традиціоналістами й так званими лібералами теж досить очевидні. Існують високопоставлені люди, які розуміють, що Росія для свого виживання повинна лібералізувати і демократизувати свій режим, додати йому розсудливості та розважливості, більше відкритися світу.

Для того, аби це сталося, Путін повинен піти. А добровільно він ніколи не піде. Знає, що якщо втратить владу, утратить також волю, а можливо — і життя. Навіть за російським Кримінальним кодексом він — злочинець: підготовку та ведення агресивної війни Кримінальний кодекс Росії розцінює як злочин. І цього набагато більше: ліквідація малайзійського «Боїнга», убивства політичних супротивників… Він побоюється, — вважаю, що цілком небезпідставно, — що його можуть зробити козлом офірним.

Тому єдиний вихід для Путіна — залишатися в Кремлі. Чим більше часу він там проведе, тим глибшою буде криза в країні. Чим глибшою буде криза, тим сильнішою буде антипутінська опозиція всередині владної еліти. І тим слабшою буде центральна влада.

Юрій Федоров під час перебування в редакції «Чеського радіо». Книжку «Росія між фашизмом і розпадом», видану Центром досліджень армії, конверсії та роззброєння в Києві, він представив цього четверга в Палаті депутатів Парламенту ЧР. В організації дебатів брали участь Інститут вивчення тоталітарних режимів, Інститут міжнародних досліджень Факультету соціальних наук Карлового університету та Парламентська бібліотека. Фото: Міхаела Данелова, «Чеське радіо».

Переклад із чеської мови: Святослав Щиголь.